28 вересня в Інформаційно-виставковому центрі Музею Майдану відбулася презентація документального фільму-розслідування "Не в тому місці, не в той час" ("The wrong place"). Фільм присвячено справі Віталія Марківа, бійця Національної гвардії, який уже понад рік сидить за ґратами в Італії, звинувачений у вбивстві італійця Андреа Роккеллі.
Глядачі побачили коротку версія картини, повну обіцяють показати до кінця осені. Презентацію влаштували напередодні апеляційного суду, що відбувся наступного дня, 29 вересня, в Мілані.
Спікерами на заході були незалежна журналістка Ольга Токарюк, одна з авторів фільму; голова організації "Центр громадянських свобод", правозахисниця Олександра Матвійчук та волонтер Олександр Назарчук, один із героїв фільму. Олександр спілкувався з Марківим перед загибеллю італійського фотокореспондента.
Знакове місце
Робота над фільмом розпочалася близько року тому й триває досі. Співавторами картини стали італійці Крістіано Тінацці, Даніло Еліа та Рубен Лагаттолла. Паралельно правозахисну кампанію почали українські правозахисники разом із російськими з організації "Меморіал". Адже Роккеллі загинув не сам: разом із ним під обстріл потрапив російський правозахисник Андрій Миронов.
"Це місце – Будинок профспілок – було знаковим і для Віталія Марківа, і для Андреа Роккеллі, – сказала Ольга Токарюк на початку презентації. – Адже історія Марківа починається з Майдану, коли він повернувся з Італії, де жив із родиною, щоб узяти участь у протестах. Згодом приєднався до Національної гвардії та був на пагорбі Карачун, коли загинув цей італійський журналіст. У Будинку профспілок бував і сам Роккеллі. У найгарячіші дні Майдану він робив фотографії, співпереживав українцям, яких розстрілювали. Це місце – знакове для них обох. Багато в чому їхні долі перепліталися".
Ольга розповідає: ідея фільму зародилася після того, як суд виніс вирок Марківу в липні 2019-го. Із нею сконтактував італійський військовий кореспондент Крістіано Тінацці, який має досвід роботи на Сході України, а також у багатьох інших зонах конфлікту – в Лівії, в Єгипті, в африканських країнах. Саме він запропонував провести власне розслідування. Розслідування, якого не здійснили ні українські, ні італійські слідчі.
У картині показано вимірювання й випробування різних видів зброї та оптики з метою зіставити властивості тих знарядь, які були в розпорядженні Марківа, з версією італійської прокуратури, відповідно до якої нацгвардієць не вчиняв убивства особисто, однак, імовірно, передав дані про пересування цивільних осіб командуванню, яке, у свою чергу, контактувало з мінометниками ЗСУ, що, власне, й відкрили вогонь.
"Результати випробувань, які ми провели й на пагорбі Карачун, на місці, де розташувалося НГУ та де був Віталій Марків 24 травня 2014 року, – каже Ольга Токарюк. – Побували і біля залізничного переїзду під Слов’янськом, в районі села Андріївка, де у рові вздовж дороги ховалися від обстрілу й загинули під мінометним обстрілом Андреа Рокелі та Андрій Миронов. Результати цих випробувань, результати досліджень на місці події, результати випробувань зброї, які ми провели на полігоні, ми вам сьогодні покажемо. Їх коментують незалежні італійські експерти, які не мають жодних інтересів у цій справі. Дехто з них приїздив із нами до України".
Фактор війни, "невидимий" для слідчих
Журналістка згадує: суд та арешт Віталія Марківа почалися з того, що італійські слідчі відкинули можливість того, що це була випадковість, трагічна загибель унаслідок перестрілки між двома сторонами конфлікту.
"Це та версія, яку спочатку розглядали як основну після загибелі Андреа Роккеллі й Андрія Миронова, яку навіть підтримували батьки Роккеллі, – розповідає журналістка. – Вони в своїх перших інтерв’ю казали: схоже на те, що це була трагічна випадковість. Чому і батьки, і слідчі згодом змінили свою думку, – це питання".
У фільмі аналізуються можливості коліматора, який був на автоматі Марківа. Він не має функції оптичного наближення, в той час як сторона обвинувачення вважає, що прилад мав опцію "зум". А позиція Марківа – найвіддаленіша з-поміж усіх позицій бійців Нацгвардії від місця загибелі журналіста і правозахисника. Його позицію визначають за допомогою відео з його телефона – зіставляють усі видимі й невидимі точки.
Автомат Калашникова, яким було озброєно нацгвардійця, може вести прицільну стрільбу на відстані до 300 метрів. Усе, що далі, – випадковість. Такі висновки у фільмі озвучує італійський генерал Луїджі Сколло.
На полігоні задля випробування учасники фільму здійснюють понад 80 пострілів із різних видів зброї.
"Це більше технічна частина, у ній є випробування, які коментують незалежні експерти. Цю частину адвокат Віталія Марківа Рафаелле Делла Валле просить апеляційну інстанцію долучити до доказів", –каже журналістка.
Волонтер Олександр Назарчук розповідає про зустріч із Віталієм Марківим того дня, 24 травня 2014 року:
"Я був тоді на Карачуні, це вже не перший раз, коли я їздив із передачами від різних волонтерських фондів по наших блокпостах навколо Слов’янська. Конкретно Віталій був "точкою контакту" на Карачуні, йому я передавав від фонду Діани Макарової волонтерську допомогу. І це був перший раз, коли я на Карачуні затримався. Тобто до цього я приїжджав, розвантажувався та швиденько їхав далі. Того разу на Карачуні це була остання точка, і я там провів не менш як годину. Фотографію, яку ви бачили у фільмі, було зроблено саме того дня. Із висновками фільму я цілком погоджуюся, для мене абсолютно незрозуміло, чому ці самі дослідження не було проведено слідчими групами, чому ніхто не виїжджав на Карачун?! Достатньо один раз там побувати, щоб зрозуміти абсурдність висновків, які було зачитано у вироку".
На правовому фронті
Паралельно з фільмом ГО "Центр громадянських свобод" започаткувала ініціативу разом із російськими правозахисниками, з організацією "Меморіал", яку представляв загиблий Андрій Миронов. Андрій був другом українських правозахисників.
"У багатьох публікаціях усі ці роки щодо цієї справи про нього якщо і згадували, то тільки скупим словом "перекладач", – каже Олександра Матвійчук про Андрія Миронова. – Насправді це людина зі своєю біографією, із внеском у правозахист, із досвідом роботи в гарячих точках, із відсидкою в часи Союзу. І очевидно, що нас як його колег непокоять ситуація та ці суперечливі оцінки, які звучали з різних боків. Нам важливо знати правду".
Спільними зусиллями українські й російські правозахисники створили міжнародну комісію.
Олександра пояснює: "Очевидно, що ми не можемо з огляду на наші скромні ресурси провести паралельне розслідування та визначити істину в цій справі. Але що ми можемо зробити та що ми робимо, – ми оцінюємо всі наявні матеріали слідства, а також інші матеріали відповідно до методології та завдань, які ми перед собою поставили, щоб дати відповіді на питання: наскільки ефективно було проведено слідство, наскільки воно відповідає критеріям Ради Європи та наскільки справедливим був судовий розгляд?".
Попередні висновки комісії було представлено в Українському кризовому медіацентрі 30 вересня. Для збереження неупередженого підходу правозахисники запросити третю сторону – адвокатів відомої французької організації "Центр сприяння міжнародному захисту".
"Їхні спостерігачі вже виїхали в Мілан, і, якщо завтра суд буде відкритий, вони будуть присутні на апеляції", – запевнила Олександра Матвійчук.
Вона також каже про фактор війни, який не було враховано італійським слідством: "Правовий статус збройного конфлікту та кваліфікація італійського слідства – ми якраз аналізуємо, наскільки тут було враховано контекст. Ця трагедія – вбивство двох людей і поранення Вільяма Роглона, французького фотожурналіста, – не сталася сама по собі, вона має розглядатися у контексті. Контекст, в якому сталася трагедія, – це війна. І тут мають бути чинні норми міжнародного гуманітарного права. Вони мають впливати на кваліфікацію та на оцінку того, що відбулося".
Війна на шпальтах
Історія зі справою Марківа також показує роль медіа, які здатні впливати не лише на думку громадськості, а часом, можливо, й на рішення суду. Так, аргументом сторони обвинувачення стала стаття італійської журналістки-фрилансерки Іларії Морані у газеті "Corriere della Sera", що вийшла наступного дня після загибелі Роккеллі та Миронова.
Ольга Токарюк переповідає: у статті журналістка цитує анонімного українського капітана, який нібито сказав їй дослівно, що зазвичай ми не стріляємо в напрямку цивільних, однак, коли бачимо рух, заряджаємо важку артилерію, і це те, що трапилося з автомобілем журналіста та його перекладача.
"Цим "капітаном" виявився Віталій Марків. Слідству вдалося його ідентифікувати, зіставивши контакти фейсбуку цієї журналістки та побачивши, що там один український військовий, який розмовляє італійською, і це Віталій Марків,–- пояснює Ольга. – І ту фразу Віталія суд розглядає як спонтанне зізнання у причетності принаймні української армії, українських військових до загибелі журналістів. Жодного іншого зв’язку Марківа з тим, що трапилося, немає. Це фактично єдина ниточка, яка привела до нього слідчих. Однак до цієї статті є дуже багато питань. Марківа було помилково названо "капітаном", згодом з’ясувалося, що він був звичайним солдатом. Це не єдина помилка в зазначеній статті, там були й інші помилки щодо фактів. Але найпоказовіше, як на мене, виявилося на суді, коли журналістка заявила, що вона особисто з Марківим не спілкувалася, а цю статтю написано на основі почутого нею під час голосного зв’язку між ним і ще одним італійським фотографом, якого Марків особисто знав, а журналістка з ним навіть не була знайома. Тобто він навіть не був її контактом! Вона ніям не перевірила ту інформацію, яку подала у свій статті!".
Із Марківим розмовляв інший італійський журналіст, Марчелло Фаучі. Він дав у суді свідчення, відмінні від тих, які навела авторка матеріалу. І не зміг підтвердити в суді, що Марків говорив про загибель журналістів.
"Фаучі лише пригадував, що Марків попереджав їх, щоб не наближалися, бо це небезпечно, – каже Ольга Токарюк. – Це мало такий вигляд: журналісти подзвонили Марківу, щоб дізнатися, яка ситуація. Вони дізналися, що загинули їхні колеги, й хотіли під’їхати ближче, бо перебували тоді в Донецьку. І Марків їх застеріг: не під’їжджайте, тут небезпечно. Ми не можемо на сто відсотків стверджувати, але чи не була то фантазія журналістки – невідомо, звідки взялася інформація про відповідальність, яку нібито Марків узяв на себе. Адже журналіст, який розмовляв із ним безпосередньо, не пам’ятає таких слів. Навіть незважаючи на те, що ця стаття – єдина ниточка до Марківа, що свідчення журналістів одне одному суперечать, суд усе одно відкидає ті речі, які могли би Марківа виправдати, та бере до уваги лише аргументи обвинувачення. Немає диктофонного запису тієї фрази, немає навіть нотаток цієї журналістки. Це просто її слово проти слова Марківа та слова її ж колеги".
Олександра Матвійчук додає: "Ми звернулися до колег, експертів із медіаправа, з проханням дати незалежну оцінку статті Іларії Морані. Нас цікавить, наскільки у цій статті дотримано журналістських стандартів. Ми не самі даємо цю оцінку, ми будемо представляти результати колег, які працюють у медійній сфері".
Утім, є й позитивний вплив ЗМІ на перебіг подій. Ольга признається: команді, яка працює над фільмом, удалося змінити думку італійської аудиторії:
"Зараз, після показу цього фільму, ми бачимо, що трохи змінюється дискурс і в італійських медіа, і в італійському суспільстві. Просити справедливості – не означає критикувати Андреа Роккеллі, його роботу, принижувати його пам’ять. Така думка дедалі більше має відгук, і в італійській пресі з’являються більш збалансовані матеріали. На жаль, протягом процесу там виходили абсолютно незбалансовані матеріали, в яких не цитували позицію захисту – лише позицію обвинувачення. Цю стіну потроху вдається пробивати. Сьогодні, наприклад, велика італійська газета "Завтра" ("Domani)", запущена італійськими інтелектуалами, вийшла із цілою шпальтою про цю справу. Там було сказано й про наш фільм, і загалом порушувалися питання, які озвучуємо не лише ми, а й правозахисні організації, зокрема Італійська федерація з прав людини, яка є інформаційним партнером нашого фільму. Тобто ці питання звучать, і це дуже важливо".
За словами Ольги, ствіорення фільму стало можливим завдяки підтримці багатьох людей та організацій, насамперед трьом краудфандинговим кампаніям.
"Це надзвичайно цінно, що кілька сотень людей у всьому світі повірили в цей проєкт, у наш фільм, підтримали його, – каже вона. – Також ми дякуємо міжнародній організації "Justice for journalists" ("Справедливість для журналістів"), яка також нас підтримала при створенні цього фільму. Для нас важливо підкреслити, що ми є незалежна команда. Ми працюємо над цим фільмом як незалежні журналісти, ми не захищаємо чиїсь інтереси, ми захищаємо інтереси справедливості та правосуддя й хочемо, щоби правду таки було встановлено".
На показі фільму була й дружина Віталія Діана Марків, яка висловила віру в перемогу справедливості й повернення чоловіка додому найближчим часом.
Також у залі присутня дівчина, яка назвалася Яною. Вона розповіла про свою дружбу з Адреа Роккеллі.
"Я знала Енді не з Майдану, тому що це був не перший раз, коли він приїжджав в Україну, –розповіла Яна. – Я працюю в благодійному фонді, який допомагає онкохворим дітям. Роккеллі приїжджав в Україну як волонтер-фотограф і допомагав нам у нашій роботі. Коли стався Майдан, він теж приїхав і мешкав зокрема в нашому центрі, де живуть діти. І я з ним у ці дні працювала на Майдані. Я дуже добре пам’ятаю, як 16 лютого ми прийшли сюди, я допомогла йому акредитуватися – тут був пресцентр. Усі наступні дні на Майдані Енді був у найгарячіших точках, він приходив увечері весь у сажі. Увесь цей час він робив свою роботу, він хотів показати, що тут відбувається. Це була його мета. Одного дня його було поранено на Майдані. Він прийшов із простріленою каскою. Це була людина, готова на багато жертв заради роботи, яку вона робила. Тому Енді не поїхав з України відразу, а залишався тут. Він поїхав і повернувся знову, щоби продовжити робити ту саму справу у Слов’янську на війні. Він завжди казав, що не боїться забруднитися, аби лиш зробити свою роботу".
Яна додає: для неї завжди було важливо, щоб Роккеллі не показували так, як дехто це робить, – ніби він був "сеператистом", "симпатиком ДНР" або проросійських сил. "Він таким ніколи не був, і дуже боляче чути, коли таке про нього кажуть!" – обурюється вона.
Справа Марківа складна та багатогранна. Для неї замало й 30 хвилин добротного документального фільму, й півтори години презентації. Про неї важко говорити без емоцій, а емоції нерідко спрощують та викривлюють загальну картину. Однак терпіння та професіоналізм журналістів-розслідувачів і правозахисників потроху розплутують павутиння фейків, помилок та політичних упереджень.
"Для нас важливо підкреслити, що ми не прагнули якогось одного висновку чи якогось одного результату цього розслідування, – заявляє Ольга Токарюк. – Ми не йшли до наперед визначеної мети. Коли починали працювати над цим фільмом, ми не знали, куди нас приведе це розслідування. Ми були відкриті щодо будь-якого фіналу. Нам не йдеться лише про звільнення Віталія Марківа, нам ідеться про те, щоб установити справедливість. І, якщо ця справедливість суперечить вирокові суду, треба сказати про це голосно".
Текст і світлини Олени Максименко, журналістки, працівниці Національного музею Революції Гідності