Під таким заголовком інтерв'ю з генеральним директором Музею Революції Гідності Ігорем Пошивайлом опублікував сайт журналу "Фокус". Пропонуємо переклад розмови українською мовою.
Як формувати культуру живої пам'яті? На колишній вулиці Інститутській, нині алеї Героїв Небесної Сотні, є невеликий пустир. Незабаром на цьому місці побудують Національний меморіальний комплекс Героїв Небесної Сотні – Музей Революції Гідності. У листопаді цього року відкрито конкурс на найкращий архітектурний проект. А роком раніше відбувся конкурс на посаду генерального директора нового закладу. Переміг тодішній заступник директора Музею Івана Гончара Ігор Пошивайло.
Будівництво має розпочатися 2018 року. Із небаченою для столиці швидкістю чиновники діють стосовно різних юридичних моментів. Але є й проблеми – ніде зберігати вже зібрану колекцію. Експонати майбутнього музею розкидано по дружніх локаціях. А з самим Ігорем Пошивайлом ми зустрілися в Музеї Гончара, де його поселили колеги.
– Яким ви бачите Музей Майдану? Чи вивчаєте зарубіжний досвід створення подібних комплексів?
– Звісно, вивчаємо, але хочемо не копіювати його, а пристосовувати та змінювати. Наприклад, у становищі, подібному до нашого, був Музей Варшавського повстання. Завдяки політичній волі мера Варшави його побудували за 13 місяців, і градоначальникові цей проект допоміг стати президентом країни. Історія повстання травматична для варшав'ян, але цей музей дав змогу вибудувати навколо неї ідентичність жителів міста – створити якийсь основоположний символ, систему смислів, що всіх об'єднує. Це те, чого бракує нам.
Є безліч смислових зрізів Майдану, вони зрозумілі й викликають співчуття – і загибель людей, і захист європейських цінностей, і масштаб самої події, і її вплив на подальшу історію країни.
Увесь світ чув про Майдан, але його значущість та наслідки ще повністю не усвідомлено. Тому ми потребуємо майданчика для осмислення. Це також допоможе іноземцям зрозуміти нашу ідентичність – культурну, національну.
– А фізично що це буде за майданчик?
– Плануємо розділити комплекс на три функціональні зони. Перша – меморіальна, збереження пам'яті про загиблих. Друга – музейна, із Центром свободи та демократії. Третя – громадський простір.
– Чи не перетвориться меморіал на кладовище?
– Це дуже делікатна тема. Треба зберегти сакральний статус алеї Небесної Сотні. І ця жертовність повинна бути важливою не тільки для учасників Майдану та сімей загиблих.
Такі меморіали створюють для збереження історії, але якщо історія травматична, то мета подібного місця – її трансформація. Щодо таких подій, як Майдан, важливо не розпорошити цю пам'ять і водночас зняти біль, проте не шляхом нівелювання та забуття.
У мене немає готових рішень. Наш виклик – у відсутності історичної дистанції: не можна "муміфікувати" історію, але як нейтрально показувати ці події?
А ще проблема багатьох музеїв пам'яті в тому, що експозиція застаріває. Треба зробити комплекс таким, щоб залишився актуальним через 10–20 років.
– Як ви збирали артефакти Майдану?
– Створювати колекцію почали ще в час революції. У січні з'явилася ініціативна група. До неї ввійшли представники Самооборони Майдану, зокрема директор заповідника "Тустань" Василь Рожко й археолог Тимур Бобровський. Підключилися Микола Скиба з ініціативи "Агентство культурних стратегій", співробітник заповідника "Тустань" Андрій Котлярчук, а також Катерина Чуєва з Музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків. Це і було ядро нашої команди. Я більше займався збором рухомих об'єктів, мої колеги – нерухомих. Ми їх маркували й документували.
– Майданівці охоче розставалися зі своїм майном?
– Було складно. Я оформив офіційний документ про те, що Музей Івана Гончара мене вповноважив збирати артефакти. Та все ж люди в наметах іноді ставилися до цього недовірливо – відмовлялися називати свої прізвища, давати інтерв'ю, боялися, що я провокатор. Довелося звернутися до Андрія Парубія. Він сказав, що з "корочкою" допомогти не може, але поставив резолюцію на документі, щоб мені не перешкоджали.
– Скільки об'єктів буде в експозиції?
– Близько 2,5 тисячі експонатів, точніше сказати не можу. По-перше, поки що нема приміщення, ми не можемо їх розкласти та зробити повний облік. По-друге, музейні фонди поповнюються.
– Чи провадите консервацію артефактів?
– Здійснюємо найпростіші попередні роботи – очищаємо та висушуємо об'єкти. Але для повноцінної консервації у нас поки що немає ані фінансів, ані фахівців. Ми зробили запит і чекаємо допомоги від Національного реставраційного центру. Це велика проблема – в Україні реставраторів мало, робота складна. А наш випадок узагалі унікальний, адже мова не про фрески чи ікони, а про вуличне протестне мистецтво. Фахівці до таких завдань ставляться неоднозначно: відновлення невеличкого плаката коштує десятки тисяч гривень і триває півроку – мало хто готовий на це.
Іще одна велика проблема – нерухомі пам'ятки революційних подій: стінопис, прострелені стовпи, ситілайти. Під час Майдану ми їх задокументували й подали ці відомості до Мінкульту. Залишалося створити паспорти, заповнити облікові картки та надати об'єктам статус пам'яток. Інакше їх важко оберігати.
– Наскільки важко, показує ситуація з графіті "Ікони революції" на Грушевського.
– Саме так. Їх замалювали на вимогу власника магазину. Потім представники праворадикальної організації "Новий вогонь" поставили ультиматум владі щодо відновлення графіті й, не дочекавшись відповіді, намалювали пове́рх нові портрети.
Ми вели переговори – і з ними, і з владою, запросили реставратора, закликали не поспішати. Але, на жаль, цей унікальний символічний об'єкт утрачено.
Також були акти вандалізму. Тільки за це півріччя в Києві розбито пам'ятні дошки Романові Сенику та Володимирові Мельничуку. Ось так пам'ять помалу знищується.
– Зараз відбувається конкурс архітектурних проектів. Скільки подано заявок?
– У конкурсі якраз етап попереднього кваліфікаційного відбору. Є дві номінації – "Меморіал" і "Музей". У фінал кожної номінації відберуть по 12 проектів. Усі заявки анонімні, скільки їх, я поки що не знаю, хоч і є членом журі.
– Чому не вдалося зробити музей у Будинку профспілок?
– Ми зустрічалися з керівництвом Федерації профспілок і компанії, яка реконструює будівлю. Домовилися, що нам виділять близько 200 квадратних метрів. Нас почули, федерація навіть передала нам деякі артефакти, наприклад обгорілі гранітні східці. Але далі ми натрапили на бюрократичні перешкоди: поки будинок не введуть в експлуатацію, не можна укласти договір оренди й створити експозицію.
– Коли буде відомо результати конкурсу й коли почнеться будівництво?
– Згідно з затвердженим графіком 19 лютого мають бути підсумки конкурсу щодо меморіалу. Сподіваюся, 20 лютого, цього знакового дня, нам буде що розповісти. А щодо музею результатів чекаємо в червні–липні 2018-го. Початок будівництва залежить від проекту-переможця. Журі може рекомендувати проект для реалізації, але якщо не буде якісної пропозиції, то конкурс доведеться починати наново. Якщо виходити з дорожньої карти, яку створювали ми разом із владою, будівництво меморіалу має розпочатися в 2018 році.
– У чому вбачаєте свою основну місію?
– Наше завдання – зберігати пам'ять про людей і події. Коли ми починали працювати, то намагалися дізнатися думки українців про музеї, їхню актуальність. Думки виявилися двоякими. Під час Майдану одні казали: "Навіщо, кому це потрібно?", інші вважали, що музей – це консервація процесів, а Майдан іще не завершено. Усе це в комплексі свідчить про негативний досвід, який відвідувачі виносять із пострадянських музеїв. Тому ми багато працюємо над тим, щоб пояснити: наш проект аж ніяк не" заморожує" події – він допомагає краще розуміти їх, переосмислювати історію, розвивати критичне мислення.
Ми часто кажемо, що створюємо "музей діалогу", але люди не розуміють, запитують, між ким буде цей діалог. Невже ми показуватимемо "Беркут", тітушок, політиків-убивць, Януковича? Тобто люди традиційно очікують побачити в музеї "бронзових" або "мармурових" героїв – холодних, чужих і мовчазних. А мені здається, що треба розвивати культуру живої пам'яті. Це розуміють сім'ї Героїв Небесної сотні, для них вона теж потрібна та важлива. Формувати її надзвичайно складно – люди зараз дуже агресивні, розчаровані, зневірені. Але в музеї Майдану в нас є шанс цю культуру пам'яті створити.
– Іще під час революції багато артефактів Майдану було викуплено та вивезено з України для приватних колекцій. Команда Ігоря Пошивайла зберегла їх чимало, але не все. В експозиції музею мало бути "фортепіано революції". Однак воно зникло без сліду.
– Свого часу "муза Майдану" Антуанетта Міщенко, студентка консерваторії, яка грала на цьому інструменті й доглядала за ним, зателефонувала та сказала, що хоче віддати його нам. Улітку 2014-го ми приїхали по піаніно, але представники "пізньої" Самооборони, яка дислокувалася в КМДА, брутально відмовили нам. І ми вирішили забрати піаніно пізніше. Коли прийшли знову, то з'ясувалося, шо за годину до нашого візиту хтось украв піаніно, представившись музейним працівником. Згодом виявилося, що ці невідомі вимагали грошей у польських кінодіячів, творців фільму “Piano”, за дозвіл зняти оригінальний інструмент.
– А артефакти з Київради й Українського дому?
– Пам'ятаєте момент, коли будівлю Київради домовилися повернути владі? Тільки-но ми про це дізналися, зрозуміли: якщо звідти підуть мітингарі, то всі їхні речі та революційні "декорації" просто викинуть. Тоді ми, домовившись із комендантом Русланом Андрійком, швидко зняли малюнки та плакати з колон, забрали дідух, народну картину на бдикті "Портрет Шевченка". А в Українському домі ми допомагали збирати частину розграбованої силовиками колекції Музею історії Києва. Там "Беркут" розгромив простір Мистецької сотні, але ми зуміли вихопити якісь речі, зокрема, два гарні розмальовані диктові щити. Потім з'ясувалося, що їхні автори – художниці Юлія Овчаренко та Катерина Ткаченко. Через рік ми робили виставку, запросили куратором Катерину, вона впізнала свій щит та була вражена: гадала, що її роботу знищили.
За словами Пошивайла, є попередня домовленість щодо великої металевої катапульти, яка зберігається на території Національного художнього музею. У колекції Музею Майдану вже є простіша катапульта-рогатка з піддона та дерев'яних брусків, яка стояла біля консерваторії, а також пневмогармата.
– Речей із "Йолки" в експозиції майбутнього музею буде багато, якщо, звісно, вдасться їх зберегти: через неналежні умови утримання багато які експонати псуються.
– Коли ми лишень отримали всі ці прапори, банери, плакати, вони були дуже вологі через дощ і сніг. Кілька предметів нашої колекції ми надавали на виставку в Польщу, яку проводили в рамках Міжнародного бієнале плаката. До Києва приїхав Девід Кроулі, куратор із Лондона. Коли ми показали ящики, де все зберігається, він був вражений. З одного боку, умовами зберігання, а з іншого — цінністю нашої колекції. Він відібрав десяток речей для бієнале. Поляки їх досліджували йі виявили грибок, небезпечний і для людей, і для експонатів. На жаль, у наших умовах ми його не знайшли б.
– Команда музею зберегла унікальну колекцію полотен, які було встановлено біля центральної сцени Майдану, але зараз цим роботам терміново потрібна допомога реставраторів.
– Це був арт-проект Володимира Свача, художника зі Львова. Кожне полотно – заввишки до 2 метрів і завдовжки 10 метрів – розписували близько ста осіб, за їхніми малюнками й написами неважко відстежити події 18–20 лютого. Ми експонували полотна кілька разів, але тепер вони буквально розсипаються.