Сергій Васильович Дідич народився 3 листопада 1969 року в селі Стрільче Городенківського району на Івано-Франківщині. У 1972 році родина Дідичів переїхала до міста Городенка Івано-Франківської області, де Сергій провів дитинство. У 1977–1987 роках він навчався у Городенківській середній школі № 1, яку закінчив зі срібною медаллю. Захоплювався математикою, фізикою, географією. був учасником туристичного гуртка, неодноразово виборював призові місця на обласних змаганнях із туризму.
Мріючи стати моряком, у 1987 році Сергій вступив до Одеського вищого морського інженерного училища. Але у 1988 році після першого курсу його призвали до армії. Військову службу проходив у десантних військах у Прибалтиці та в Хабаровську в Росії Після демобілізації 1990 року вступив на економічний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка, який закінчив у 1995 році. Працював державним податковим інспектором у податковій адміністрації в Городенківському районі, а у 1999–2003 роках – головним бухгалтером Городенківського управління юстиції. У 2007–2008 роках був головним спеціалістом відділу культури і туризму Городенківської районної державної адміністрації.
Значних зусиль Сергій Дідич докладав до того, щоб сприяти розвиткові туризму в рідному краї. У 2008 році він заснував туристичний клуб "Золоте руно" та став його директором. Для залучення в розвиток Дністровського каньйону міжнародних програм і грантів створив регіональний центр розвитку сільського туризму "Дністровський каньйон" і першим почав розробляти туристичні маршрути сплавів річкою.
Не менш активним було й громадсько-політичне життя Сергія Дідича: з 2010 року він очолював Городенківську районну організацію Всеукраїнського об’єднання "Свобода", був депутатом Городенківської районної ради шостого скликання, головою фракції "Свободи" в районній раді, головою постійної комісії з питань соціально-економічного розвитку та земельних відносин. Обстоюючи інтереси громади, організовував пікетування, акції на захист довкілля, боровся проти незаконного видобутку червоного каменю у Дністровському каньйоні, проти стихійних сміттєзвалищ, руйнування архітектурних пам’яток.
Був одружений зі своєю однокласницею Галиною. Разом виховували двох дітей – Андрія та Ірину.
Участь у Революції Гідності. Маючи досвід організації громадських акцій, після побиття "Беркутом" 30 листопада 2013 року активістів на столичному майдані Незалежності Сергій Дідич створив страйковий комітет Городенківського району. 7 грудня разом із дружиною він приїхав до Києва й залишився тут. 9 грудня він обороняв барикаду на Лютеранській, а в ніч на 11 грудня – Майдан. Сергія Дідича було обрано сотником Івано-Франківської сотні Самооборони від ВО "Свобода", разом із побратимами він мешкав у "Жовтневому палаці" або, як його називали майданівці, палаці свободи. Як керівник сотні налагоджував побут своїх підопічних. Відповідав за порядок на другому поверсі "Жовтневого палацу", водночас координував роботу прибулих з усього західного регіону, ставши координатором групи "Захід". Майже щодня сотня виконувала певні завдання: брала участь у пікетах, блокуваннях, інших протестних акціях.
За спогадами дружини Сергія Галини, яка постійно була поруч із чоловіком, вони лише двічі приїздили додому –: на католицьке та православне Різдво. Усією родиною святкували на Майдані Новий рік і взяли участь у марші на честь Степана Бандери 1 січня 2014 року.
18 лютого 2014 року під час "мирного наступу", коли тисячі протестувальників вирушили до українського парламенту з вимогою ухвалити зміни до Конституції, які обмежили б повноваження президента, Сергій разом зі своєю сотнею також брав участь у ході. Її учасники сподівалися, що акція матиме мирний характер, однак влада віддала наказ на чергове застосування сили. Тітушки та загони спецпризначення почали атакувати мітингарів. Після 14-ї години Сергій Дідич дав наказ відходити, сам ішов останнім. У Кріпосному провулку його схопили та побили беркутівці, а коли вони вели його проїжджою частиною, раптом з’явилася вантажівка ГАЗ-3309, яка рухалася з великою швидкістю. За кермом був інший майданівець Леонід Бібик, який намагався вирватися з оточення. Побачивши автівку, силовики розбіглися в різні боки, а Сергій не встиг відбігти й на розі Кріпосного провулку та вулиці Михайла Грушевського потрапив просто під колеса автомобіля. Одержані травми виявилися смертельними.
Відео трагічної загибелі сотника Івано-Франківської сотні наведено у фільмі Анастасії Станко та Ангеліни Карякіної з циклу "Слідами революції: амністія".
Сергієві Дідичу було 44 роки.
Пошанування. За громадянську мужність, патріотизм, героїчне обстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння українському народу, виявлені під час Революції Гідності, Указом Президента України № 890/2014 від 21 листопада 2014 року Сергієві Дідичу присвоєно звання "Герой України" з удостоєнням ордена "Золота Зірка" (посмертно). Почесний патріарх УПЦ Філарет нагородив його медаллю "За жертовність і любов до України" в липні 2015 року, а 8 травня 2016 року верховний архієпископ Києво-Галицький Святослав відзначив почесною грамотою (посмертно). Ім’я та портрет Сергія Дідича викарбувано на тимчасовому меморіалі Героїв Небесної Сотні у Києві та на Меморіалі Героїв Небесної Сотні у Львові. 22 лютого 2014 року рішенням сесії Городенківської міської ради Сергієві Дідичу присвоєно звання "Почесний громадянин міста Городенки" (посмертно), а вулицю Юрія Гагаріна перейменовано на вулицю Сергія Дідича. 21 березня 2014 року рішенням сесії Івано-Франківської міської ради вулицю Мечникова було перейменовано на вулицю Сотника Сергія Дідича. 24 серпня 2014 року в місті Городенка на фасаді будинку по вулиці Сергія Дідича, 20, де жив цей Герой Небесної Сотні, встановили меморіальну дошку. Із травня 2016 року на базі дитячого позаміського оздоровчого табору "Перлина Придністров’я" в селі Михальче Городенківського району проводиться щорічний туристичний турнір, присвячений пам’яті Сергія Дідича.