Незадовго до Майдану ми сиділи із соціологами і обговорювали результати опитувань: вони показували досить низьку активність суспільства. Соціологічна картина не відповідала реальному стану справ, адже люди самі не розуміли, що вони робитимуть завтра.
Особисто на мене найбільше враження справив сам факт Майдану. Я прикидав, скільки людей може прийти: ну, десять тисяч, ну, п’ятнадцять… Але що будуть мільйонні мітинги! Я не повірив би, коли б мені хтось це сказав перед тим. Тому велика участь мас – це була найбільша несподіванка, найбільша інформаційна бомба.
Як тільки почався Майдан, почуття обов’язку громадянина Поповича зразу ж мене туди привело. Я бував там досить часто впродовж усього періоду, поки він стояв. Майже щоденно – дорога на мою роботу проходить через Майдан. В Інститут філософії, який я очолюю, завжди можна було прийти, просто попити чаю, а можна було й провести зібрання, обговорити нагальні питання. Тож тут була ніби своєрідна філія Майдану.
На ту пору до України приїхали іноземці, мої знайомі. Тут навіть знімав фільм про Майдан син французького філософа Андре Глюксмана, він тоді ще був студентом. А років за 15 до того я з його батьком ходив, показував йому Київ і площу, яка є ніби центром міста.
Коли в Києві бувають гості, я їх, як правило, воджу по місту. Головний принцип організації таких подорожей – іти від старіших місць до сучасних. Ще під час тієї давньої екскурсії я розповів Андре Глюксману, що Київ у цьому відношенні дуже важкий об’єкт, бо тут немає єдиного центру міста, навколо якого воно б розросталося. Адже були часи, коли центральною частиною Києва був Поділ, де на Контрактовій площі розгортався торгово-промисловий центр. Певний час центром Києва вважалася Московська вулиця на Печерську.
І от ця відсутність єдиного центру робить демонстрацію міста для іноземців незручною, бо не можна прийти кудись і сказати: «Звідси ми почали рости». Глюксману це страшенно сподобалося. Бо, виявляється, Париж будувався за принципом централізованої спільноти, що врешті-решт стало проявлятися в ідеї центрації міста. Централізаторська роль великих міст чаїть у собі велику неприємність.
Україна віками не мала постійного центру, такого, наприклад, як Кремль у Москві. Україна – це анархічний куточок Європи. Вона не мала стабільного центру, який усе більше і більше набував би самостійного характеру. Для нас загалом є проблемою зібрати все докупи.
От і Майдан був ілюстрацією певного анархізму. Добре це чи погано? Я особисто думаю, що для України відсутність центру загалом була джерелом її трагедії, бо, не маючи такого осердя, вона не могла зібратися як держава, здатна дати відсіч.
З іншого боку, Росія як держава сконцентрувала у собі всі централізаторські владні тенденції, які зародилися ще за часів Київської Русі. Тому в Росії Майдан немислимий. У наших північно-східних сусідів було багато заворушень, але це завжди був «русский бунт, бессмысленный и беспощадный».
А так, щоб вийшли і стояли… Чого? Так, я виходив і стояв. (Ну, не весь час, моя донька стояла 42 дні, а мені, звісно, вже важко.) Це не була якась демонстрація, це стояння не супроводжувалось ані розгромом вітрин, ані ще чимось буйним, гучним. Просто люди стояли і весь час щось говорили. І слухали. Хоча що там було слухати – всі одне й те саме говорили. Їм потрібно було це єднання. Оця комунікація і була історичною акцією, яка, власне кажучи, і завершилася перемогою. Це і є те, що відрізняє Україну від інших державних утворень.
Хіба, може, в нас у цьому відношенні більше спільного з поляками, позаяк вони ще більші анархісти, ніж українці. І той шляхетський гонор, який так часто висміюється, відіграв велику роль не лише у становленні польської державності, а й у формуванні почуття гідності.
Я багато виступав перед різними аудиторіями, хоча б тому, що є викладачем. У мене немає страху перед червоним вогником знімального апарату, бо я багато років працював на телебаченні. Але виступи на Майдані – це зовсім інше: було відчуття, що люди цілковито перетворювалися на слух. Не доводилося вигадувати жодних фокусів для того, щоб тримати в руках цю масу, величезну масу, яку не можна окинути поглядом. Вона сама трималася. Вони уважно, зосереджено слухали нас. І кожен, хто виходив на сцену, міг відчути обов’язок – сказати цим людям те, чого вони чекають.
Потім люди, які були в тому натовпі й слухали мене, говорили, що нічого не було чути, жодного слова. У той час іще налагоджували апаратуру, і публіці було зовсім незрозуміло, що там говорять зі сцени. Але вони слухали, ніхто не кричав, не шумів, тільки відгукувалися, коли лунало «Слава Україні!». Людям було потрібне єднання. Весь Майдан – це свято єднання! І не має значення, що не було чути. Люди бачили, що всі ми прагнемо одного – вільної й доброї України.
Було несподіваним, що люди, яких я там зустрічав, ніколи раніше нікуди не ходили. Я зустрів на Майдані цілковито аполітичних «книжників». Ніколи не думав, що вони будуть стояти. Деякі люди почали говорити українською. Раніше вони говорили російською, і я з ними спілкувався російською.
Я за своєю громадянською позицією, чи, може, краще сказати, за громадською функцією, належу до тієї невеликої спільноти, яка називається Ініціативною групою «1 грудня».
На запрошення членів цієї групи упродовж Майдану в приміщенні Інституту філософії побували всі чотири українські президенти. І ми вели розмову про те, щоби зняти соціальну напруженість. Це означало – сісти всім за круглий стіл і говорити. А говорити було про що – проблем вистачало. У кожного з нас були якісь пропозиції.
Це була така робота, перманентна, і ми, група «1 грудня», не претендували на роль арбітра, але об’єктивно виходило так, що всі ми – люди віком близько 80, хтось трішки молодший, хтось старший, і ніхто з нас не претендує на якісь посади – вже нам запізно. Це давало нам можливість звертатися до урядовців, президентів як до рівних, бо всі ми – просто люди. Було багато зустрічей… І вони принесли дуже велику користь. Навіть коли вже все обвалилося і почалася війна на вулицях, то й тоді ще якась примирлива нота була внесена нашим втручанням.
Ми робили й інше: брали участь у мітингах, виступали, прийняли відповідну відозву, і кардинал Любомир Гузар дуже… я б сказав, не просто вдало, а дуже мило виступав. І всі інші з нашої ініціативної групи якоюсь мірою у цьому руслі намагалися діяти. Коли виникала якась серйозна загроза, ми виходили на телефонний зв’язок, особливо з Леонідом Кравчуком (він дуже був активний, рухливий, хоча в переговорах найбільш діловим був підхід Леоніда Кучми). Тобто ми брали участь у створенні якогось загального клімату – більше ми нічого не могли зробити.
Врешті-решт, в останній день такої нашої активної діяльності ми домовилися з головою Верховної Ради Володимиром Рибаком, що зустрінемося з ним як представники ініціативи «1 грудня», зведемо за один стіл опозицію і владу. Президенти при цьому виступатимуть у ролі господарів, а ми візьмемо на себе підготовчу роботу. Мені й В’ячеславу Степановичу Брюховецькому доручили йти на цю зустріч.
Домовилися, щоб нас пропустили, і ми пройшли по вулиці Інститутській через бойові порядки однієї й іншої сторони. Зайшли у Верховну Раду, поговорили там з Рибаком і домовилися про зустріч із Януковичем на наступний день. Але ця зустрічі не відбулася, тому що він утік… Оце був день, який я добре пам’ятаю, більше, ніж інші – коли був страх і сподівання, коли здавалося, що наче вже домовилися…
Не знаю, чи відіграла якусь роль ініціатива простягнутої руки, але в будь-якому разі така рука була простягнута. Наша функція, людей старшого покоління, – не запропонувати якусь окрему політичну лінію, а лише не допустити жорсткого конфлікту.
Сьогодні ми бачимо, як це все переросло у війну. І я думаю, шансів, що ця війна вирішиться переговорами, не так багато. Доки не буде позиції сили в України як держави, доти ніхто не сприйматиме нас всерйоз. Це не означає, що немає мирного шляху врегулювання. Війна – не вихід, це правда, але якщо буде сильна державна рука, тоді можна розраховувати на такі сили, які намагатимуться помирити воюючих, які простягнуть свою руку.
Зараз треба не тільки переосмислити свій власний життєвий досвід, і не лише уточнити свої позиції, а й переглянути загальне розуміння ходу історії, цінностей – тих, які є, і бажаних. Це все ще попереду.
Коли у мене в гостях були французи, на Майдані ще не було палаючих шин, а барикади уявлялися чимось у дусі Віктора Гюго. І ми з тими французами розгадували загадку: що ж буде далі, як розвиватимуться події? Я сказав: «У нас барикади… Гаврош!..» Вони всі закивали головами: «Так, так, Гаврош!» Смішно – який у ХХІ столітті Гаврош, які барикади? А таки так – Гаврош, барикади…
Таким чином, треба переглянути історію, починаючи від Гавроша і тих тріщин, які розколювали і розколюють суспільство і в нас, і на Заході. Ми бачимо, що такі кризові ситуації можуть виникати навіть у високорозвинених суспільствах, при таких засобах масової інформації, які маємо сьогодні. Це треба мати на увазі й готуватися до боротьби, враховуючи такі уроки.
Якби не було Майдану, зокрема й Помаранчевого, у нас тут була б брежнєвська епоха, тільки з кров’ю. Ми підійшли до червоної риски і переступили через неї. Майдан – це був той момент переходу, який назавжди зробив нашу психіку здатною подолати мертвотну атмосферу, що її створює безмежна влада.
Історія залишила українцям прагнення до свободи. Це прагнення більш сильне і при тому, може, більш спокійне, ніж дух Стєньки Разіна. І воно викристалізувалося у психологію козацтва, яка абсолютно несподівано змогла протриматися, вижити в російських трущобних умовах аж до наших днів.
Між нами кажучи, я сам козацького роду, мої предки з Борзненської сотні Ніжинського полку. Я не люблю театру в політиці, не люблю гри в козаків. Але слід визнати: якби не було козацтва, то не було б сьогодні хлопців на Донбасі, не було б цього загального піднесення, готовності віддати все на світі заради волі.
Зараз вийшло чимало ілюстрованих видань, альбомів. І там – очі! Подивишся на них, і відразу повертаєшся думками на Майдан. Людей не можна обдурити. Люди відчули щось таке, що приходить на землю раз на сто років. І ми з вами це пережили.
Були негідники, мерзотники, брехуни… Де вони, ті люди? Слід в історії все-таки залишає добро, а зло облітає, і де воно, ніхто потім навіть вказати не може.
Мирослав Попович
1930 року народження, філософ, академік