Ми* всі з хлопцями зібралися. Загалом було зрозуміло, що нас будуть сьогодні зачищати остаточно. Бо вже навіть Янукович оголосив: усе, готуйтеся, вас зачищатимуть. Я приїхав на Майдан трохи раніше – була година четверта-п’ята. Прийшов і ліг на парапеті. Лежу, відпочиваю. Мій друг Влад Оленченко каже: "Як ти так можеш? Куриш багато?" А я йому відповідаю:"Ти знаєш, збираю сили. Схоже, вони нам сьогодні знадобляться". Оскільки у мене вже певний досвід був (мені добряче дісталося від "беркутівців" 11 грудня), я розумів, що буде важко. У такі моменти дуже тривожно насправді.
А перед цим я зайшов до аптеки, набрав вати. Ходив і роздавав людям. Приходжу й питаю: "Вата є?" – "Ні". – "Потрібна?" – "Ні". – "На, бери". Думаю, що люди мене потім згадали добрим словом, бо ,коли вибухають шумові гранати, ти реально глухнеш, а коли в тебе у вухах вата, – все нормально. Із вати донька нарізала затичок для вух. Що міг, я в магазинах накупив, – маски пороздавав, окуляри теж. Щити ще зробив, пороздавав багато.
Коли почався штурм, ми з друзями погубилися, розбіглися. Я побачив, як нас дуже сильно тиснуть з боку Європейської площі. Дуже швидко наші барикади перетворилися практично на ніщо. І все, що там почалося, – це пожежа. Не тільки мені, а й усім спало на думку, що потрібен вогонь. Усі почали кричати: "Неси сюди дрова!" І всі намети, піддони, на яких вони стояли, – все пішло у вогонь. І знаєте, дивно, – коли ти там тягаєш, кидаєш і ти бачиш прорив... Я по великій дузі, де було важко, туди приблизно і йшов – від Будинку профспілок і до стели. Пам’ятаю, біля стели стояли "афганці". У них була довга палиця – вони нею били лампочки. Я зрозумів, що вони затемняються, бо під світлом були зручною мішенню.
Приблизно перші дві-три години штурм був дуже інтенсивним, і я зрозумів, що ми дуже-дуже сильно втомилися – нас уже дотиснули практично до сцени, залишалося якихось метрів тридцять. Мені здавалося, що вже далеко за північ, а минула лише пара годин. Потім уже на якомусь автоматі ти просто розумієш: піти звідси неможливо. Хоча відчуття небезпеки залишається, але на шумові гранати, які рвуться біля тебе, взагалі не звертаєш уваги.
І дуже важкий момент, коли ти тримаєш у руці "коктейль Молотова". Кидати його в людей – це треба мати певний склад характеру. У мене такого не було. Я не зміг кинути його в людину. Я не кажу, що цього не треба було робити, бо в той момент було дуже чітке усвідомлення того, що ми захищаємося. Це не ми, це на нас "беркути" наступали. Вони, напевно, розуміли, що нас треба "видавити", бо інакше це все триватиме й далі. Але ми тоді чітко усвідомлювали, що ми тут на своїй землі стоїмо! Це вони нас прийшли звідси "видавлювати".
Я кидав "коктейлі Молотова", коли водомет приїжджав заливати вогонь. Було навіть відчуття полегшення, коли ти в нього влучав. Коли він заливав, я кинув – і знову горить поле, через яке не може пройти "беркутня". Звісно ж, вогонь треба було підтримувати.
Мені запам’яталися двоє сміливих людей, які десь о десятій годині (а вже сильний дим шугав) сиділи просто посеред вогню. Я туди вже зайти не міг, тому що пропікало все. Примудрявся тільки кидати туди "коктейлі". Вони сиділи на розі, біля Укоопспілки. І я розумів, що в них, тих, хто сидить у пломінкому полум’ї, пляшки із запальною сумішшю можуть просто в руках спалахнути. І ось вони сидять, сидять… Думаю: скільки ж вони там сидітимуть? Мені здавалося, що то дуже довго. А потім вони разом так встають і… хрясь! Метнули, влучили у "Беркут" – і дьору звідти. Для мене це було геройством!
Що буває з тими, в кого в руках загорілася пляшка із запальною сумішшю, я знаю, тому що при мені пронесли хлопця, в якого сама кукса залишилася замість руки. Цей запах паленого м’яса завжди мене переслідуватиме.
Пам’ятаю критичний момент – крізь вогонь вривається "Беркут". Я просто став як укопаний. Бачу людей, які тікають... Але троє, що перебували найближче, побігли з якимись дрюками, з палицями, камінням – і кинулися на "Беркут". Абсолютно непередбачувана, на мій погляд, для силовиків реакція. коли від тебе люди повинні тікати, а вони, навпаки, біжать на тебе. А потім до цих трьох решта на допомогу побігли. "Беркути", які пройшли через полум’я, увірвалися й, видно, ще погано зорієнтувалися, а на них уже біжать. Їм здалося, мабуть, що їх справді тут зараз прикінчать. І перші "беркутівці" повернули назад. А ті, які були позаду них, напевно, взагалі злякалися – їм іще щось у цій ситуації намалювалося. І вони швидко ретирувалися.
Я думаю, що це сталося десь між північчю і другою годиною. Близько третьої мені випала можливість полежати, відпочити. Мені навіть удалося поспати – гадаю, хвилин десять, бо прийшов хтось і закричав: "Знову йдуть!" І ми побігли далі.
Я тягав ящики із запальною сумішшю, а деякі пляшки й жбурляв, коли ставало гаряче. Там я побачив хлопця, який мало не плакав. Він дуже втомився – стояв під щитом. Кажу йому: "Іди відпочинь". Тому що людині важко – це було видно. Я став замість нього й зрозумів: перший, до кого прилетить, буду я! Це дуже виснажливо. І ти за цим щитом ховаєшся… Якщо щілинка десь утворювалася, ми швиденько з хлопцями її заліплювали. Гумові кулі летіли. Я боявся, що в око може влучити.
Ми дуже втомилися. Дуже. Під кінець там людей уже не так багато залишилося. У цей час усі чекали, коли ж приїде підмога, тому що всі, хто з Києва міг прийти, вже прийшли. І всі чекали – Львів, Чернігів... Нам оголошували зі сцени, що вони з труднощами, але прориваються обхідними шляхами. І реально всі розуміли, що, коли почнеться черговий штурм, захиститися неможливо. Було чітке розуміння того, що сил ні в кого уже не залишилося.
Але в такому ж стані перебував і "Беркут". Певно, у них теж були якісь свої "ідейні". Але зі спілкування з "Беркутом" і вевешниками (а я багато спілкувався з ними під час Майдану, коли була змога) дуже чітко пам’ятаю 11 грудня, коли вони кричали: "Скільки тобі платять?" І в такі моменти ти розумієш, що в них у душі. Вони за гроші прийшли сюди. І якби "беркути" були "ідейні", то, звісно ж, вони змели б Майдан. Там залишалося небагато. Але лізти врукопашну, через вогонь іти, коли в тебе летить цегла?.. Ти просто можеш почекати, а зарплата все одно "капає". У них, либонь, не було мотивації. І втома... Вони трішки схалявили.
А до нас уранці приїхала підмога. Десь о пів на шосту я зустрів усіх своїх побратимів. Ми досі обнімаємося при зустрічі, тому що ті, хто ту ніч пройшов... Було важко, дуже важко й небезпечно. У мене було відчуття, що йти не можна. Якщо чесно, я боявся йти, бо мені здавалося, що після чергового штурму це все може просто закінчитися. Але друзі мене переконали, сказали, що приїхали вже львів’яни. Я відчув величезну втому та зрозумів, що в мене вже й сил насправді немає. І ми тоді о шостій ранку поїхали відпочивати.
Дев'ятнадцятого числа вдень ми возили покришки, тому що було чітке розуміння: вогонь – це стіна непереборна. А покришка горить довго й сильно, її важко загасити. І ми на машинах об’їжджали всі шиномонтажі, вивозили звідти покришки. А ввечері розливали "коктейлі Молотова". На Хрещатику ми обладнали розливний цех. Розливали горючу суміш по пляшках, бо всі усвідомлювали, що це просто так не закінчиться.
Досить тихо та спокійно минав той день. Дуже багато людей уже прийшли на майдан. І вже більше впевненості було в своїх силах. Плюс ти вдруге вистояв. Це завжди додає драйву. Досиділи ми допізна, і Сашко Стародубцев каже: "Поїхали до мене ночувати, щоб уже не роз’їжджатися". Ми поїхали, а повернулися на майдан наступного ранку десь о пів на десяту чи о десятій. Висадилися біля машини на Хрещатику, і, поки дійшли до майдану, частина людей уже побігла в наступ. Природно, ми теж побігли.
…Коли тобі назустріч несуть людей у крові і ти бачиш, що вони швидше за все вже мертві, ти розумієш, що і з тобою це може статися. Але найбільше було шкода тих людей. Незрозуміло було, що відбувається. Тобто в той момент я принаймні,не усвідомлював, чому та від чого помирають люди...