На Євромайдані я був з другого дня. Досі пам’ятаю ту ніч з п’ятниці на суботу. Вночі залишилося людей менше сотні, але вже стояв на Майдані з боку «Галі» джип з колонками. Вночі було дуже якось так сумно, бо людей залишилося мало і було враження, що, мабуть, нічого не вийде. Потім воно так дуже кволенько і в наступні дні відбувалося. Весь час ішов дощ, і перше, що я купував на Майдан, то були дощовики.
У ніч з 29 на 30 листопада передчуттів ніяких не було. Думаю, піду, все ж таки, посплю, бо наче людей достатньо. Ну, і загальний такий настрій був досить спокійний. Я пішов з Майдану десь між пів на першу і пів на другу. Ранком побачив новини, побачив тих усіх дівчат непритомних у крові, яких тягли за шарфи, били в обличчя – мене це вразило просто люто.
І їдучи вже з дачі, відчуваючи, що вже градус піднявся, дуже чітко усвідомлював, що зараз, у найближчі дні, будуть сутички. Це побиття мене дуже сильно зачепило – така лють з’явилася і відчуття приниження мене особисто – як людини, як громадянина. Мені якось було дуже неприємно відчувати себе «мовчазним бидлом». Прийшли, дали по голові – і все, розбігайтеся.
Це відчуття незгоди з тим, що відбувається, переповнювало. Я зрозумів, що маю якось діяти. Їдучи з дачі, зателефонував своєму другові й кажу: «Я зараз, через півгодини, заїду в «Епіцентр». Пошукай мені, які є рецепти “коктейлів Молотова”». Він знайшов рецепт, який найбільше нам підходив, і ми зробили 12 таких «коктейлів». Тоді, в ніч з 30 листопада на 1 грудня, ми чекали удару вночі на Михайлівській площі й приховали там неподалік ті «коктейлі» про всяк випадок.
Ми переночували на Михайлівській, а зранку я заїхав додому переодягнувся і знову пішов уже на цей запланований хід. Людей було море. Скільки сягало око – люди йшли і йшли, і йшли, вони просто заполонили цей Майдан. Поки люди ще тільки підходили – ми швиденько складали всі ті огородження, що вже були поставлені вночі на площі, аби вони не заважали руху. І розуміючи, що я робитиму, я вже був там з прихованим обличчям (у мене не балаклава, а щось інше було – респіратор чи баф). З собою поки що нічого не мав, бо воно так усе досить мирно було, спокійно. Я розумів, що на Майдані сутички не буде.
Я почув, що якісь рухи починаються на Банковій, зрозумів, що ось те місце, де може бути протистояння. Кажу хлопцям: «Хтось має бажання піти туди з “коктейлями”?» З усієї компанії бажання висловили, окрім мене, ще двоє, і ми втрьох пішли забирати «коктейлі». Ми забрали 9 штук, по 3 на кожного, і пішли вгору, до Банкової.
Там уже був натовп, були світлошумові гранати, і цей бульдозер уже рухався. Ми туди підійшли, я стою і думаю, як краще туди заходити, бо людей досить багато було. Коли це зупиняється на тому перехресті великий «мерседес», з нього виходять двоє чи троє охоронців і Порошенко й прямують на Банкову. Вони так обережно, але настирливо всіх розсовують і йдуть. І я відразу впав їм на хвіст і за тим охоронцем теж так швиденько йду. Разом з ними підхожу до цього бульдозера і починаю спостерігати, що відбувається.
Бульдозер рухався, але дуже-дуже повільно. Я звернув увагу на те, що дуже багато людей на цій «передовій» було зі знаками Соціал-національної Асамблеї на передпліччі – латинська буква N і вертикальна риска по центру цієї букви. Мене трохи навіть здивувало те, як вони поводились. Я бачив, як заїхав в одну з арок «лазик», мікроавтобус, і з нього ще вийшли люди в штатському і приєдналися до протестувальників. Тоді там дуже дивний настрій був, саме на цій межі протистояння. Воно було, по-перше, дуже агресивне, а по-друге, відчувалося, що все це якимось чином скеровується.
Видно було, що метою цієї акції був явно не штурм. Цей бульдозер за бажання розсунув би ті всі загорожі без проблем. І мене здивувало, що в бульдозері за кермом сиділа людина, яка зовсім не приховувала обличчя. Ну, і виникло питання: як взагалі міг туди, в урядовий квартал, потрапити бульдозер? Картинка була така досить дика, було важко взагалі повірити своїм очам: це каміння, яке летіло в бік міліції, ці футбольні фаєри піротехнічні, і ці світлошумові гранати – я вперше з таким зіткнувся. Там така досить щільна фасадна забудова, і луна дуже підсилювала ці звуки. Тобто картинка була дуже кінематографічна, дуже така концентрована, насичена і не характерна для того місця, де це відбувалося.
Я на все це дивився і не міг повірити своїм очам, але думка про «статтю» в рюкзаку все ж таки мене трохи приземлила. Я мав прийняти якесь рішення. Думаю: ну добре, зараз буду кидати. Але я розумів, що можу ж і людей покалічити, це такий дуже відповідальний крок. Я мав цілковито усвідомлювати, що я роблю, і дуже захотів подивитися в обличчя тим, хто на тому боці, проти кого я збираюся воювати.
Я підійшов майже впритул і пройшовся вздовж оцієї першої лінії, подивився їм в обличчя, бо в них не було протигазів, не було респіраторів, у ВВ-шників, які стояли у першому ряду, були відкриті обличчя. Я, по-перше, з’ясував, що це взагалі дуже молоді хлопці, 18–22 роки максимум. По-друге, побачив, що двоє хлопців навіть плакали, і було зрозуміло, що не від газу, а від емоцій. Мені їх стало дуже шкода, і я усвідомив, що в цих хлопців кидати «коктейлі» я не хочу. «Беркут» був далеко за ними, я розумів, що до них я не докину. І я прийняв для себе таке компромісне рішення – кидати «коктейль» перед ними і не в натовп. Щоб оцей акт, акт певного тиску, був, але щоби не зашкодити цим хлопцям, бо тоді це було не на часі.
Юні заплакані обличчя тих хлопців мене вразили, і я втратив трохи цієї агресії, цієї люті. Я собі задумав цей нейтральний план і почав спостерігати взагалі за тактикою, за тим, що відбувалося. А тактика була нескладна. Спочатку більш-менш спокійна ситуація, ніхто ні в кого нічого не кидає, потім осіб десятеро починають якось активно діяти, кидати каміння, бігти, їх підтримують інші. Іде хвиля такого удару, хвиля наступу на міліцію. Міліція починає кидати світлошумові гранати, і люди, як налякане стадо, відбігають назад, метрів на 20 від цих гранат, зупиняються. Потім знов більш спокійна фаза, хвилини дві-три, потім знову хвиля на міліцію, знов гранати – хвиля назад.
Все насправді відбувалося дуже швидко, весь час мого перебування на Банковій – хвилин 20, не більше. Я це все побачив, розумію, що мені треба підготуватися. Ми відійшли трішки в юрбу, я знімаю рюкзак, дістаю ці три «коктейлі», питаю свого знайомого: «Будеш кидати?» – «Так». Тож один я даю йому, інший беру собі, третій беру, дивлюсь на хлопців і запитую: «Хто буде кидати?» Ніхто не зголосився, то я цей третій «коктейль» поклав під бордюрчик, щоб на нього ніхто не наступив. Дочекався удару гранатами, люди відбігли, і з’явився вільний простір. Я все це активо трушу, підпалюю… У мене загорілися руки, але я в рукавичках був (бо я ж про це перед тим прочитав). Розбігаюся кидати… І от коли вже біжиш, коли вже визначився, куди кидаєш, і є ці півсекундочки-секунда, коли ти вже не можеш сильно змінити ні напрям, нічого... і тут я бачу, що по траєкторії польоту цього «коктейлю» виходять оператор з журналісткою. І в мене така дика думка: «Хоч би, боронь Боже, зараз не влучило в журналістку чи в камеру».
Слава Богу, воно перелітає, летить так як треба, розбивається перед цим «живим щитом» з ВВ-шників, буквально метрах у трьох перед ними. Після цього я звідти швиденько вийшов. Тоді мене навіть друзі засуджували, типу: «Ти, екстреміст-провокатор, що ти робиш? Нащо це все?» і т. п. Але я був упевнений у своїх діях, у тому, що все зробив правильно, і на часі, і добре, що не кинув у тих ВВ-шників. За всю революцію багато «коктейлів Молотова» кидали, але, мабуть, той, з моїх рук, був перший.
11 грудня була теж така досить люта ситуація. У ті дні я проходив особисту сертифікацію, і дружина до всього ще поїхала у відрядження, троє дітей залишилися на мені – це їх і до школи відвезти, і забрати… Але в нас із друзями була домовленість, що коли щось почнеться, ми один одного обдзвонюємо і виїжджаємо.
10 грудня прийшов додому, відрядив няню, поклав дітей, сам влігся спати… Раптом мене посеред ночі щось як підкине! Бачу – два пропущені дзвінки. І перше, що роблю – захожу на стрімінг, дивлюся, що там відбувається… і просто не можу повірити своїм очам. Хвилин 10 думав, що робити з дітьми (а раптом мене там запакують?), але розумію, що їхати маю. Вже з машини дзвоню няні, кажу: «Я перепрошую, що турбую Вас уночі, але, будь ласка, приїдьте до нас о пів на сьому, зберіть дітей і відвезіть до школи».
На Майдані зорієнтувався, де найбільша загроза – бачу, що біля Лядських воріт на проїжджій частині починають гуртуватися силовики, розумію, що отам буде удар. Там тоді була така слабенька барикада. Ми вже з Андрієм Єрмоленком і з іншими нашими хлопцями виходимо туди, на цю проїжджу частину, стаємо там, так уже досить щільно. І завдання два було: триматись міцно, щоб нас не розірвали, і дивитися, щоб тих, хто поруч з тобою, не схопили і не затягнули до міліції.
Ось так ми стоїмо, лаємося потрошку, і я чую, вони починають пиляти цю барикаду. Розумію – буде десь прорив. І цей прорив – ну, ми фортові з Єрмолою – відбувся саме перед нами. Думаю: «Ну все, зараз буде щось типу “довыделывался”», – і так трішки міцніше цього Єрмолу тримаю. Вони виривають цей шматок, але нижня частина барикади залишається. І люди ззаду, побачивши, що йде прорив, над нашими головами почали передавати палети, дошки – все, що під руками було. Буквально за півтори хвилини це місце на барикаді заросло тим усім матеріалом. Як у мурашнику – раз, і все відновилося. І все, спроб прориву з цього боку більше не було. В ту ніч протистояння, якщо можна так сказати, було таке досить чемне.
На Грушевського вже було багато «коктейлів», уже пішла жара. Але силовики досить швидко зорієнтувалися, і лінія міліції від автобусів і від наших позицій була на відстані не менше 40 метрів. Це більше, ніж кидок. Тобто навіть на дротові ти на 40 метрів не кинеш. Воно горить – вони трішки відступають і починають шмаляти по тобі. На відміну від силовиків, зброї ніякої у нас не було, залишалася піротехніка.
З піротехніки ніде нічого не можна було купити, бо забороняли продавати. Я знайшов інтернет-магазин з найбільшим асортиментом, дзвоню і кажу: «Добрий день. У мене через три дні День народження у сина, я би хотів собі піротехнічну установку. Мені недорогу, гривень за 400». Він мені каже: «Ну, в принципі, ми зачинені, але давайте я Вам візьму одну, зустрінемось і передам». Я ж наполягаю: «Ви знаєте, мені ще потрібно проконсультуватися, яку саме. Давайте, може, я під’їду в магазин, і Ви мені там покажете все це?» – «Ну, добре, приїжджайте, ми в магазині, там і там».
Я під’їжджаю, захожу і кажу: «Ну що, слава Україні! Кажіть, який у вас найбільший діаметр. Що у вас тут є, розповідайте». Я взяв усе, що в них було в магазині. Вони мені й знижку максимальну зробили – люди теж небайдужі виявилися, ще й попередили: «Зараз будеш виходити, стеж уважно, бо тут крутяться у дворі». Я запакувався в машину десь за квартал від цього місця, прийшов з цими пакетами на Барбакан, і ми там ці трубки прикручували, фіксували на держак від лопати. Ти цю трубку прикручуєш і потім, як з мушкета, – в плече впираєш і шмаляєш. У мене було десь 130 зарядів до них, і вони нормально стріляли прямою наводкою метрів на 30, а якщо взяти трохи вище, щоб воно дугою йшло, то навіть метрів на 50, і досить чітко лягало.
Але з цією штукою ти вже мішень. Стоїш, чекаєш-чекаєш, поки той шнур догорить, шарах: «Ой, трохи не туди». Ну, воно таке, досить нервове, звісно, заняття було. Але страшно лише в перші 10 хвилин, максимум 15, потім від цієї картинки, від звуків, від цієї небезпеки в організмі, мабуть, якісь хімічні процеси відбуваються, і страх зовсім зникає, залишається тільки лють.
А ще й цей звук від ударів по металу, він теж має таку певну медитативну складову, і все це разом вводить тебе у такий стан, коли ти втрачаєш відчуття реальності: вогонь, цей чорний дим, цей чорний сніг, ці люди зі зброєю, котрі по тобі стріляють… Ти сприймаєш це або як якийсь кошмарний сон, або як кіно. І ми домовилися, що на Грушевського більше 20 хвилин не перебуваємо, бо через цю втрату відчуття реальності втрачаєш і убезпеченість – ти прагнеш просто добігти і вбити власноруч того, хто по тобі стріляє.
***
18 лютого я залишився на ніч на Майдані й зрозумів, що буде жарко. У нас уже там усе було настроєно – наколочені «коктейлі», підготовлені мушкети і напали (заряди) до них. І десь із пів на одинадцяту вечора і до пів на другу я був на передовій – на позиції метрах у 10 від пам’ятника засновникам Києва, у бік сцени. Між нами і міліцейським кордоном було метрів 30, і зі своєї позиції я докидав до них «коктейлі». Можу сказати точно, що тактичної організації ніякої не було, абсолютно – це був хаос. Єдине, що було – певне керування з боку сцени. Тоді, вночі, смертю вже пахло, це була не «Зарніца».
Я повикидав уже геть усе, що було, і тут нізвідки з’являється ще один мій приятель і притягує мені цю піротехнічну установку (я їх декілька купив і залишив на Барбакані). Я повистрілював усю оцю штуку з рук, просто лупив у ці шоломи прямою наводкою з відстані 20 метрів. У відповідь гранати летіли, але, видно, у них був слабкий боєкомплект, бо вони теж почали камінням кидатися. Мене, власне, з ладу вивів саме камінь.
Потім виїхав водомет вітчизняний, типу ЗІЛу, сіренький. Ми йому підпалили кабіну, після чого «Беркут» атакував і відсунув нас десь на 50 метрів до сцени. Але вони таким клином заходили, і зрозуміло було, що коли вони підуть далі, їх можна буде оточити. Вони це теж збагнули і зупинилися, намагаючись зробити якийсь кордон. Ми це побачили, розвернулися і побігли на них у рукопашну, і відсунули їх метрів на 30.
Коли в мене вже закінчилося все, з чого можна було стріляти, думаю: «Треба і мені зі щитом постояти, не тільки ж стріляти». Став зі щитом у цю першу лінію, стою. І страшно показувати голову з-за цього щита, бо ж у лице можуть вистрелити, і страшно не дивитися, бо може бути знов атака. І тут мені в щелепу влучили каменем з бруківки. Щелепу не зламало, але змістило, було дуже боляче, і я «поплив» трохи. Розумію, що, ну, таке… вже стан не дуже добрий, і покликав, щоб хтось мене замінив. А ще перед тим біля мене граната розірвалася, і я відчув біль у нозі, помацав – тканина подерта, але, думаю, так і буде, потім розберуся, наче нога стоїть, усе нормально. І вже коли їхав додому в машині, відчув, що в мене вся штанина мокра.
Дома я собі там якось ногу заліпив, ліг спати, бо дуже втомлений був. Вранці прокидаюся – ліжко все мокре від крові. Розумію, що треба щось терміново робити. І було дуже непросто мені знайти хірурга, ціла історія з цим вийшла. Потім ще на перев’язки в мерію ходив тижнів зо два. Ну і все, власне… Ми перемогли.
Олексій Шемотюк
1981 року народження, архітектор