Вона з тих, хто не дає пам’яті схолонути. Дарина Кульчицька, невістка Героя Небесної Сотні Володимира Кульчицького, вже два роки знімає короткі ролики, в яких рідні розповідають про своїх героїв.
Проєкт “Характери гідності” – це лаконічні, концентровані й живі історії про Героїв Небесної Сотні. Справдешніх.
Дарина Кульчицька – режисерка, за освітою психолог, розповіла про свій задум, технічний процес та особливості спілкування з рідними героїв.
Як звичайні ставали героями
– Дарино, а як ви пам’ятаєте події 18 лютого 2014 року?
– Того дня свекор (Володимир Кульчицький. – Ред.) був на Майдані разом із сином Ігорем, моїм чоловіком. Свекор загинув на розі Будинку профспілок.
Я тоді була вагітна. Всю ніч була вдома. Напередодні о сьомій вечора приїхала на Майдан. У середмісті вже не ходив транспорт, ми прорвалися туди із сестрою. Вона теж була вагітна… Очікування дитини – це був той момент, що дуже нас “витяг”.
– Як виникла ідея вашого проєкту?
– Саме через те, що мені ця тема близька, почала замислюватися над проєктом, який у майбутньому отримав назву “Характери Гідності”. Перший поштовх був від волонтерки Ольги Климко – вона буквально змусила: “Давай! Треба зробити!” Якби не вона, то не знаю, чи колись дійшла б до цього.
Помічаю, як із часом дедалі більше викривлюється інформація про Героїв Небесної Сотні. З’являються подробиці чи риси характеру, непритаманні цим людям. Намагаються щось додумати, наділити їх якимись мало не божественними рисами. Або, навпаки, очорнити… Тобто стирається з пам’яті справжність. А це ж були звичайні люди, які просто воліли кращого життя – для себе та свого оточення. І мені дуже хотілося, щоб про них довідалися з першоджерел – від їхніх найближчих.
– А чому саме такий формат?
– Нинішній глядач не дуже охочий дивитися великі історії. Тому наші ролики такі лаконічні – дві-три хвилини. Але головне – ми їх робимо дуже емоційними. Для мене надважливо, щоб ті, хто ці ролики дивитиметься, усміхалися, сумували, захоплювалися. Бо, якщо буде емоція, людина, по-перше, запам’ятає цього героя, а по-друге, захоче дізнатися про нього більше.
– Як спілкуєтеся на камеру з рідними героїв?
– Інтерв’ю, яке ми знімаємо, часом триває до півтори години. Це величезна інформація. Часто люди починають говорити й не можуть спинитися, бо їм справді є що розповісти. Дуже багато! І коли я обираю історії, намагаюся говорити про щось особливе, неповторне. Щоб, переглянувши всі ролики, люди з кожного могли взяти своє. Хтось у загиблому герої побачить свого сина, хтось – брата, хтось – дружину… У когось це пробудить спогади про дитинство, про зрілі роки або мрії, роздуми довкола якоїсь ситуації. Я дуже хочу, щоб ці історії показували, як звичайні люди ставали героями.
– Як удається обрати з усієї розмови оту одну-єдину й неповторну історію?
– По щирості скажу: дуже важко. Часто звертаюся до свого чоловіка, даю йому послухати, подивитися, що він порадить. Іноді аж кортить залишити кілька історій. Але розумію: розмова перевершить установлений ліміт часу, і це можуть просто не подивитися. А я хочу, щоб кожен ролик переглядали на одному подиху. Дуже сподіваюся, що всі матеріали, які ми знімаємо, не пропадуть, що з них можна буде зробити не одне кіно. Усі матеріали зберігаються в Національному музеї Революції Гідності, всі ці інтерв’ю розшифровано, і їх можна використовувати для інших фільмів і відеопрограм.
– Чому цей проєкт важливий саме нині?
– На жаль, дуже багато батьків, які втратили своїх дітей, ідуть слідом за ними. Уже більш ніж двадцять батьків поховали за ці роки. Рік тому я записала інтерв’ю з Катериною Шаповал, мамою Героя Небесної Сотні Сергія Шаповала. А за півтора тижня вона померла. І цей ролик із нею мені дуже важко дався. Майже пів року він лежав, я не могла за нього братися, тому що ми близько спілкувалися, ця жінка мені була дуже дорога. Але я знаю, що ці слова, які вона сказала, – вони тепер є, і ми встигли це зробити. І тепер в історії є першоджерело, бо батька нема. А вже нема й мами, і ніхто не розповість про те, яким був Сергій у дитинстві.
– Як ви самі переживаєте ці історії?
– Дуже важко. На різних етапах – під час інтерв’ю, на повторному прослуховуванні, при перечитуванні, на монтажі, на перегляді потім – в якийсь момент я не можу стримати сліз. Слухаючи ці спогади, мимоволі стаєш ближчою до самого загиблого. І він сприймається вже як знайома людина. І втрату цієї людини теж сприймаєш як утрату когось близького. І це дуже важко, тому що розумієш, наскільки боляче рідним. Особливо батькам...
Командна робота
– Скільки вже створили відеоісторій?
– Уже є 28 роликів. Першими були історії наймолодших загиблих, Назара Войтовича та Устима Голоднюка. Коли зняла ці перші інтерв’ю, зрозуміла, що я це зможу – зробити ролики саме так, як хотіла. На цей рік заплановано ще десять. Над проєктом працюють багато людей. Кожен наш ролик на вигляд нібито досить простенький, але це – результат роботи великої команди. Наприклад, музику пише Роман Коляда, відомий композитор. Коли в мене готовий, змонтований матеріал, я пересилаю йому, він дивиться, сприймає, розуміє, слухає, відчуває – і після цього під кожен ролик пише музику. Вона неповторна, така, як і кожен герой.
– А роль інших членів команди?
– Іноді трапляються якісь технічні моменти, щось треба виправляти. Наприклад, коли ми знімали Світлану Чаплинську, під час інтерв’ю за стіною почав діяти перфоратор. І цей потужний звук, звісно, було чутно. А героїня тоді якраз розповідала, як перший Новий рік родина зустрічала без чоловіка та без батька. Володимир Чаплинський приходив додому в костюмі Діда Мороза. І в перший рік після його загибелі друзі вирішили, що це свято і Дід Мороз має прийти. Один із друзів перевдягнувся Дідом Морозом, і Володимирова донька вибігла до нього назустріч із криком: “Тато прийшов!” І, лише подивившись на взуття, вона зрозуміла, що воно не татове, що це не він. І цей момент… неможливо не відчути біль, який відчували в цей час і Світлана, і її родина. Так от, звукорежисер, із яким я співпрацюю, прибрав абсолютно всі зайві звуки перфоратора, і в ролику звучить тільки голос Світлани.
Кожен ролик обов’язково обробляє колорист. Буває, трапляються нюанси із тлом, на якому ми знімаємо, і треба перефарбувати те, що за спиною в людей.
– Щира розмова на камеру потребує значної підготовки, психологічного налаштування співрозмовника. Не всі ж звикли до камер і телевізійного освітлення.
– Безумовно, не всі люди звикли до цих моментів. Але з більшістю ми добре знайомі, не вперше бачимося. Я всім кажу: “Не дивіться туди, дивіться на мене. Спробуйте забути про камери, ви просто мені розказуєте”. Намагаюся людині допомогти відволіктися і сприймати це просто як дружню розмову, бо мені насправді дуже цікаво те, що вони розказують. І, мені здається, вони відчувають, наскільки для мене це важливо. Знають, як саме хочу показати героїв – не кращими, ніж вони були, а такими, як вони є.
– А люди легко погоджуються на розмову?
– Не всі. Є люди, які відмовляються від інтерв’ю. А є такі, що відмовляються на певний час. Мати одного героя попросила дати їй час хоча б до літа – ще пів року. Просто вона досі не може розмовляти. Каже: “Я спробую. Мені подобаються ролики, я хочу поспілкуватися, але поки що не можу”. Є й такі, хто відмовився з тієї ж причини й нічого не обіцяє. Я і їх розумію: кожна людина переживає горе по-своєму. Комусь легше говорити, а комусь – мовчати.
Не втратити шанс
– Дарино, а що, на вашу думку, підтримує родини Героїв Небесної Сотні?
– Найбільше – пам’ять про рідну людину. І розуміння того, що, як не розповідати правду про загиблих, про них не говоритимуть. З роками суспільна увага притлумлюється, і справа пам’яті дедалі більше стає справою рідних героїв. Звичайно, це важко. І всім рідним дуже хочеться побачити справедливість.
Катерина Петрівна, яка померла, стверджувала: "Небесна Сотня загинула недарма, бо дуже багато чого змінилося – і в свідомості людей, і в країні. На жаль, нині трохи в інший бік пішла країна. І вже є намагання трошки перекрутити історію".
Дуже сподіваюся, що такими проєктами зможемо донести правду до людей. Бо й нині більшість все ще мало знає про Небесну Сотню. Є й такі, хто вважає, ніби це були добре підготовлені вояки, і дуже дивується, коли чують про пенсіонерів, про молодих студентів і про те, заради чого люди йшли на Майдан, чим вони жили, як бачили майбутнє країни.
Важко дивитися в очі батькам, які з усмішкою згадують свого сина з пелюшок, зі школи, з інституту, згадують якісь смішні історії. Стільки болю в цих очах і в цій усмішці... Але вони дуже сильні. Я захоплююся цією силою духу в більшості батьків і родичів.
Батько одного із загиблих сказав: мовляв, страшно за свою самотню старість. Боляче, бо нема сина. Але що вдієш, життя триває. І коли він це каже без сліз, ти бачиш цю силу в очах. Серед тих, із ким я спілкувалася, не тільки батьки, а й брати, сестри, сини, доньки. Був дуже сильний зв’язок між ними. І ти розумієш, що саме вони втратили, як це боляче. Розумієш, скільки щастя було в цих родинах, скільки довіри, скільки було спільного. Як разом усі жили, розвивалися, приймали рішення. Розумієш, що справді є що згадати. Бо було дуже багато спільного.
– Що саме, на вашу думку, змінилося після Майдану?
– Дуже багато людей стали цінувати свою країну, стали більше розмовляти українською. Ми з чоловіком теж більше почали говорити українською. Більше людей цікавляться історією країни. Більше прагнення відстояти свою свободу. Люди зрозуміли, що в нас з’явився шанс стати вільною, незалежною країною – справді вільною, а не формально. І загиблі дали шанс. На цьому наголошую в кожному ролику. І дякую за шанс побудувати вільну країну. Вони не могли водночас усе змінити. Далі – вже відповідальність усіх нас, живих, за те, щоб скористатися цим шансом. Чи не скористатися. Я ж сподіваюся, що ми все-таки доведемо справу до кінця. Зараз ми зазнаємо чимало нових утрат, з’являються навіть звинувачення в тому, що “якби не ви, не було б війни”. Моя особиста думка: не було б Майдану – не було б України. Так, дуже багато втрат були, є і будуть, але знову ж таки це шанс відстояти європейську українську державу.
– Ваш задум, очевидно, потребує певних витрат?
– Я ладно була працювати безкоштовно. На перших роликах і свої гроші доводилося вкладати. Мені це потрібно було. Але я не хотіла, щоб інші працювали безкоштовно, я взагалі вважаю, що людина має отримувати гроші за свою роботу. Завжди. За все, що вона робить.
Ми просили фінансування в Міністерстві культури від нашої громадської організації “Родина Героїв “Небесної Сотні”. Але в Мінкульті ролики хотіли бачити не в тому форматі. Те, що вони запропонували, геть не збігалося з моєю думкою. На зустрічі в міністерстві разом із нами було кілька людей, і серед них Ігор Пошивайло, директор Національного музею Революції Гідності. Після зустрічі він сказав, що йому дуже сподобалася ідея, і він хотів би, щоб Музей профінансував ці ролики. Я йому неймовірно вдячна, тому що можу робити їх такими, якими бачу. Коли слухаю відгуки про ролики, люди справді кажуть, що десь плакали, десь сміялися. Кажуть: “Ми запам’ятали!” І це значить, що я досягла мети – вони запам’ятали й відчули це.
– Молодих журналістів навчають абстрагуватися, не пропускати через себе всі історії героїв, щоб не “згоріти”. Я так розумію, тут не той випадок.
– Згодна, що не треба все пропускати через себе. Це вкрай важко. Але для мого випадку ця порада не годиться. Для мене це настільки близько, що не має значення, буду я робити цей проєкт чи ні. Я все одно пропускатиму ці історії через своє серце. Дуже хочу, щоб якомога більше людей познайомилися з цими історіями та їхніми героями. Тому в якомусь плані жертвую своїм емоційним станом. І дуже вдячна родичам Героїв Небесної Сотні, які готові довірливо розмовляти, ділитися сокровенним.
Проєкт "Характери Гідності" можна переглянути на ютуб-каналі Музею Майдану.
Розмову вела Олена Максименко