У день народження Героя України, майданівця Тараса Матвіїва в Інфоцентрі Музею Майдану зібралися його рідні, друзі та побратими з Майдану.
Разом згадували життя Тараса Матвіїва, його світлу вдачу й неймовірну енергію, яка мотивувала та об’єднувала людей.
“Символічно, що на день народження сина ми приїхали до Києва. Якби не війна, нині ми їхали б сюди до його родини, до своїх онуків. І таких осиротілих батьків, як ми, дуже багато по всій Україні. Але це не має розчаровувати чи зневірювати нас, щоб не завадити тій боротьбі, яку розпочали наші діти. Тарас казав, що його покоління має завершити те, що свого часу навіть не почали ми. “Незалежність прийшла вам легко, і ви не оцінили те, що отримали” – казав він. Ми маємо бути при силі, щоб підтримати живу пам’ять про чин і боротьбу наших героїв”, – зазначила Валентина Матвіїв, мати героя. 
Разом переглядали світлини Тараса з Мовного майдану в липні 2012 року, з Революції Гідності 2013–2014 років, а також уривки інтерв’ю та виступи на вічах.
На зустрічі лунали вірші та проза, яку Тарас Матвіїв устиг створити за життя. Батьки не знали про літературний талант сина, читали лише його публіцистику, яка завжди вирізнялася гострим словом та ерудицією. Він багато писав, поєднуючи творчість із активною громадською та волонтерською діяльністю, а згодом – захистом країни на фронті.
Рукописи сина батьки знайшли вже після його загибелі. На одному з аркушів Тарас Матвіїв залишив напис “Матвіїв. Т. Мої думки”. На його основі батьки створили факсиміле, щоб син ніби сам міг ставити автографи на своїх книжках. На іншому аркуші були віршовані рядки:
Як будете ховати.
“Це не заповіт.
Прохання!
Будьте гідними ранкового сонця!”
Опублікувати свої думки було однією з мрій Тараса Матвіїва. Творчий доробок уже після його смерті зібрали та оприлюднили батьки у двох книжках – “Мої думки. Ритмопроза” та “Мої думки. Проза”. Збірку творів сина Тарас та Валентина Матвіїви передали до Бібліотеки Музею Майдану.
Свою боротьбу Тарас Матвіїв почав на Майдані. Його підтримував батько, учасник подій Помаранчевої революції, який поїхав на Майдан і у 2013 році. Чоловік пригадує: зустрічалися вранці біля Головпоштамту на Хрещатику. Разом пили гарячий чай, а потім кожен вирушав у справах, яких на Майдані вистачало.
“Я згадую ті моменти й розумію, що я тоді був щасливим, бо я бачив свого сина, міг обійняти його, поговорити з ним. А інколи й посварити, бо питав, де так довго був, чому на зв’язок не виходив, як і кожен батько, що хвилюється за свою дитину”, – пригадує Тарас Матвіїв, батько героя.
Тарас Матвіїв перебував на Майдані постійно. Валентина Матвіїв пригадує, що син часто казав: “Майдан – це феномен. Люди зуміли показати Україні та світу, що є така нація, як українці”.
У ніч проти 30 листопада під час жорстокого розгону його побили беркутівці. Згодом у складі 3-ї сотні Самооборони Майдану Тарас брав участь у протистояннях на вулиці Михайла Грушевського. Холодна зима 2013–2014 року далася взнаки, тож переніс на ногах запалення легень. Коли почали зникати майданівці, а правоохоронці несли загрозу, а не захищали, Тарас Матвіїв стає одним із тих, хто створив “Пошукову ініціативу Майдану”. Волонтери шукали зниклих під час Революції Гідності людей.
“Усім разом тоді вдалося відшукати чимало активістів. Мені тоді було лише 19 років, і Тарас був людиною, яка стала мені старшим братом на все моє життя. Ми часто сперечалися тоді, але в результаті робили все, як треба. Буває дуже сумно, що я не можу з ним поговорити. І з багатьма побратимами та друзями, яких вже немає… Їх за цей час стало дуже багато. Дуже прошу пам’ятати всіх тих, хто жив ідеєю єдиної нації та суверенної країни”, – поділилася спогадами Надія Другова, координаторка ГО “Пошукова ініціатива Майдану”.
“Завдяки людям із “Пошукової ініціативи” я два роки робив щось корисне, це роки, за які не соромно. Усі, з ким ми були разом у час Майдану, – найдорожчі в моєму житті. Тарас – надзвичайно світла людина, і я вдячний, що мав честь його знати. Не думаю, що таких людей, як він, багато”, – сказав Микола Андрієвський, друг і побратим Тараса Матвіїва з “Пошукової ініціативи Майдану”.
У 2015 році Тарас Матвіїв добровольцем пішов на фронт – воював у Пісках, Водяному, Опитному, Кураховому. Своє перебування у війську від сім’ї приховував, не хотів хвилювати батьків – казав, що має журналістське відрядження.
У 2019 році став командиром взводу мотопіхотного батальйону 24-ї окремої механізованої бригади імені Короля Данила.
10 липня 2020 року, рятуючи побратимів під селом Троїцьким на Луганщині, Тарас Матвіїв загинув. Йому був 31 рік.
За кілька днів йому посмертно присвоїли найвищу державну відзнаку – звання “Герой України”. 
“Прапори, які ви тут бачите, – це людські долі, людські історії. На одному з них – побажання побратимів із Майдану, інший – із часів служби Тараса. На одному з них напис: “Дякуємо, що повернув нас живими”. Наскільки це важливо для батьків – розуміти, що наш син доклав максимум зусиль, щоб люди могли повернутися додому… Хлопці досі дзвонять нам із дружиною, теплим словом згадують нашого сина”, – розповідає батько героя.
В одному зі своїх віршів Тарас Матвіїв залишив послання молоді, на яку покладав великі надії:
“Відчуваю, моє покоління буде добрим гумусом для нащадків.
З нас виросте щось міцне і горде, а не абияке сухотрав’я”.
Пам’ятаємо!
Вічна слава героєві!
Світлини: Національний музей Революції Гідності.