Восени 2011 року предстоятелі трьох наших традиційних церков зробили спільну заяву. Зміст її такий. Минуло 20 років від проголошення незалежності України, а поступу немає. Чому? Тому що ми все ще живемо матеріальними вартостями, які були питомі для радянського суспільства. І тоді (то було 1 грудня, від того й пішла назва організації) вони запросили нас, десять чи одинадцять осіб, висловили свою думку і запропонували нам щось робити, щоб замінити матеріалістичний підхід до діянь влади й узагалі життя народу, ставлячи на перше місце духовні цінності.
Так постала Ініціативна група 1 грудня. Ми собі визначили за мету представити, в який спосіб перелаштувати наше суспільне життя, щоб поняття правди, добра, справедливості мали у ньому не тільки теоретичний, а й практичний сенс. Було прийнято Хартію вільної людини, в якій ми наголосили, що людина не є рабом, невільником якоїсь влади чи групи людей, кожен громадянин є собою, людиною у повному значенні слова. А це значить, що людина має не тільки права, а й завдання, має відповідальність і пошану до іншої людини (взаємну).
Ми збирали для обговорення представників ЗМІ, комунікацій, освіти та фахівців з інших галузей. У такий спосіб ми створювали певну атмосферу, в якій проявилася реакція Майдану – тих людей різного віку, освіти, які в серці мали певні цінності, що пізніше окреслили цей рух як революцію людської гідності.
Засідання ініціативної групи найчастіше відбувалися у приміщенні Інституту філософії, у Мирослава Поповича. Також збиралися у Києво-Могилянській академії. Ми зустрічалися досить часто, обговорювали різні питання у своєму колі, інколи також запрошували людей, які були безпосередньо заангажовані на Майдані. Члени нашої групи самі бували на Майдані, спілкувалися з різними людьми, в кожному разі намагалися мати прямий контакт.
Пригадую зустріч зі студентами (їх було п’ятеро чи шестеро) – представниками різних навчальних закладів. Вони брали безпосередню участь у Майдані, і ми хотіли почути, що і як вони думають, – для нас було важливо мати багато інформації з перших рук. Поділилися також із ними нашими думками, подали своє бачення, під час дискусії це все обговорили.
Ми також старалися в той момент знайти якийсь контакт із владою. Для цього зустрічалися з попередніми президентами, просили їх, щоб вони допомогли налагодити якусь розмову між президентом Януковичем та його людьми і представниками Майдану. Урешті було проведено кілька круглих столів – безпосередніх зустрічей представників влади й учасників протесту.
На одному з таких круглих столів я був присутній. Там, зокрема, виступили блаженніший Святослав, патріарх Філарет, інші представники церков. Пам’ятаю, що виступали дуже позитивно, шукаючи рішення, – не просто говорили, а ніби й вірили, що можна щось зробити. Бо, знаєте, конфронтації такого типу, де одні стріляють, а інші кидають "коктейлі Молотова", нічого не дають.
Отже, було бажання, спроби зробити, щоби все ж таки влада опам’яталася. Спочатку була надія, що уряд, президент зрозуміють, що все ж таки щось треба змінити ґрунтовно. Але я так думаю, що мріяти про те було властиво зайве. Із того, як казав Азаров, складалося враження, що то не було серйозно. Знаєте, є така латинська приповідка: "Співаєш глухим у вуха". І пізніше направду виявилося, що так воно і було.
Влада тоді ще твердо сиділа, та з кожним днем довіра до неї, якщо взагалі і була, то зникала. Бо було видно з її дій, її реакції на Майдан – створення Антимайдану, поведінки "Беркута", тої всієї стрілянини пізніше й усього іншого, – що сподіватися чогось від тієї влади було цілковито зайве.
Різні опозиційні політичні сили хотіли обернути протестний рух народу собі на користь. Поодинокі політики виступали на Майдані, хоча спочатку, я собі пригадую, вони не конче знали, на яку стати позицію...
Але, що мене цікавило, Майдан почав говорити. Я хотів зрозуміти, яка структура Майдану, наскільки ті, що говорять від його імені, справді представляють його думку. Були дуже різні враження, бо те все було спонтанне, воно почало організовуватися потрошки-потрошки цілком природно: приходили люди з різних осередків… кияни та жителі інших міст і сіл. Пригадую, у неділю було сто тисяч і більше народу. І, я думаю, це дуже тривожило владу. Бо сто людей можна застрілити, але сто тисяч – то ще не так легко.
Мене дуже цікавило, наскільки цей народний рух має один голос або авторитетних представників. Їх не було, я не відчув того. То було спонтанне. Тим більше, що на початку не було такого центрального комітету, який би все те організував. Дуже цікаве явище. Я би сказав, цікаве тим, що не приготоване… Але воно все ж таки набуло певного обличчя.
То не було, як Французька революція, де одні різали інших. Майдан проявляв себе як цілість. Навіть коли там було сто тисяч людей, коли вони реагували чи співали, – вони відчували спільно.
Події на Грушевського, Інститутській – це були моменти, які, може, більше розпалювали, так би мовити, заохочували людей. Наприклад, будування барикад також створювало протистояння. Це все дуже важливе, але не є суттю Майдану. Оті речі ми запам’ятаємо: є капличка, хрести, пізніше – перейменування вулиці, ціла та проблематика. То все є на тлі Майдану.
Але головне, мені здається, в тому, що Майдан – це була реакція внутрішня. Люди сказали в певний момент: "Досить!" І тому це було явище не тільки київське, то було українське – в різних містах. А люди з різних міст приходили сюди, щоб злучитися з тим. Майдан – це внутрішній переворот, вияв того, що всередині, у серцях людей назріло. І воно показалося.
Ми не є бунтівниками від природи. Якщо дивитися на нашу історію, то десь із другої половини ХVIII століття ми жили в окупації. Наш протест викликано обставинами. Я думаю, ті реакції були цілком природними: чи то була, наприклад, австрійська, чи пізніше польська окупація, далі, звичайно, більшовицька, ще далі гітлерівська – вони свідомо нищили наш народ, і тому він протестував.
УПА, ОУН, Українська військова організація – чому вони створилися? То були реакції на окупацію. Якими були на початку 20-х років реакції проти колгоспів і Голодомору? Понад 4 тисячі повстань в Україні. Цілі села повставали проти колективізації.
І коли народ запротестував проти Януковича і його уряду, то це тому, що він не вважав його своїм урядом. Цей уряд був чужим, таким, що не працював на користь народу. Я би сказав, що ми занадто м’які. Але як нас притиснуть, то люди реагують, і цілком правильно, що реагують. Мусять реагувати. Завдяки тому ми збереглися.
Заперечення права людей на протест із боку уряду, президента стало останнім поштовхом (як кажуть, тою соломинкою, що зломила хребет верблюду). Ніби всередині десь кипіло, кипіло, кипіло, і, може, його не було аж так дуже видно, а потім як то все вибухнуло і люди сотнями тисяч приходили, цього ніхто не сподівався.
Я думаю, що влада хотіла якось це стримувати, але вони вже були… як то сказати… зліквідовані. Із народу вийшла не якась лють чи ненависть – тільки бажання, глибоке бажання зміни, глибокий зворот до того, що ми сьогодні називаємо людською гідністю.
Події на Майдані люди по-різному прийняли. Мені здається, що навіть у церковних колах усе ще проявляються певні радянські способи мислення та бачення справ. Але то йде донизу, виростає інша ментальність, яку ми маємо підтримати.
Майдан вплинув на церкву так само, як на свідомих громадян. Наші владики й священики ходили туди, правили, говорили з людьми, заохочували, підтримували їх духовно. Фактом зближення церков на Майдані ми дуже тішилися й заохочували, щоб наші священики, які ходили на Майдан, підтримували таку спільноту.
Яким є наше завдання сьогодні? Ті ідеали, які прозвучали на Майдані, треба здійснювати в усіх аспектах нашого життя, чи то буде Верховна Рада, уряд, міністерства, суди, чи господарства, підприємства. Усюди маємо духовні цінності Майдану реалізувати.
Майбутнім поколінням варто пояснювати, що таке Майдан. Це є головним завданням сьогоднішнього дня. Завдання і влади, й суспільства, і, ясна річ, освітніх організацій, і таких товариств, як Ініціативна група 1 грудня, – виховувати майбутнє покоління в дусі ідеалів Майдану. Бо ми віримо в Майдан. Ми віримо, що там не були бандити, різуни, якісь псевдобандерівці, а був народ, який зі щирого серця запротестував, сказав: "Досить нам того, треба бути собою, треба бути людьми!"
Нашим завданням є ці ідеали передавати починаючи з колиски. Але не чекати, коли ті, хто нині в колисці, доростуть. Треба працювати з молодшим поколінням, не зіпсованим радянською – матеріалістичною – ментальністю, яке має ще чистий молодечий ентузіазм. Із ними треба працювати, їх треба виховувати, порядно виховувати, дуже солідно виховувати.
Бачите, ми сьогодні кажемо: "Ох, яка радість, стільки нових облич десь там у Верховній Раді!" Те, що є нові обличчя, мене цілком не тішить. Я питаю себе: чи за тими обличчями стоять нові серця? Нам не треба просто замінити одних на інших. Нам треба замінити людей, які не були чесні, на людей чесних, які є справжніми патріотами, які мають серце на властивому місці. Того нам потрібно, але над цим треба працювати. Воно само собою не прийде.
Треба не тільки показати, як на Майдані жили, як там хазяйнували, куховарили тощо. Треба показати ідею, щоб молоді люди побачили, що властиво сталося на Майдані, чому їхні товариші, студенти, заворушилися. Вони не збунтувалися в негативному сенсі – вони прямо сказали: "Досить, так далі бути не може!" Як молодь те відчула й сказала, то старші люди, свідомі громадяни, оті сотні тисяч, що приходили на різні віча тощо, вони відчули: то є те саме, що й вони відчувають, тільки якось не мали відваги рушити. А молодь рушила – і вони пішли за нею.
І наша надія, власне, – ті свідомі люди. Ми маємо їм допомогти зрозуміти, заохотити. Бо молоді люди мають ще вчитися – вони не є всезнайками, які все роблять добре. Молодим людям треба помогти, попровадити їх – на те ми маємо школи, церкви, батьків, перш від усього, які повинні ту молодь наставляти. Показувати їм гарні приклади, правдиві, ті духовні цінності в найкращих видах.
Ми, старші люди, не можемо сидіти збоку й говорити: ну, нехай молоді тепер перебирають ініціативу. У нашій групі ми пропонуємо: перестаньмо говорити про моральні авторитети, немовби ми є бозна-хто. Ми є нормальні люди з досвідом, які вірять і приймають за основу свого життя християнські засади поведінки. Що значить моральний авторитет? Ми говоримо те, що повинні говорити. Ми стараємося передати найкраще з того, що самі одержали й переконалися, що те, що ми одержали, є добре.
Ми не є якісь суперлюди. Ми робимо те, у що віримо. Нас трішки більше видно, ніж інших. Ми тепер маємо чисельно поширити нашу групу, бо нас замало порівняно з тим, що треба робити. Моральні авторитети мають бути в суспільстві, але не треба створювати таке враження, що то є якісь надзвичайні люди. Я думаю, що таких, як ми, є більше, і їх треба знаходити.
Суспільство саме не шанує достатньо тих людей, які живуть за солідними принципами. Може, тепер прийде якась зміна. Раніше кого шанували? Олігархів. Хто мав гроші, той був герой. Я думаю, що, може, ця фаза вже поволі минає. Дай, Боже, щоби молодь не заразилася тим, щоби шанували людей, які поводяться нормально. Ми зараз працюємо над тим, як нам найкраще помагати виховувати молодь і перевиховувати старших.
Перевиховувати старших досить важко – на те нема ради, так у житті буває. Ті, хто за радянських часів зробив кар’єру, усе ще плачуть, коли завалюється якийсь пам’ятник Леніну, багато з ними не зробиш.
Тепер велике завдання, щоби молоді люди виростали такими, як треба. То не проста справа, дуже багато треба ще попрацювати, щоби наші школи, університети займалися таким вихованням.
Тут велике завдання церков. І Богу дякувати, що в церквах, релігійних організаціях дуже багато свідомих людей, які в тому напрямі хочуть працювати, і працюють, і проповідують, і організовують різні благодійні акції, тобто виховують добрих громадян. Такі люди є, їх треба знаходити.
Перед нами – дуже велика праця, ми стоїмо на порозі великої зміни. Але бути на порозі – то вже багато.
Кардинал Любомир Гузар
1933 року народження, емеритований Верховний архієпископ Української греко-католицької церкви