Для мене Майдан почався ще в тих передчуттях, у тому стискові страху, який тривав ціле літо і цілу осінь. Коли всі чекали – ось воно, нарешті, євроасоціація. А Росія мовчить, Росія мовчить… Значить, щось готується. Безумовно, тяжкі були передчуття.
...На початку листопада я їду до Польщі – у мене там виходить, просто до столу, цей самий "Український палімпсест". Це книга-інтерв’ю варшавської публіцистки Ізи Хруслінської, де я розповідаю полякам усе, чого вони не знають "за Україну, її волю"...
І от я їду в цей презентаційний тур, і 21 листопада ми під’їжджаємо до Любліна, йдемо до місця виступу, а назустріч іде ведучий, один із польських "фахівців зі Сходу", і каже: "Сердечно вітаю. Мені дуже прикро, що ми вже не будемо в спільному союзі". – "А…???" – "Ви не знаєте? Годину тому Азаров оголосив, що відкладається підписання угоди".
І тут я розумію, чому всю дорогу в мене невгавали дзвінки, і розумію, що сталося, і розумію, що – ось воно! А в залі тоді половина публіки була – українські студенти, які з цілковито убитими обличчями прийшли спитати: "А що..? Як же ж жити? Що буде далі?"
Ніби такий мікромайдан умовний у нас із тими студентами в Любліні відбувся. Все… Попереду тьма, абсолютна! Падає шлагбаум, і вся надія, яка була, дорога надії, яка була, такої крихкої надії… І сидить переді мною в мініатюрі мій народ, абсолютно прибитий і привалений. І ми цілий вечір проговорили. Тематично вийшло ніби продовження тієї книжки. У нас відбулась така, я б сказала, серйозна драматична розмова, в ході якої хтось крикнув з місця: "Завтра в Києві виходять на Майдан!" З’явилась надія.
І потім у готелі я написала на своїй фейсбук-сторінці, що треба виходити. Надія на всі політичні ресурси скінчилася. Я розуміла, що все це падає безпосередньо на наші плечі, "людські", народні. І перемогти ми можемо тільки масою, тільки чисельністю. Тобто має бути максимально гучний – хоровий – крик. Ось це мені було зрозуміло.
До Києва я повернулася 29 листопада і вже тут отримую інформацію, що Янукович у Вільнюсі таки нічого не підписав. І всі ефіри увімкнені, всі обговорюють, кричать, бідкаються – що він же ж мав підписати і т. п.... І потім цей нічний сюжет.
1 грудня ми з чоловіком поїхали на Майдан, але потім розійшлися – в мене була призначена зустріч. А він саме став свідком подій на Банковій. Ми весь час із ним на телефоні були, він розповідав мені, що відбувається, просив, щоб я задіяла свої зв’язки, контакти, телефони... Тоді вперше стало абсолютно ясно, що ті, котрі набігають, – явно організовані і серед них є люди з явним російським акцентом. А головне – там була повна дезорієнтація, ніхто не розумів, що відбувається. Всі спроби когось підняти з числа знайомих депутатів чи журналістів були марні: хтось не відповідає взагалі, хтось не реагує, хтось каже, що нічого не можна зробити. Якось очевидно було, що до цієї ситуації всі виявилися не готовими.
Був довгий період, коли вони з хлопцями просто стояли, взявшись за руки, і відганяли, просто кричали: "Хто ви такі? Забирайтеся геть!" І очевидно було, що то спеціально розроблена технологія і спеціально підготовлені групи. Я почала відразу ж тоді давати коментарі нашим і не нашим ЗМІ, які ні біса не тямили в тому, що відбувається, особливо західні. І пам’ятаю, я тоді віденській журналістці вперше написала: "Це війна". Вона мені у відповідь: "Що ви маєте на увазі, кажучи: “Це війна?" І таке відчуття розпуки... Як же я тобі поясню, коли ти нічого не розумієш?!
Багато хто нарікає, що у цей час мав проблеми з російськими друзями чи родичами, а я натомість мала проблеми з друзями американськими. Вони – ліберали, переважно, що називається, "лівого розливу", і коли ти їм пробуєш пояснити, що тут у нас діється, а вони тобі у відповідь розповідають, яка то жахлива річ – американський імперіалізм... "На городі бузина, а в Києві дядько, тим я тебе полюбив, що на п’яті перстень". Я не можу сказати, що втратила друзів, але стосунки, які перейшли з розряду "друзі" в категорію "знайомі" – це теж доволі драматично.
Ще один спогад – про спробу розгону Майдану в ніч з 10 на 11 грудня. Десь о пів на другу ночі я у ванній, вже чищу зуби і чую крик зі спальні: "Майдан розганяють!!!" Я так, як була, із зубною щіткою влітаю – чоловік сидить на ліжку, заціпенів, а на екрані йдуть у натовп чорним клином силовики. Він дивиться: "Що вони роблять?" А картина на екрані виглядає гіпервелично, я би сказала, монструозно. Це ж якраз приїздили європейці й ця сама леді Ештон. Для чого ж усе й робилося в цей самий день.
І от його підкидає: "А-а-а, психічна атака! Всьо…" Він схопився, натягує штани, і тут починаються дзвінки: "Що робиться? Що відбувається?.." – "А да, Вовчик, ти що, машиною? Ну то давай, їдемо, заїжджай по мене..." – і таке от… Я абсолютно заціпеніло стою з цією самою зубною щіткою і розумію, що в цій ситуації нічого не можна зробити. Кричати? "І куди ти? Інсуліновий діабетик, куди ти голіруч побіжиш, куди? На “Беркут”?.."
І в цей час ціле місто прокидається, принаймні мужчини – ті, котрі вважають себе мужчинами, в цей час схоплюються з ліжок і з криком Твою мать!" мчать туди. Тому що дістало. Тому що це плювок. Так само, як 30 листопада, – шок і плювок! І це теж така ніби репетиція ось цього почуття, з яким потім десятки тисяч жінок проводжали чоловіків. Все, от він зібрався, він іде, і ти його хрестиш, і ти розумієш, що не можна в цій ситуації чоловіка зупиняти, просто не можна. Це все одно, що каструвати. Ти не можеш у нього вчепитися і кричати: "Ти нікуди не підеш!" Він має йти, тому що це – частина його ідентичності, це частина його війни за себе. І він іде, а я, відповідно, йду до комп’ютерів і до всіх своїх заокеанських чатів…
Дзвонить Ростик, який уже на місці, й каже: "Чого вони кричать весь час: “Беркут”, “Беркут”? “Беркут” стоїть вище, на Банковій. А це вевешники! Вони не знають, чого їх прислали". Каже, що вони поговорили з одним офіцером, який з ними навіть покурив, хоч і неохоче, сказав, що їм дали наказ, і більше ніякої інформації немає. Ну, стоять одні навпроти одних... І почали: "А що ти робитимеш, якщо скажуть бити? Що, будеш нас бити?" Хлопчик хлюпає носом і каже: "Нєт, будєм вас защищать". А в цей час на всі мегафони, на весь світ кричать… І реально все налякане, розгніване, обурене місто ринулося туди.
Тут нарешті до мене доходить… В телевізорах у моїх заокеанських знайомих – а це якраз прайм-тайм у них, сім годин різниці! – це має такий вигляд: абсолютно грандіозна картина – картина, яка наочно демонструє повну недоговороздатність "української диктатури". Це той сценарій, який мав бути відіграний, який нам готували. І очевидно, до виборів 2015 року це і мала бути та сама диктатура, вже реальна, але світ готували…
Можливо, всі вже забули, але я добре пам’ятала, яка потужна інформаційна кампанія щодо "української диктатури", страшної, жахливої диктатури в Україні, куди не можна у жодному разі їхати, бо тут по вулицях бігають нацисти і людей вбивають, велася перед Євро-2012. І я пам’ятаю, що я тоді була чорна зі злості. Я тоді місяць убила на статті для західної преси про те, який Київ насправді гарний, які українці нормальні, бо я розуміла, для чого це робиться… Я розуміла, що Україна сама про себе не говорит, і бойкот оголошується для того, щоб вона залишалася за залізною завісою, в ізоляції: щоб сотні тисяч європейців не приїхали сюди і не розповіли потім у себе вдома, що ніякого "Дикого Поля" тут насправді нема. Для мене, на відміну від 46 мільйонів українців, не була сюрпризом реакція Заходу на Майдан – оте нерозуміння, глухота і т. п., бо я добре знала, якого штибу стереотипи у їхніх головах, якого роду упередження.
Щодо питання про диктатуру, яку готували... Так, готували. І ці закони 16 січня – це все воно. Я тоді пораділа тому, що в мене є в Росії притомні друзі, котрі мені розтовкмачили, що це їхні закони – ті, які свого часу впроваджували в них. Але там "варили жабу повільно" – у них ці всі закони під приводом захисту від тероризму з часу другої чеченської війни вводилися по краплині. І зрозуміло, що це був шок, коли ні сіло ні впало на Україну, що нічого не підозрювала, раптом звалився весь цей пакет... скопіпащений просто, як факсом з Москви присланий.
Але у мене був досвід дещо раніший. Тому що я все-таки перша людина в Україні, яка була суджена за цими законами, за тиждень до того, як вони були впроваджені. 9 січня я дізналася від журналістів, що, виявляється, напередодні, 8 січня, відбувся суд, на якому Медведчук за образу честі й гідності засудив мене "на 25 копійок". Це окрема довга історія, але у тому факті, що це було 8 січня, на Різдво, проглядала дуже знайома стилістика: мої батьки завжди одержували з КГБ повістки на допити на Різдво, Великдень, день народження… Це стиль "контори". Те, що мені порадили юристи в тій ситуації, – в жодному разі не вплутуватися в процес.
То вже було 22 січня, після першої крові, після перших убивств. Місто таке тихе, завмерле, заціпеніле... Сніжок випав, припорошив. Я пам’ятаю оцей сніг, тишу, які люди були шоковані... Я тоді їздила до нотаріуса заповнювати довіреності з помічницею адвоката, яка мала далі цю справу провадити і процедурно все закрити, і взяти копію, запис судового засідання, і всі інші речі. Я пам’ятаю розмову з нотаріусом, який тільки подивився так... Вже він чув у новинах і сказав мені: "Приходьте, як щось треба буде, я маю колег, які з ним вчилися". Потім розмова з таксистом, все це мовчання... Таке відчуття з’явилося... увімкненої рідності в людях. Якщо треба, – приходьте. З’явилась, увімкнулася емпатія і солідарність. Чи можна вийти у світлому настрої, якщо тут доречне це слово, з нотаріальної контори? А це все було якось так щиро – вони і грошей взяли по мінімуму, і не знали, чим іще допомогти, і чаєм мене жіночка в приймальні напоїла…
І після цього всього телефонує мені моя агентка з Німеччини, яка, до речі, була також агентом Анни Політковської, і просто кричить: "Ты что себе думаешь? Немедленно, сейчас же, зубную щетку в чемодан, Ростика под мышку, и немедленно приезжай, пока еще можно. Я не хочу терять своих авторов!" І от тільки вона мені пояснила, для чого то робиться. Вона це знала з практики з російськими авторами. Насправді це робиться, щоб тебе "замотати в процес" – і ти робишся невиїзна. "Ты сейчас ничего там сделать не сможешь. А тебя, как мотылька булавкой, – и все. А дальше – че захотят, то и сделают. Немедленно приезжай. Я делаю тебе пресс-конференцию. Ты здесь сможешь гораздо больше", – каже вона. І що? Гріх брехати – налякала. Ми сіли з Ростиком, почали думати. В нього інтуїція звіряча, і в нього було це: "Їдь сама". Ну, а я сама не поїду. Він за мене точно злякався – вона і на нього накричала. І десь днів два ми провели в такому настрої. Навіть уже валізку витягали і квитки дивилися.
Але в якийсь момент хтось із друзів сказав: "А ви звернули увагу, що усі так звані "опініон лідери" вже виїхали?» Я не звертала, а тут уперше виявилось, що всі вже роз’їхалися. А ще виявилося, що з Борисполя і з Жулян весь час відлітають повні літаки жінок і дітей. І це жінки і діти нашої влади. І тут стало... в западло, просто в западло. Оце я з ними буду тікати, на одному літаку? А це вже були дні терору, і вже насувалася ця сама чорна хмара. І якийсь ось цей момент поворотний: "Ці люди залишаються на Майдані, і я тут залишаюсь".
У цих сумнівах до мами я тоді їздила, ридала в коліна. І тоді вперше, пам’ятаю, коли до маминого дому під’їхала автомобілем, вийшла і побачила "тітушок" у дворі, серед білого дня, метрах у двохстах від мене. Не просто гурт чоловіків – від них якоюсь такою агресією повіяло... Це буквально хвилина – дійти до під’їзду. І я чую, що вони п’яні й голосно кричать тексти, які звучать завчено (це вам будь-який письменник і митець відрізнить): "Да танками их давить, танками, мать-перемать!" І раптом у мені вмикається – пусте подвір’я, тиша, сніг, нікого навкруги немає, тільки вони і я, але вони мене ще не побачили, ось ця хвилина, за яку мені дійти до під’їзду, подзвонити в домофон і почекати, поки мама відчинить. Момент абсолютної беззахисності, коли ти стоїш, натискаєш на домофон, рахуєш секунди... встигнеш, не встигнеш? – як уві сні. Це було те, що я пам’ятаю як момент терору. Коли мене спитають: "Що таке момент терору?", – ось це воно.
Терор – відчуття себе жертвою. Переживання віктимності, абсолютної віктимності. І воно мені наклалося на мої переживання, бо це було другого дня після розмови з моєю агенткою з Кьольна.
Ще одна важлива річ, яку треба згадати, коли вже згадувати ті будні терору. На 1 лютого ще задовго до війни був запланований у будинку культури "Майстер-клас" початок лекторію "Письменники про письменників" – українські письменники мали розповідати про своїх улюблених авторів. І от настали вже ці "веселі" дні, про які я розповідаю, а цей "Майстер-клас" саме напроти лаври, і це вечірній час. Організатори питають: "Ну що, скасовуємо, пані Оксано?" Я мала його відкривати 1 лютого лекцією про Шевченка, і далі ще мої дві лекції було заплановано.
Очевидно, це був такий поворотний момент. Я сказала: "Ні, я буду незалежно від того, хто прийде, скільки людей буде". Лише просила попередити людей, щоб не ходили поодинці, бо це небезпечна територія. У такій ситуації ти розумієш просто, що ось вони нас хочуть залякати, і якщо ти цю лекцію скасуєш, то вони тебе перемогли. Я приїжджаю туди 1 лютого, а там чотириста душ в залі стоїть у проходах і висить під стелею і ще стільки ж у холі (аж довелося виносити монітор). І я розумію, що це – Майдан, що це його продовження, його проекція, його дух і атмосфера.
Коли весь цей терор, всі ці залякування і весь цей страх, коли людей хапають і десь там вивозять, а сюди, напроти цієї самої лаври, де вся ця тітушня, де ця зона їхнього контролю, тьма, морок, приходить тисяча душ слухати лекцію про Шевченка... а ніхрена ти з таким народом не зробиш! Мені потім багато хто говорив, що це було таке відчуття... от абсолютного якогось такого піднесення. Тут у цей час вирішувалося, дух згинається чи не згинається.
І воно якось так знаково вийшло: рік Шевченка, почалося воно з Шевченка, цей перелом на Шевченкові відбувся... І знаєте, десь ця його... десь цей Шевченків патронат над Майданом... от він був. Він – був! І саме 1 лютого, ця шевченківська лекція тоді, в тотально заціпенілому Києві, накритому тим терором, як чорним мішком, мені показала, що нас багато і в нас є своя воля. Коли я дивилася на ті осіянні обличчя в залі, молоді переважно, я розуміла, що ось це – воно. Все. Вони нам нічого не зроблять.
Дуже страшний був момент ніч з 18-го на 19-е. 4-а година ранку була, я стояла на балконі й курила... По пачці в день тоді викурювала. Починаєш розуміти, чому люди курять під час війни. Замість їсти ти п’єш воду і куриш. Пам’ятаю цю заграву з Майдану, її видно було на Печерську. Чути було, як резонує весь цей звук – гуркіт, стрілянина. І чути було, як хором співали гімн. І от цей момент, як співають гімн, а я стою на балконі і ридаю... А через дві години дзвінок – Вовчика підстрелили, нашого друга.
Важливо, мабуть, запам’ятати, зафіксувати це ні з чим не порівнянне почуття міста, в якому щопівгодини приходить звістка про ще кілька смертей, місто, в центрі якого відбувається сафарі на людей. Взагалі того дня не пам’ятаю, пам’ятаю тільки відчуття. Ми бредемо до магазину, типу хліба купити, і я звертаю увагу на те, як чоловік волочить ноги, і розумію, що я сама так само повзу, просто як гусінь, – відчуття, наче ти преш на собі двадцятиповерховий будинок.
Небесна сотня і справді небесна – вони всі, як на підбір! От просто всі обличчя якісь осіянні. І недарма оце от відчуття з’явилося – Небесна сотня… Всі обличчя – без різниці віку, етнічного походження, професії – от просто всі обличчя такі, що ти на них дивишся і кажеш: "Я хочу жити з цими людьми в одній країні".
Я кожного разу плакала, тому що якось було так, що… от ти розумієш, чому Христос – ягня жертовне, і всі ці речі, котрі були чистими словами, абстракціями, умовними символами... раптом воно все втілюється, стає живим і плотським. От як Шевченко раптом став усім зрозумілим. Раптом стало зрозуміло, про що це. Це не слова, не текст, це про нас сьогоднішніх, це про тебе, про мене, це про те, що тут зараз діється.
Нам вдруге історія здала карти. І треба виграти. Іншого шансу в нас не буде. І цим разом не тільки за себе, цим разом і для людства. Ми опинилися на передньому краї, ми опинилися абсолютно на передньому краї історії, і болить, що от інформаційно, культурно ми до цього не готові, але я відчуваю вмикання інтересу, а це вже добрий знак. коли люди раптом починають якісь лекторії з української культури проводити. Пєятнадцять років я кричала: "Читайте, вивчайте! Читайте свою класику, вивчайте свою культуру, вивчайте свою літературу, це програми національного життя!.." – все одно що Касандра на Скайській брамі до Трої. Кричала, і ніхто цього не чув, а тут не встигаєш відбиватися – то лекторій, то запис для якогось медіапроекту…
Я пам’ятаю, на Книжковому арсеналі у квітні, коли вже два місяці минуло, Іра Пієвська питала мене: "Як жити? Ну як жити?.." Я їй тоді Тичину процитувала: "…і коли явивсь Господь у крові моїх братів, заридала в серці віра, і здригнулася душа. Господи, владарю сил, не збагну діянь твоїх. Нащо нищиш ти скрижалі, що при зорях дав ти сам?" Треба зробити в собі ще один крок, оцей самий біблійний крок (а це вимагає ще сильнішого духу й сильнішої віри), щоб зрозуміти, що Господь може явитися і в крові твоїх братів. І коли ти це зрозумієш, ти вже ніколи не будеш колишнім.
Оксана Забужко
1960 року народження, письменниця