Починав я разом з Олегом Мусієм у Будинку профспілок. Власне, медична структура організовувалася на тій базі, що виникла у 2004 році. Її створювали фактично ті самі люди, що й під час Помаранчевої революції, – Святослав Ханенко, Олег Мусій, Андрій Гук… Досвід є досвід. Ми вже знали, хто яку роботу може виконувати, хто на що здатний. Тому цю діяльність було налагоджено досить швидко. Ми бачили, що треба одразу відкрити медичні пункти там, там, там. Відкрили медпункти біля наметів, щоб можна було швидко прийти, тиск поміряти, температуру й т. ін. Тобто у 2013-му було використано досвід 2004 року. Ядро складали близько десяти осіб, які чергувалися, допомагали одне одному.
Прийшло і багато "свіжих" людей. Вони не були медиками, але забезпечували волонтерську допомогу, – Оля Чуйко та інші. Вони організовували харчування пацієнтів, тієї самої медичної служби, доставку медикаментів, засобів захисту… За три місяці Майдану не було жодних епідемій – це, власне, заслуга ось цього ядра. Тому я вдячний кожному з них за ту роботу, яку він виконав. Дещо можуть недооцінювати, дещо спотворювати, але те, що було зроблено, було адекватне й потрібне.
До медичної служби приймали всіх охочих. Чому? Тому, що потрібні були санітари, які могли надати елементарну допомогу, доставити того, хто не може дійти сам, тобто принести. Організувалися у нас мобільні бригади, які доставляли по Майдану медикаменти, елементарні – від тиску, вушні й носові краплі, йод, бинт тощо… Для цього медична освіта не потрібна.
Тоді, власне, доправили перших хлопців із Банкової. Це були здебільшого травматичні, осколкові поранення, кульові – кульковими кулями. Були дуже цікаві ситуації. Мені запам’ятався хлопець, в якого навколо ока було сім чи вісім кулькових куль, а око, слава Богу, не зачепило. І в надбрівній дузі, й під оком застрягли кулі, ми їх повиймали, і око залишилося ціле. Хлопцю пощастило. І мені було дуже приємно, що він залишився більш-менш неушкоджений.
Потім, власне, був період затишшя. Із третього поверху "профспілок" я перемістився на перший. Власне, тоді почалися запальні захворювання – горло, вухо... Щоб можна було швидко допомогти людям, на першому поверсі "профспілок" функціонував медпункт – десь близько біля місяця. Потім уже, коли гострота ситуації спала, його вирішили закрити.
Потім відкрили медичний пункт на Грушевського – у Парламентській бібліотеці. Ми все-таки були там під захистом – це державна будівля, і це нас якось рятувало. Працівники бібліотеки, які там постійно чергували, поставилися до нас прихильно. Ми намагалися нічого не пошкодити, прекрасно розуміючи, що саме приміщення бібліотеки є історичною цінністю, не кажучи вже про книжковий фонд. Вони старалися, допомагали нам, чим могли, –: забезпечували й харчування, і прибирання в приміщенні.
Буквально за кілька днів хол бібліотеки перетворився на операційну. Спочатку був один хірургічний стіл, потім поставили другий, третій. Хлопці-медики приїжджали працювати цілими бригадами. Тобто приїжджали окремі хірургічні бригади зі Львова, Тернополя, Івано-Франківська. Так було зручно, бо в бригаді кожен знає, чого чекати від іншого, всі розуміють одне одного без зайвих слів.
У тому медичному пункті працювали близько двадцяти осіб. Були переважно хірурги, терапевти. Я працював як сімейний лікар і займався організацією. Моя спеціальність – сімейна медицина. Вона поєднує все, починаючи від хірургії й закінчуючи ЛОР-хворобами. Так що я діяв відповідно до ситуації: треба – був ЛОРом, треба – невропатологом, осколки витягав з очей. Є в нас, у сімейних лікарів Київщини принаймні, й офтальмоскопи, отоскопи. І ми для таких ситуацій дуже добре підходимо. Було в нас свій графік розроблено, хто коли має приїжджати, щоб не було великих накладок. Через медичну службу ми розподіляли, хто в якому пункті має працювати, так що все було більш-менш відлагоджено.
Медикаментами ми були добре забезпечені. Наркозні апарати, інструментарій, лампи – все в нас було. Приносили, привозили – люди, наскільки могли, намагалися все забезпечувати. Медичний пункт відпрацював на повну – не одне життя ми там урятували.
Ми налагодили бахільний режим: нам доставили одноразові бахіли, і хто до нас приходив, мусив їх вдягати. Підлогу застеляли одноразовою тканиною. Регулярно приходили дівчата і прибирали. Тобто санітарно-гігієнічного режиму намагалися дотримуватись, як могли. Безперечно, це умови польові, але і кварцові лампи в нас були, і масковий режим усі старалися забезпечити максимально. Усі ж медики, всі усвідомлювали небезпечність інфекції.
У медичному пункті в Парламентській бібліотеці я працював від початку його створення й до 19 січня, до того моменту, коли прорвали барикади на Грушевського та оточили Український дім. Нас тоді заблокували в бібліотеці, і ми через вікна бачили, як проривався ОМОН, як били і стріляли. Ми були оточені. Існувала загроза газової атаки. Фактично вона і була, але слабенька, тому що очі в приміщенні бібліотеки сльозилися, а може, це проривалося з вулиці. Ми намочили маски. У нас було трішки їжі. Але всі розуміли, що день посидимо, другий, а далі треба щось робити. Потім Червоний хрест домовився, і нас випустили.
Ми вийшли – медики разом із пацієнтами. Із нами також виходили майданівці, які забігли в бібліотеку заховатися. "Беркутівці" розуміли, що ці люди, яких ми несемо, може, півгодини тому в них бруківку кидали, але вони нас не зачепили. Ми дійшли отак колоною до Українського дому, а потім повернули праворуч. Біля філармонії була нижня барикада. Ми йдемо мовчки, і правоохоронці стоять мовчки. Потім деякі вже осміліли й кажуть: "Слава Україні! Хлопці, ставайте на наш бік". Командир силовиків, як зараз пам’ятаю, каже: "Так, ідіть мовчки і не говоріть зайвого". Ми тоді винесли п’ятьох чи шістьох ношових хворих із такими травмами, через які вони не могли йти. Одного ми змогли передати лікарям на Європейській площі, решту Автомайдан забрав по дорозі до спуску до Річкового вокзалу.
Загалом було багато різних медичних пунктів. Коли виникла загроза, що бійців можуть забрати з медичних закладів міліція або "тітушки", медичні пункти почали відкриватися спонтанно, не оголошуючи нікому про свою діяльність. Вони утворювалися на квартирах – там, де знали, що бійців, яких прихистили, не здадуть. Такі пункти фактично були по всьому Києву: на Троєщині, Харківському масиві, у Святошині й поблизу центру… Весь Київ брав у тому участь.
Приходили, казали: "У мене (у знайомих) на квартирі є хлопці поранені, мені треба такі, такі й такі ліки". Ми розуміли: хай людина прийшла з вулиці, але якщо їй потрібні розчини для обробляння рук, ран, шовний матеріал… це все вузькоспеціалізоване, для іншої мети не використаєш. Тобто люди довіряли нам, ми довіряли людям. І всі намагалися кожен на своєму місці робити, хто що може.
Коли я повернувся на майдан, постало питання про відкриття медичного пункту, який був би поряд із майданом. Проходячи повз Городецького, 4, я побачив, як хлопці виносять звідти речі. Це були представники власника одного з магазинів. Я сказав, що є потреба в медичному пункті. Вони кажуть: "Добре, ми вам допоможемо все облаштувати". Ми їм допомогли донести їхні речі, а вони нам – облаштувати приміщення. У них там такий оригінальний стіл був, у формі зірки, дуже важкий, прикріплений до підлоги. Ми поставили на нього скло з рекламного щита, і це скло витримувало двох пацієнтів. Представники власника магазина приносили нам їжу, брали до себе наших лікарів, щоб вони могли помитися. Складаю їм велику подяку.
Там склалася така маленька, але дружна команда. У нас була можливість у тому пункті й ночувати постійно – можна було лежати на стелажах, ми всі на них поміщалися. Був у нас такий унікальний хірург, який прийшов із Грушевського, 4 (там був медичний пункт біля самої барикади). Він перейшов до нас на Городецького, 4, а згодом працював у Шпиталі Майдану. Сергій Горбенко – унікальна людина. Його син пішов на війну і, на жаль, загинув. Це страшне горе для сім’ї… Та вони розуміють, що хлопець їхній пожертвував життям недарма. Сергій, як і його син, всі свої сили віддає для того, щоб в Україні стало краще.
Ми були від барикади буквально метрах у двадцяти й розуміли, що там може бути основна лінія атаки – якщо вона станеться, ми будемо перші її тримати. Тому готувалися: якою наша буде тактика, що робитимемо, де будемо ховатися. До 16–17 лютого на Городецького ще машини паркувалися, а 18-го жодного авто під барикадами вже не було. Пару разів проривався Автомайдан, привозили медикаменти й харчі, а решта… Уже шлях було звільнено для нападу. І хлопцям, які там чергували, казали: "Готуйтеся, контролюйте "нашу" консерваторію" (звідти можна було очікувати снайперів).
Перш за все готували хірургічну допомогу. Коли почався масовий наплив поранених, то наш скляний столик витримував двох людей згори, збоку ще були стелажі – ми на них також клали поранених. Хвала тим хірургам, які в нас працювали, таким, як Ярослав Колодій та його колеги з Тернополя, іншим, – у нас не було жодного смертельного випадку. Тобто ті, хто до нас потрапляв, усі, слава Богу, виживали. Були кілька людей, які стояли на краю життя, та нам удалося стабілізувати їхній стан і передати на швидку допомогу.
20 лютого мені подзвонили хлопці й сказали, що знайшли приміщення на Трьохсвятительській, 7, де два роки тому був медичний заклад, в якому я працював. Два роки фактично приміщення стояло пусткою – без опалення, води та світла. Прийшов власник, який запевнив, що підтримує революцію і готовий віддати приміщення для відновлення медичного закладу.
Коли я зайшов туди, на підлозі був 50-сантиметровий шар різного сміття, все порозкидано, пустка, холод (це ж лютий місяць!)... І нікого в приміщенні. Буквально хвилин через десять чую тупіт. Спускаюся на перший поверх – ідуть колоною по два молоді люди, заходять у приміщення. Зразу я й не зрозумів, що до чого… а це прийшли волонтери з Михайлівського собору наводити порядок. Буквально за три дні силами волонтерів було виконано гігантську роботу: винесено сміття, налагоджено водопостачання, електрику, забезпечено тепло. За три дні пустка стала діючим медичним закладом. Щоб зберегти тепло, стіни зразу оббили клейонкою. Принесли обігрівачі, забезпечили харчування, прийшли лікарі.
Працювали в нас лікарі з усієї України – і з Донеччини, і з Криму… Працювали литовці, поляки, були представники з Канади, Франції, Америки. Вони приносили свої медикаменти, обладнання. Кожен старався… Так запрацював Шпиталь Майдану. Ну, спочатку він відкрився просто як медичний заклад, а потім уже його назвали "Шпиталь Майдану".
Туди перебралися медична служба, аптечний склад, туди перевезли медикаменти з Українського дому, Михайлівського монастиря. Ту допомогу, яку надав під час Майдану Михайлівський, неможливо навіть оцінити. Та вже треба було відновлювати діяльність у соборі, тому всі медикаменти ми перевезли на Трьохсвятительську, 7.
Те, що робили наші медики (і на Майдані, й поза ним), те, що робили наші дівчата… Кожен робив своє – щось помітніше, щось не таке помітне, але кожен зробив свій внесок. До нас приходили наші пенсіонери. Ми їм надавали медичну допомогу, то вони приносили ліки, які в них залишилися, – півбаночки зеленки, йоду: "Ось у мене зосталося – тримайте". Це люди приносили від душі. Ці люди і всі, хто був там, є символом Майдану. На Майдані було єднання людських душ одного поклику. Коли ми розуміємо… відчуваємо… відкрита душа… коли до іншого ставишся, як до себе, – тоді кожен допоможе кожному.
Руслан Добровольський
1968 року народження, лікар