Я в активній громадсько-політичній роботі з 1994 року. Тоді я познайомився з керівництвом черкаської обласної організації УНА-УНСО. Донині я є стрільцем Української народної самооборони і пишаюся тим, що ніколи не покидав лав цієї організації. Сьогодні також належу до центрального проводу національно-визвольного руху "Правий сектор".
Чому я назвав ПС національно-визвольним рухом? Бо це справді рух. Він дуже широкий: до нього входять політична партія "Правий сектор», більш ніж п’ятдесят регіональних громадських організацій, Добровольчий український корпус, об’єднання парамедиків "Госпітальєри", а також громадські організації, які є "материнськими" для нашого руху, – ВО "Тризуб" імені Степана Бандери, УНА-УНСО, "Патріот України", група "Солідарність" і ще багато невеликих неформалізованих громадських організацій.
Майдан 2013 року називають Євромайданом, але я з такою назвою не погоджуюся. Так, звісно, останньою краплею стало непідписання угоди про асоціацію з Європейським Союзом, але причина, з якої люди вийшли на Майдан уже масово, як на мене, полягала зовсім не в європейському чи неєвропейському виборі. Насправді Україна не має іншого вибору, окрім європейського, – ми знаходимося в центрі Європи географічно, і було б нелогічно й нерозумно зробити якийсь інший вибір.
21 листопада увечері мені зателефонував з майдану мій товариш і сказав, що там зібралося близько 50 людей. Я запитав: "А міліція є?" Він каже: "А міліції більше двох тисяч". І от після цих слів я зрозумів, що треба їхати. Силовиків насправді було дуже багато, і то не просто міліції, а спецпризначенців. Зі свого багаторічного досвіду, і майданівського зокрема, я знаю: влада діє таким чином, коли вона або має оперативну інформацію про кількість і наміри мітингувальників, або дуже налякана. Це був саме той другий випадок.
24 листопада про́води різних патріотичних організацій, зокрема й УНА-УНСО, прийняли рішення про участь в акції протесту, причому незалежно один від одного. Із того моменту ми стали підтягувати актив. Фактично одразу ми почали переговорний процес із побратимами інших націоналістичних патріотичних організацій, і було дуже швидко прийнято рішення про певну координацію дій. Щоб наші прихильники могли нас швидко знаходити, а також щоб не бути подразником, не виглядати провокаційно у великій студентській масі, яка стояла на майдані, ми прийняли рішення стати трохи осторонь.
Студенти спочатку дивилися на нас із певним острахом: ми від них удвічі старші, і багато наших членів раніше брали участь у різних збройних конфліктах, тому, можливо, ми мали в їхніх очах дещо загрозливий вигляд. Але ми з повагою поставилися до їхнього вибору, до того, що вони роблять. Саме тому ми й прийшли туди. Гуртувалися біля пам’ятника засновникам Києва, стояли не лише з державними, а й із червоно-чорними прапорами відповідно до наших ідеологічних уподобань.
28 числа на цьому пам’ятнику з’явився перший прапор. Хоча прапором це назвати важко – його зробили зі звичайного простирадла, і чорною та червоною фарбою з балончика на ньому було виведено: "Правий сектор". Назву придумали вже, на жаль, покійний Андрій Козюбчик ("Орест"), а також друг "Доктор" і друг "Фауст".
Чому така назва? "Правий" – зрозуміло, тут відображено ідеологічний момент, до того ж ми стояли праворуч від стели. Відразу до нас долучилася величезна кількість футбольних уболівальників, саме ультрас, насамперед уболівальників "Динамо" (Київ). Тому з’явилося слово "сектор" – може, воно дещо фанатського штибу, але якось так лягло на душу.
Більшість знайомих мені фанатів ідеологічно завжди були правими. Є певні фанатські "фірми", які є не просто правими, а зовсім ультра. І з ними якесь дружнє спілкування відбувалося постійно. Я сам, іще коли був старий стадіон, ходив тільки в 11-й сектор і взагалі не розумів, як можна дивитися футбол сидячи. Сказати, що вони раніше брали активну участь в якихось громадсько-політичних акціях… ні, не брали, я маю на увазі організовано. Але певна частина досить радикально налаштованих хлопців – молодих і не дуже – приходили, навіть були членами власне націоналістичних організацій, тому що їхніми умовними статутами це не заборонено.
Насправді важко навіть переоцінити їхню роль у цьому невеличкому шматочку української історії. Бо того, що вони зробили, на що вони спромоглися, сьогодні не зробив жоден політик поки що. Політики виходять і говорять: "Єдина країна, "единая страна"… Попасталакають, потім розвертаються і йдуть працювати на розмежування, на роз’єднання, позаяк саме таким чином вони отримують політичні дивіденди, і всі їхні партії працюють виключно на розкол.
Загалом ніякого політичного керівництва на Майдані не було. Це міф, який вигадали самі політики, самі політичні сили. Нічим вони там не командували, нічого не координували. Єдиний "важіль впливу", який у них там був, безпосередній – це сцена. Тому що вона коштує – її установлення, оренда, обслуговування – грубих грошей. І, звичайно, в активістів таких грошей не було. Оця сцена і, можливо, ще потім кухня у "профспілках", забезпечення її в якійсь мірі продуктами харчування – все, чим завідували ті політичні сили.
Їм абсолютно чітко й зрозуміло ті громадські активісти, члени непарламентських політичних партій та громадських організацій, які справді щось робили, сказали: "Шановні, будь ласка, поводьтеся чемніше. Голос тут підвищувати ні на кого не треба, командувати – теж. Ви такі самі учасники процесу, як і будь-хто із цих людей. Тому оця зверхність є неприпустимою, і якщо ви тут спробуєте командувати, отримаєте, як мінімум, бойкот, а як максимум – будемо ставити питання про те, щоби ви взагалі звідси забиралися разом зі своїми політичними прапорами".
У координаційній раді "Правого сектора" не було одного лідера, кожну організацію представляли її провідники. Ми збиралися разом і вирішували, як рухатися далі. Єдині, з ким координувався ПС, – сотні Самооборони. Сам "Правий сектор" теж мав порядковий номер – на початку ми були 23-ю сотнею, а потім наша чисельність просто вийшла далеко за межі сотні. Із Самообороною ми координувалися стосовно того, хто де стоїть, на якій барикаді, яка кількість людей, коли проводиться ротація, коли заступають караули тощо, – ну, як і мало бути.
Я не сказав би, що "Правий сектор" тоді сильно "гримів". Про нас знали чому? Бо ми постійно проводили вишколи, привчали людей до вибухів шумових гранат, намагалися дати розуміння того, як діяти в цих екстремальних ситуаціях. Ми усвідомлювали, до чого воно йде, і ми людей учили. Саме тому й наші втрати були найменшими. Хоча ми втратили найперші фактично, так... але наші втрати на Майдані є найменшими серед усіх, бо люди були навчені, вони чітко знали, як рухатися, як прикриватися. Бійці чули голос командирів. Та жахлива різанина в Маріїнському парку відбулася тільки тому, що фактично дві сотні не виконали команди відходити. Я не хочу називати прізвище людини, яка їм скомандувала: "Вперед"… У нас із цим усе було абсолютно чітко й зрозуміло: порядок, дисципліна, підпорядкування, ієрархія.
До "профспілок" ми потрапили, щойно будівлю було передано революційним силам – назвемо це так. Ми були і на сьомому, і на п’ятому поверсі, у перший день і на третьому була якась невелика частина наших. Також ми займали півкрила в Українському домі та близько восьми різних приміщень по Хрещатику. Ми намагалися розосередити наші підрозділи, бо чекали на супротив, на супротив достатньо жорсткий, і готувалися до того, щоби не було єдиного місця, де нас могли б оточити всіх одразу.
До "Правого сектора", звичайно, був відбір, насамперед віковий. Ми одразу просили показати паспорт – без варіантів. І, звичайно, дивилися, щоб людина не була якоюсь навіженою. Спостерігали певний час, не одразу їх випускали на чергування – вони ходили собі, а за ними наглядали наші хлопці чи дівчата, які трішечки знаються на цих речах. Якщо була підозра, що людина вживає якісь наркотичні речовини, байдуже які, її одразу виганяли.
Зрозуміло, в нас діяв "сухий закон" – це було чітко визначено, і якщо хтось дозволяв собі "вжити", то це було поза межами штатних приміщень, де розміщено підрозділи, і не під час чергування. Звісно, ми здійснювали й певний ідеологічний відбір: якщо ми бачили, що людина не сприймає, часом навіть категорично, нашу ідеологію, то, ясна річ, із такою людиною ми також прощалися – це логічно і зрозуміло.
У "Правому секторі" дівчат спочатку було небагато, а потім їх стала просто неймовірна кількість. Заходиш у якийсь наш підрозділ – і враження, що ти потрапив на конкурс краси. Я не жартую. Ми тоді ще говорили про це з Миколою Карпюком, Дмитром Ярошем, і, якщо не помиляюся, Дмитро сказав, що, побачивши таку кількість гарних дівчат, він зрозумів: ми точно переможемо, бо гарні дівчата природно, мабуть, на підсвідомому рівні, тягнуться до переможців.
Були часи, коли на весь Майдан налічувалося не більш ніж 1,5 тисячі протестувальників. Це правда, часом людей було дуже мало. Люди втомлювалися – насамперед від щоденного вечірнього імпровізованого віча, від постійної балаканини, промов, які ні до чого абсолютно не приводили. Від співання, тужіння або, навпаки, скакання нікому легше не ставало. Тому події на Грушевського були закономірними.
Я не пам’ятаю ніякого заклику Коби. Пам’ятаю, що був спільний рух – рух абсолютно узгоджений. Але Автомайдан не поїхав на Грушевського, там фізично ніяк не можна було це зробити. Була абсолютно цілеспрямована зрозуміла акція, мало того, з правого боку певний коридор робили депутати Верховної Ради, ближче до стадіону "Динамо" так само стояли інші люди, які спрямовували хід. Ми намагалися зайняти ті позиції, які нами було втрачено. Розумієте, відбувалася певна стагнація Майдану – людей ставало менше, і було очевидно, що коли далі так піде, акція "задихнеться" і нас просто всіх пересаджають. Опозиційні політики, мабуть, розраховували все-таки домовлятися з владою, хоча й невідомо як. Я думаю, що їх так само би всіх пересаджали рано чи пізно.
Тому нам треба було рішучіше діяти, треба було знову привернути до цього увагу. Ну, і наш розрахунок на те, що влада діятиме силовими методами, повністю виправдався, бо вони інакше не вміють. Вони вміють тільки бити, вбивати, стріляти, а на більше в них ніколи не вистачало розуму. Власне, це й відбулося – в хід пішли бетеери... А далі були шини.
Наша рішуча дія виконувала певну провокативну функцію – ми цього не заперечуємо. Але революційну тріаду "провокація – репресія – революція" теж ніхто не скасовував. Немає провокації – немає ситуації, яка доводить події до певної логіки. – немає відповідного реагування. І що тоді відбувається на Майдані? Тисяча людей, потім п’ятсот і зрештою нікого. І, як наслідок, Янукович – вічний цар. Як Путін. Він до того йшов.
Андрій Бондаренко
1971 року народження, громадський діяч, юрист