Пам’ятаю, 4 грудня у соцмережах розкидали заявки на участь у різних вартах… Я надіслав онлайн-заявку. Мені відписали, що збори відбудуться за стелою. Я прийшов 5-го, як було зазначено. За стелою стояв намет, стояли люди. Сказали: «Записувався? Іди в намет, переодягайся, через 5 хвилин шикування». Потім виявилося, що я не туди записувався. Так я потрапив до 15-ї сотні, до чоти вишиванок. Там дуже-дуже було весело. Та спершу я перелякався. Для мене це все було дуже незвично.
От я зайшов у намет. Там стояла одна буржуйка-германка. Навколо неї всі дружно – від малого до старого – їли манну кашу, чай, канапки. Дівчата бігали. Дуже багато було людей, дуже все так… крутилося. Я навіть не так злякався, як не знав, що там робити. Здавалося, що там усі добре знайомі, та насправді це був мало не перший день їхньої зустрічі. Стою я там, нікого не знаю, так осторонь-осторонь… Але нічого, потім швидко втягнувся.
Ми виділялися з-поміж інших тим, що в нас уся чота була одягнута у вишиванки, постійно, на верхній одяг. До того ж наш чотовий, Юрко, мав позивний «Вишиванка». Він весь Майдан відбув у вишиванці, яку йому ще бабця вишила. Він сам львів’янин. Спершу він нас змушував – нам було навіть незручно: він вишиванки за свій кошт купував і на нас силоміць одягав. А нам було шкода їх, просто шкода. Потім вони десь там порвалися, були в сажі… Але поволі всі звикли – така в нас вийшла уніформа. Юрко справді в нас вкладав… гроші – бог з ним. Він вкладав у нас душу. Ми всі його так лагідно від самого початку і називали Батею.
Я б не сказав, що ми були дуже великі молодці. Були люди, які краще від нас і боролися, і щось інше робили, але нас постійно хотіли прибрати, саме нашу чоту. Причому нам відкритим текстом про це говорили. Ми не слухалися нікого – ні сотників, ні оперативних, ні штаб. Коли проводилися загальні наради, ми потім своєю маленькою радою збиралися і вирішували: «Воно нам треба? Ні, не треба. Пішли туди? Пішли!» У нашу чоту ніхто так просто не заходив, і ніхто просто так від нас не йшов. Ми занадто були самостійні. Сотники нас, можна сказати, трохи побоювалися, бо ми робили те, що хотіли. Нас не могли закинути туди, куди ми не хотіли йти. Ну, і ми не давали себе підставляти. От якось так було.
Нашу чоту називали штурмовою. Ми спокійно могли прогулятися в тил до «синіх погонів», пошуміти там і повернутися. І нам нічого за це не було, бо ніхто не знав, що ми туди йдемо – по рації там ніхто не спілкувався. А ми гуляли так часто. Отак ми здійснювали розвідку, вона контролювалася власними силами. Наша група виходила постійно, чергувала на свій страх і ризик, як то кажуть. Здебільшого це був Маріїнський парк. У нас були свої ходи, через кущі. Ми там усе знали. По суті, це були наші місця – ті, які ми мали патрулювати. Але, звісно ж, виходити з цього кільця без пригод було нецікаво: десь гілку зламаємо, а вони – шух-шух-шух…
Знаю, що інша чота ходила в розвідку через Львівську браму. В них там були свої шляхи – пробиралися через підвали будинків і виходили теж у тил до силовиків. Наші дівчата ходили… У «цивільне» одягнені, проходили так, наче пофоткатися. Прийдуть, познімають, хто де стоїть, скільки техніки, що вони роблять, послухають телефонні розмови і повертаються.
У нашій чоті люди не боялися. Я не знаю чому. Наче і Юрко не так щоб дуже старався нас якось спеціально налаштовувати, але майже з першого дня в нас виробився такий звичай: ми прийшли купкою, і цією купкою маємо піти. Ми один за одного боролися, були дуже-дуже дружні. І через те ми не боялися. Завжди знали: є хлопці, які прикриють. Тому, напевне, ми стали таким бойовим підрозділом.
На початку революції ми ще чомусь надіялися на Європу. На те, що от вони нас бачать, що ми мирно виходимо, у нас зброї немає, і якось вплинуть, втрутяться. Потім, як уже стало зрозуміло, що особливо сподіватися від Європи нема чого, ми між собою говорили: «Реакції немає? Нехай. Ми будемо стояти до літа, до наступної зими, але ми будемо стояти». Йти з Майдану ми не збиралися. Коли побачили, що на нас «забили» – влада, Європа, всі інші, – ми зрозуміли, що потрібні дії. Були провокації – з нашого боку, ну, з Самооборони, із «Правого сектора» також. Провокації справді були. Бо, по-перше, всі замахались уже стояти, в усіх уже дахи їхали від того... Тоді вже всі ми розуміли, що треба не стояти, а вистояти. Як і те, що буде штурм, кров, смерті.
У нас був універсальний спосіб виготовлення захисного спорядження: брали пластикові каналізаційні труби, розрізали – робили один повздовжній розріз, розгинали, брали монтажний скотч, переклеювали всередині поролоном і зав’язували на собі. Так робили щитки. Удар вони витримували дуже добре. Але головне правило було – начіпляти їх під одяг, бо при прямому ударі, я не знаю, чому, вони моментально тріскалися, хоча ніяких травм при цьому не було. А під одягом нормально виходило. На руки-ноги начіпляли таке от спорядження. Під одяг брали журнали, щоб м’якше було падати.
Першу кров я побачив на Майдані, коли почалися заворушки на Грушевського. Ми саме мали йти на зміну нашим – отримали повідомлення по рації, що пора виходити. Виходимо, і назустріч іде наш знайомий – кисті немає. Він якось перетиснув руку ганчір’ям, кров тече... І ми зрозуміли, що щось уже не те відбувається. Було видно, що то не просто люди там зібралися, і в них там не просто пістолети, не просто гранати. Це така дуже жорстока картина була. Тоді почалися серйозні блокади, «коктейлі» – з того моменту ми почали їх виготовляти. До цього, по суті, не було в нас ніякого захисту – ми не розраховували, що буде аж так жорстоко. А тоді ми зрозуміли, що самі щитки не врятують. Почали замислюватися про каски, бронежилети.
Під час подій на Грушевського в нас укотре вже помінявся сотник. Нас розформували, і ми вийшли з сотні. Частина нашої чоти була тоді в Українському домі, і ми називалися «15-та штурмова бригада». Ми працювали під орудою не сотника, а військового коменданта. Нам виділили величезну «казарму». Тоді в нас з’явилося все: рації, нормальні щити – не такі, що гнуться. Частина щитів були трофейні, а інші – такі, що їх підняти не можна – дуже могутні були.
У нас постійно, щодня, були тренування. Було для цього таке спеціальне місце. Як іти по Хрещатику від Майдану до Європейської, з правого боку там недобудова, а біля неї майданчик. Ми цей майданчик називали парковкою, бо там стояли наші «БТРи» – збиті з брусків трикутні коли́, в які ми впрягалися і пробивали лави. Ми на цих майданчиках постійно тренувалися. Там піротехніки було дуже багато. Там же і «Правий сектор» біля нас тренувався. Відпрацьовували дволаву – один проти одного билися: щити згиналися, нас закидали піротехнікою, ми горіли… Але це було класно – люди бачать, що ми тренуємося, працюємо, а не десь там забухали, про нас чутно… Ми одними з перших разом із «Правим сектором» організували такі навчання. Туди, по суті, кожен міг прийти, головне – щоб мав амуніцію.
Військовий комендант, з яким ми координувалися, то була не конкретна людина. Це була така оперативна група, яка працювала по всіх напрямках. Її члени постійно мінялися: той відповідає за те, інший – за те, ще хтось – за інше, а наступного дня уже все по-новому. Там постійно щось змінювалося, постійно всі крутилися. І ми вже не знали, хто з них хто. Ми знали тільки, що є нарада комендатури. Приходить звідти людина, каже: «Має бути те або те – розвідка сказала. Перевірте». По суті, це була наша робота, ми, власне, займалися розвідкою.
У нас було близько п’ятдесяти осіб, у 15-й штурмовій. Ми виходили, проводили розвідку. Приходили і звітували: там кільце, там техніка... Чому ми працювали під військовою комендатурою? Бо це було вигідно – нас не «зливали». Та нас і не було, в принципі, за що «зливати» – ми нічого не чинили протизаконного і до того ж приносили інформацію, яку крім нас перевірити, по суті, ніхто не міг. При цьому ми були повністю забезпечені екіпіруванням – єдині на весь Український дім, на всю комендатуру! Нам призначали спонсора і постійно перераховували кошти на картку.
Площа «казарми» була приблизно 20 на 20, на підлозі лежали каремати. Була своя комора для зберігання продуктів. Людей було дуже-дуже багато. До нас тоді вже попереходили хлопці з White Boys Club, футбольні хулігани. У «казармі» на стінах висіли плакати, банери «Динамо» (Київ). Нам поставили проектор, причому дуже великий. Принесли відеомагнітофон, диски з фільмами, провели Інтернет. Було дуже класно – «побут» нам організували по повній програмі. Я не бачив, щоб у когось іще таке було. І там можна було жити, аби ми лиш робили свою справу.
У нас не було єдиного керівника. Це були, по суті, три маленькі чоти. Чотовими були я, Артем Мазур і Роман Зубчук «Маріман». Ми всі познайомилися на початку січня і в принципі втрьох працювали. Ні Роми, ні Артема вже немає. Артем був поранений у Маріїнці й помер від травм у лікарні швидкої допомоги. «Маріман» Ромка загинув по дорозі на Дебальцево – вони потрапили в аварію у січні 2015-го.
«Маріман» був старшим снайпером групи зовнішньої розвідки. Дуже такий молодець. Він щойно відслужив і просто у дембельській формі прийшов до нас. Я саме стояв уночі на КПП. Він підходить і каже: «Мені треба до вас потрапити». Я на нього дивлюся (він був нижчий за мене), думаю: «Ну, клоун…» Кажу йому: «Тобі не сюди». Він дістає посвідчення – я відразу: «Ходімо». От так ми і познайомилися з ним. Класний був хлопець. Дівчатам дуже подобався – в нього була така посмішка… Він дуже любив спілкуватися, дуже щирий був…
Спеціальних навичок розвідки ніхто з нас не мав. Це була насамперед імпровізація. Якісь підказки давав «Маріман». У нього цього досвіду вистачало – він був єдиною серед нас людиною, яка раніше займалася такою діяльністю. Він підказував нам, говорив: «Зараз тихіше, зараз тут має пройти хтось» – ну, він відчував це, це було в нього у крові. І ми йому довіряли, раді були цим настановам, бо самі, сказати по правді, телята були.
Штурмова бригада була ще у «Правого сектора». Але в них там свої були відносини із Самообороною, і вони виконували свої накази. Вони з нами не координувалися. Інших штурмових я не бачив взагалі. Може, вони працювали настільки класно, що навіть нашу розвідку обходили.
16 лютого ми проводили останній наш рейд у Маріїнку. Ми вже бачили кільце силовиків – повністю готове, бойове. Не просто так воно там стояло... Ми тоді не знали, навіщо те кільце. Потім уже, коли зранку 18-го нам сказали: «Мирний наступ! Вперед!», – ми зрозуміли, що вперед нікуди. Ми говорили про це. А нам: «Ми ж без зброї, без нічого». А ми справді без нічого йшли. Ну, в когось там дубинка за пазухою... Але там варіантів жодних не було. Там усе, що залишалося – тікати. По суті, битися там ніхто не зміг би.
…Говорити про те, щоб кудись іти з Майдану, було запізно. Ми настільки перейнялися цією історією, атмосферою, відносинами дружніми… Коли молодий, старий, жінка, чоловік – не має значення. З різних регіонів, навіть з різних країн… І ти приїжджаєш, нікого не знаючи, і тебе годують, напувають, дбають про тебе… Стільки щирості я раніше в людях не бачив. Усі були готові допомагати один одному – просто тому, що це приємно. Не тому, що це потрібно, не за наказом… Із кухні прибігають жіночки: «Ой, а ти не голодний? А може, це? А в нас таке є… А який ти чай будеш? А може, тобі каву? Ой, а в тебе температури нема?» І ти в захваті. Клас!
Ми занадто усім цим перейнялися. Піти з Майдану? Багато хто йшов, правда. Але наш стартовий склад – той, який склався на початку грудня – простояв до кінця. Це було уже щось, що ніби керувало нами зсередини. Ми занадто далеко зайшли, аби просто відступити, сказати: «Ні, я не буду. Я більше не хочу». Ми всі одне одного підтримували. Ми всі стояли один за одного. І напевне, саме це мною керувало. Те, що я знав – тут є хлопці. В разі чого вони мене витягнуть, вони мене прикриють, вилікують. Напевне, у якомусь іншому підрозділі або в іншій сотні я просто не зумів би. Я ніде не бачив більше таких людей – з якими б я так здружився, з якими просто добре було стояти й мерзнуть.
Майдан об’єднав людей. Майдан дав можливість відчути, що нам є за що боротися. Майдан нас усіх пронизав своєю культурою – така своєрідна культура там склалася, і люди під впливом цих подій стали рухатися далі.
Майдан дав людям надію, віру в те, що можна якось висловлювати свою думку, не просто жити під системою, а самим будувати цю систему. І хай це вийде не з першого разу, хай з другого, з третього. Але це можна зробити. Я не впевнений, що сам дочекаюся якихось позитивних змін, які принесе Майдан, але сподіваюся, що мої діти житимуть у новій країні.
Олександр Романчук
1995 року народження, студент, журналіст