В перші дні війни, як і багато наших громадян, співробітники Музею Майдану, наші колеги, змінили свою професію, звичні справи та стали на захист Держави. Ми надзвичайно пишаємося колегами, підтримуємо їх та хочемо поділитися з вами історією кожного з них. Адже попри війну, завжди триває життя, яке проривається крізь біль, гнів, втому і втілюється в прекрасних подіях, плин яких не спинить жодна темрява.
Максим Жиленко – музейник, студент-археолог та наш колега із початком повномасштабного вторгнення вступив до лав Територіальної оборони Київщини разом зі своєю дівчиною Анною. Нині продовжує боротьбу з окупантами у лавах сил ТрО ЗСУ тепер уже із дружиною – побралися в переддень від’їзду на фронт і там служать також разом під позивними “Жила” та “Архе”.
У перші дні великої війни Максим доклав неабияких зусиль, щоб потрапити до тероборони, адже не мав ані тактичної, ані військової підготовки. Несподівано став у пригоді досвід археологічних експедицій та спорядження з розкопок.
“Завжди полюбляв збирати різне “лахміття” − каски, бронежилети, тактичні дрібниці. І ось цей час настав, усе згодилося”, − каже Максим.
У ТРО Максим брав участь в укріпленні рубежів оборони Києва, проходив тактичну та фізичну підготовку, виконував завдання із забезпечення захисту столиці.
Як він жартує, активно “очікували на білорусів”, і при побудові кулеметної точки на позиціях, відведених їхньому взводу, несподівано натрапили на об’єкт археології. За участі побратимів − археологів Андрія Оленича та Бориса Субоча пізньотрипільську яму було досліджено, а матеріали передано до Інституту археології.
“За пів року наш взвод став сім'єю. Уся наша археологічна “тусня”, друзі, з якими ми працюємо в експедиціях, наразі на фронті, тому для нас почесно бути гідними своїх товаришів та побратимів ”, − вважає Максим.
Утрата друзів є найскладнішою на війні: “Нестерпно усвідомлювати, що з того боку втрати російського біосміття, а у нас гинуть найкращі”, – зазначає він.
Тепер підрозділ Максима виконує бойові завдання на фронті. Про ситуацію на новому місці дислокації колега розповідає без деталей: “У нас досить неспокійний напрямок, часто прилітає всіляке, постійно навколо вибухи... А ми робимо своє − будуємо та укріплюємо лінії оборони, що є найважливішим у війні артилерії”.
Максим певен, що без усебічної допомоги волонтерів і підтримки простих людей армія була б геть іншою: “У перші дні війни вражало й навіть зворушувало, наскільки люди моментально об’єдналися та почали допомагати – виготовляли “коктейлі Молотова”, доставляли продукти, облаштовували укриття. Незнайомці просто ідеально скоординувалися в єдиній справі. У цьому, думаю, і є секрет нашої майбутньої швидкої перемоги”.
А ще Максим не оминає увагою те, як наші захисники ставляться до тварин: “Маємо тут кошенят, яких плануємо забрати додому. Ви б бачили, як кремезні бородаті чоловіки розчулюються, коли бачать ці пухнасті клубочки! Як на мене, це свідчить про велику людяність наших воїнів”.
Северин Наливайко − журналіст, комунікаційник Музею Майдану. Його дописи та матеріали ви могли раніше читати на сторінках музею, в соцмережах та у різноманітних виданнях. Є у нього ще один талант – він співає у Маленький хор Василія Великого.
Наприкінці березня Северин приєднався до Добровольчого формування територіальної громади Києва "Вільна Україна". Обрав саме це формування, адже знав персоналії в керівництві – когось особисто, когось, як публічних діячів, дехто з учасників формування раніше бували героями його інтерв’ю. «Стало зрозуміло, що в такому товаристві почуватимуся не лише на місці в цей час, а й у комфорті», − розповідає Северин.
В перші дні війни Северин був зі своєю сім’єю – 1 березня у них з дружиною Богуславою народилася донечка Лада. «Свободу не спинити!" − вирішила новенька українка і народилася», – так в мережі сповістив радісну звістку колега.
24 лютого, за тиждень до народження доньки, Богуслава прокинулась від вибухів.
«Нам не хотілося вірити, що війна все ж розпочнеться. Я була записана у 7-му пологовому Києва і ми до останнього сподівалися, що все буде, як ми запланували. Звісно, всі тоді усвідомлювали ризики, однак те, що будуть бомбардувати Київ не могло навіть прийти до голови».
Сім’я жила неподалік аеропорту і літаки злітали просто над їхнім домом, тому в перший день вони переїхали до області, неподалік Василькова. Коли почалися перейми, у швидкій сказали, що виїхати вони не зможуть – обстріли. На щастя знайшлася фельдшер, яка забрала Богуславу до пологового, а подолати небезпечний шлях тоді допомогли бійці місцевої тероборони.
Северин з побратимами спочатку забезпечували охорону важливих об'єктів і патрулювання околиць столиці. Згодом члени формування “Вільна Україна” опинились у різних підрозділах Збройних сил, чота Северина від червня працює з прифронтовими та тимчасово окупованими територіями на південному напрямку − «Маю багато друзів на загарбаних територіях. Хочеться побачитись, а самому наближати цей момент − ще приємніше. Та й у Криму вже 10 років не був».
Олександр Бриндіков − боєць культурного фронту та батько двох дітей, який нині захищає Україну зі зброєю в руках. Разом із дружиною Одаркою Бриндіковою заснував Майстерню вибійки, що популяризує один із майже втрачених різновидів українського народного мистецтва.
Спершу Олександр обстоював право українців на вибір та свободу на Майдані, потім – у війську.
Після демобілізації допомагав розповідати про боротьбу й перемоги українського народу як провідний художник Музею Майдану, автор концепцій проєктів та дизайнер виставок.
Після початку повномасштабного вторгнення 24 лютого наш колега повернувся до армії у свою частину, де служив у 2015−2016 роках.
"Іще з 2014 року я був більш ніж упевнений, що велика війна буде. А тому, демобілізувавшись у 2016 році, усі армійські речі тримав складеними в одному місці. Зрештою вони знадобилися", − зазначає Олександр.
Упродовж лютого Олександр із родиною активно готувався до війни. Напередодні вторгнення його попросили з’явитися в частину, а вже вранці 24-го родина прокинулася від вибухів, а величезний затор за вікном свідчив: почалася війна. Чоловік вирішив вивезти дітей із міста, дорога була довгою, а назустріч їхало чимало нашої техніки, діти радо її вітали з вікна автівки, тож бойовий дух усієї родини був на висоті.
Залишивши сім’ю в безпечному місці, Олександр доєднався до своєї частини.
"У перші дні було досить важко, часу на сон практично не залишалося, тепер уже процеси більш-менш налагодилися", − пригадує військовий.
Розповідати детальніше про службу нашого колеги не можемо з міркувань безпеки. Але про свою роботу в часи війни, яка зовсім не стосується творчості та мистецтва, хіба що військового, Олександр говорить так: "Підрозділ у нас маленький та досить мобільний, виконуємо дуже різні завдання на безмежних теренах нашої Батьківщини".
Майже пів року Олександр разом із побратимами боронить країну на фронтах російсько-української війни. Він каже: "Робимо все можливе для перемоги, бо найбільша наша цінність у цій війні – люди, їх нам партнери з-за кордону не надішлють".
А нам нагадує: "Війна надовго, тому треба готуватись, готуватись і ще раз готуватись!"