На нагородження Оксана виходить у стилізованій під вишиванку сукні. У 50-х роках її пошила та вишила односелиця. Вона ж і подарувала сукню Оксані, коли та переїхала до Дроздівки.
Далі пряма мова Оксани Зубок.
Перша ідея – зібрати молодь
Закінчивши 2011 року Чернігівський національний педагогічний університет, Оксана пішла працювати психологом одразу в Дроздівську, Смолянську й Орлівську школи. На малокомплектні заклади дають по 0,25 ставки. Двічі була в декреті.
Психолог у школі – не консультант у звичайному розумінні, до якого люди приходять самі. Це він іде до дітей – провадить тестування, лекції, бесіди, тренінги... Робота мені подобалася, допоки 2017 року в мене не з’явився танцювальний колектив. Замислилася про зміну діяльності. Досі працюю на чверть ставки паралельно з іншою роботою.
Попередній директор будинку культури, трохи похмурий чоловік передпенсійного віку, часто хворів і переймався більше господарством. Художній керівник помер, і певний час такого працівника не було. Зрідка приїздили фахівці з Чернігова. У 2015-му та 2016-му в нас було кілька концертів на рік. Новий художній керівник Наталя Береговець розпочала активнішу діяльність, почалися концерти. Мене вона залучала переважно як ведучу. Тоді-от на заходах я бачила, що в нас піднявся фольклорний колектив, гарно себе демонстрував на районному та обласному рівні, почав на всеукраїнський виходити. І гарних солістів маємо. Але не було взагалі хореографії. Коли я створила танцювальний колектив, то вже ми постійно співпрацювали з будинком культури, а потім більш ніж рік тому керівництво запропонувало мені його очолити.
Школяркою я відвідувала гурток із танців. Спеціально ніде не навчалася. Якось у мені це закладено. Спортом захоплювалась – завжди нормальну розтяжку мала, без підготовки в поздовжний шпагат можу сісти. Анатомію знаю – як можна, як не можна дітей розтягувати, як спину берегти. Багато читаю, дивлюся відео для тренерів і хореографів.
Переїхавши в Дроздівку, я влилась у культурне життя. Воно завмирало. Коли я почала проект, хвилювалася, що не сприймуть мою ідею, але її підтримали. Пам’ятаю, як готували першу постановку. Ще ніхто з нас не вмів шити толком. Шили, робили вінки, як могли, – все наосліп, але гуртом, і це було дуже цікаво. Усі в це поринули! Поступово старші дівчата відходили, бо діяльність досить-таки бурхлива. Колектив то виступає, то готується до конкурсів, то їде... Цей ритм не всі витримують. Дорослих дівчат залишилося четверо, інші – діти. Усього 23 учасники від 6 до 33 років. Стилізуємо народні танці, бо знань для суто народних у нас іще замало.
Спершу ця ініціатива не оплачувалась, я просто за своїм бажанням кликала кого знала і навіть кого не знала. Ми зібрались у будинку культури, коли я ще там не працювала. Попросила художнього керівника, щоб нам відчинили. Дівчата погодилися створити такий колектив. Спочатку навчалися навіть ходити. Перший склад у нас був здебільшого дорослий, але ніхто ніколи не танцював і на сцені не був. Місяці ми працювали до першого виступу. Дуже хвилювалися, коли виходили на сцену. Пам’ятаю, як у всіх ноги трусилися.
Назва виникла у мене ще до того, як я зібрала дівчат. Перша моя ідея була зібрати молодь. Це активна діяльність плюс відпочинок, спілкування, плюс доповнення до наших концертних програм. А все так закрутилося, що вони не лише брали участь у сільських заходах, а їздили по району, навіть невеличні гастрольні тури були. Брали участь у всеукраїнських конкурсах і навіть міжнародних. Посіли третє місце на фестивалі "Кавказ" у Кишиневі.
Завдяки перемозі втілю мрію про фестиваль “Різдвяне диво”
Староста села й очільники громади – підтримують, а найбільше – чоловік. У мене виникають ідеї, а сама не можу впоратись і вже підключаю всіх, кого можна. Деколи працювати над ними доводиться чоловікові. Інший би, напевно, вигнав із хати. Я постійно в русі, часто відсутня.
Ходять на танці і мої діти – у такої мами вони не можуть сидіти вдома! Навіть найменший – я його беру на репетицію. У "Зоряни" є старша група, є молодша група. Уже ми трошечки підключаємо малечу до роботи. А старший син уже в старшій групі, потрошку теж виїжджає з нами на конкурси. А взагалі він у мене грає на фортепіано, навчається в музичній школі.
Особливе свято
Завдяки сьогоднішній відзнаці я зможу втілити свою мрію, яку виношую вже два роки, – фестиваль “Різдвяне диво”. Ми зможемо запросити учасників із сусідніх районів, щоб популяризувати дійство Різдва, щоб відтворювати традиції колядок, щедрівок. У нас є чудовий фольклорний колектив, але хочеться розширювати це все.
Свято Різдва для мене особливе. Зі своїм колективом ми не лише танцюємо, а й відроджуємо традиції. Торік проводили силами будинку культури подібний за тематикою концерт. Мені дуже подобається магія Різдва, Щедрий вечір, ну і взагалі цикл зимових свят. Колядки, щедрівки – дуже мало дітей знайомі з цією традицією, і дорослі також від неї відвикають. Хочеться її відновлювати, щоб ті, хто не знає, знайомилися, ті, хто забули, згадували, дізнавалися більше і поринали в цей світ. Така ідея фестивалю. І взагалі щоб молодь любила своє...
Традиційне Різдво у мене в родині ніхто не святкував. Я позиціоную себе як людину віруючу, тому цю традицію хотілося започаткувати з чоловіком і дітьми, й уже років чотири ми Новий рік сприймаємо формально, а от на Різдво маємо кутю, узвар, інші традиційні страви, намагаємося дотримуватися посту, потім у церкву йдемо на різдвяну службу вранішню. Минулого року готували з дітками вертеп, потім іще влаштовували частування для парафії нашої – були налисники, пиріжки, кутя. Частували людей! Надзвичайно вся ця атмосфера святкова подобається. Новий рік не несе такої енергетики.
Ця відзнака – не просто перемога в конкурсі, це те, що мене пустило в світ Сашка Капіноса. Надзвичайно важливо, що його близькі поставилися до мене з приязністю. Це була моя друга спроба участі у конкурсі, і я надзвичайно рада, що програш минулого року не зупинив мене!
Про події в державі
У селі є люди, які повернулися з війни. Є меморіальна дошка Олександрові Лазару, він розвідником був, із нашого села. Зворушлива подія була, коли на відкриття приїжджали військові.
Коли почався Майдан, люди сварилися. Хтось ставав на одну позицію, хтось – на іншу. Ще за часів ющенківського Майдану наш кум був на Майдані, друг був, а хтось не був, і, коли збиралася компанія, починали сваритися. Коли починався Майдан у 2013 році, чоловік викинув телевізор, настільки була велика напруга від цього всього. Ми розуміємо, що відбувається, але не можемо цього навантаження витримувати. Не дивимося взагалі телебачення, а дивимося тільки YouTube, те, що нам цікаво.
Намагаюся триматися трохи поза політикою. Працюючи в культурі, треба людей об’єднувати. І як будинок культури ми несемо патріотичний дух.
Спілкувалась Олена Максименко
Фотографував Богдан Пошивайло