Хальвард Фаґерланн як консультант у відділі культури муніципалітету норвезької комуни Саннес відповідає за ґранти для культурних організацій і за комунікацію в соцмережах. Як засновник неурядової організації “Maidan Norway” переймається справами України. І не лише переймається, а довгий час із ними працював – активніше за багатьох українців. Його статус у мережі "Фейсбук" – “Half Ukrainian”. Пояснює: “Надихнувся українськими патріотами. Вони писали на аватарках “100% українець”, то я про себе зазначив, що наполовину”.
Розмову записано в Інформаційно-виставковому центрі Музею Майдану, де гість оглянув експозицію, опубліковано на сайті Zbruc.eu. Норвежець розповів про свою участь у нашій інформаційній війні, про сприйняття України в скандинавських медіа та про мотивацію допомагати Україні.
– Уперше в Україну я приїхав у 2007 році. Закохався у Львів. Тримав з українцями зв'язок, навідував їх. Дружба зміцнилася в листопаді 2013 року. Я побачив, як вони переживали через непідписану у Вільнюсі угоду (угоду про асоційоване членство України в ЄС, яку готували різні українські уряди та яку остаточно випав час підписати президентові Віктору Януковичу; через непідписання угоди кияни вийшли на безстроковий протест, розпочавши Євромайдан. – Ред.). На початку я казав: “Та ну, все налагодиться!” Проте сталось інакше. А потім ви знаєте – почався Майдан. І тоді я збагнув, що маєте рацію, таки є чим перейматися!
Я мав заброньовану подорож до Вільнюса, – щоб податися кудись на свята, на вихідні. Це був початок грудня, і я почав розуміти, що в Україні відбувається історична подія, тож вирішив поїхати з Вільнюса далі, до Києва на Майдан – побачити все на власні очі, підтримати друзів.
Приїхав – і був настільки вражений! Ніколи не бачив нічого подібного. Говорив із незнайомцями про те, що вони відчувають. Зняв багато фото. Був усім зачарований. Думаю, це направду один із найбільш вражаючих днів мого життя.
У 2014-му я записував відеоінтерв’ю. Це була спроба показати людей емоційними. Бо в новинах лише повторювалося: “Війна, війна, війна...” Це не чіпляє, не вражає! Я знімав відео з живими людьми. З відчуттям, що це одні з нас, які хочуть того ж, чого й усі ми.
Це надихнуло мене на створення неурядової організації. Почав із налагодження мережі онлайн у Норвегії, знайшов хороших людей, українців і норвежців, які хотіли створити те, що ми назвали організацією “Maidan Norway”. Її було засновано навесні 2014-го, згодом я її очолив, і до 2018 року “Maidan Norway” активно діяла. Серед її учасників – норвежці й українці, що переймалися тим, як українські питання висвітлюються у місцевих медіа. Ми бачили, що пропаганда з боку Кремля проникає у місцеві газети, на телебачення та в молодіжні організації. Ми перейнялися цим і дійшли висновку, що, хоч ми й аматори, можемо щось зробити. Тобто метою створення ГО було висвітлення того, що справді відбувалося в Україні. Ми створили вебсайт, сторінку в фейсбуці й поширювали новини. Це була спроба показати правду та надихати інших людей дописувати на наш сайт.
Друзі, які, як я спершу думав, не цікавилися тими подіями, почали казати: “О, я бачив ці світлини з демонстрацій! Вони такі драматичні і вражаючі! Скинь мені лінк на більше новин!”
І ми побачили, що місцеві медіа стали краще висвітлювати ситуацію, з’явилося розуміння. Вони посилали журналістів на Майдан, у Крим, до Львова й інших місць. І вони досягли успіху у висвітленні правди.
Тоді ми почали інші проєкти. Один з них називався “Життя тобі” – його ініціював член ради “Maidan Norway” Олександр Тимчук. Ми здійснили цей проєкт разом з Національним університетом “Львівська політехніка” на кошти Посольства Норвегії в Україні. Нам писали тексти про те, як воно – жити в 2014–2015 роках в Україні, коли тобі 8–18 років. Ми думали назбирати кілька сотень історій, а отримали майже 8000 текстів і малюнків і були вражені. Судді, серед яких був Богдан Гаврилишин, обирали найкращі історії. Рік по тому ми видали книжку з частиною текстів та малюнків. І запросили 20 молодих людей приїхати до Львова. Це був визначний день для них. Для нас також було дуже почесно, що нам допомагала пані Порошенко, яка взяла участь у презентації книжки. Частина авторів читали свої тексти, і для декого з них це було емоційно, бо написали вони про речі, які багато важать. І це були діти з усієї України включаючи Крим.
На початку Революції Гідності в певний момент складалося враження, що російська пропаганда у норвезьких медіа перемагає. Ми хвилювалися, що переможе. Боролися з нею у медіа. Але впродовж пів року відчули, що ні, місцеві медіа демократичні та сильні, правда перемагає.
У моєму місті та в Осло українці проводили демонстрації в січні-лютому 2014-го. Цей рух був дуже натхненним і трохи незвичним: це вперше українська спільнота зібралася разом.
Друга демонстрація була наступного дня після втечі Януковича до Росії, після розстрілів, тож настрої дуже різнилися. Люди були щасливі й засмучені, дуже емоційні. Дехто плакав. І було сподівання, що тепер уже буде краще.
На другій демонстрації ми побачили інший мітинг. Це виявилися люди з Венесуели. Вони були в подібній ситуації. Ми роздивлялись, і до нас підійшла 17-річна дівчина: “Перепрошую, чи можу розповісти про ситуацію у моїй країні?” Розказала про корумпованого президента, корумповану поліцію, корумповану законодавчу систему, про демонстрації, на яких поліція била учасників, про студентів, котрі боролись і виходили маніфестувати, і сказала: “Ой, це так складно, не знаю, чи зможу пояснити вам становище Венесуели!”, і почала плакати. Ми відповіли, що добре розуміємо цю ситуацію, бо мітингуємо за Україну, де подібний стан справ. Сумний і прекрасний момент.
Події Революції Гідності сильно мене змінили. У Норвегії демократію приймають як належне. Тут я побачив, як за неї треба боротися. Я впевнений, вам знайоме відчуття, що Україна перебуває на грані, виборюючи демократію. Тут я побачив, що це цінності на межі життя та смерті.
Мої українські друзі у Норвегії були перший час засмучені, та поволі ми привертали дедалі більше й більше уваги. Такої уваги, якої потребуєш у цій справі, не можна досягти за день чи місяць. Це забирає роки. Сьогодні я бачу в Норвегії добре розуміння української ситуації. Те, що ми робили, і те, чого українці прагнули, на третину чи половину ми досягли. Знаємо, хто такий Путін, який його план, – ми вивчили його за ці роки (сміється. – Ред.).
Українське суспільство змінилося. Пам’ятаю Україну до революції. Я відчував, що вона повільно рухається у правильному напрямі. З початком конфлікту цей рух опинився під загрозою. Україна могла стати гіршою за Білорусь, майже як Північна Корея, відчувалася свого роду паніка.
15 грудня – ще до того, як сталися справді погані речі, – я думав: тільки не спиняйтеся! Вам треба лише йти далі! Тепер хочу сказати: так, революція відбулась. Але зміни забирають багато часу. Візьміть до прикладу Норвегію. Ми отримали незалежність у 1814-му – і нам знадобилося багато часу, щоби збудувати те, що маємо сьогодні!
Революція Гідності була серед головних тем у скандинавських медіа, як потім аварія малайзійського літака. Але дивовижно, як швидко люди забувають! Як медіа забувають! Спочатку Україна, Україна, Україна, а потім – нічого! Це річ, яка мене трохи засмучує. Великі новини зараз подаються лише про те, що новий президент – комік!
Відвідини Інфоцентру Музею Майдану для мене – як повернення в Євромайдан. Такий центр потрібен. Дуже добре крок за кроком уявляти, що відбулося. І тут справді чудова виставка, я нею дуже вражений.
Ви у цій революції перемогли. Пригадуєте чоловіка, якого роздягнули? Козака Гаврилюка. Саме тоді я подумав: “Ну все, українці перемогли. Бо таке зло перемогти не може! Так чинячи, люди програю́ть. Такими способами не здолати революцію, вони ведуть до поразки!” Тепер Гаврилюк у мене в друзях на фейсбуці, і я знаю, що він пройшов у Верховну Раду.
Текст Олени Максименко. Світлини Хальварда Фаґерланна та Євгена Сафар'янса.
