6 березня в київському Будинку архітектора офіційно презентували проект майбутнього меморіалу Героїв Небесної Сотні. Конкурс на визначення найкращого проекту було оголошено 23 жовтня наказом Міністерства культури, а результати у першій його номінації “Меморіал Героїв Небесної Сотні” оприлюднено 20 лютого. Міжнародний відкритий архітектурний конкурс проектів на кращу проектну пропозицію щодо об’єкта “Національний меморіальний комплекс Героїв Небесної Сотні – Музей Революції Гідності” усе ще триває. На другій стадії обирають проект у номінації “Музей Революції Гідності”.
На конкурс у першій номінації подано 9 проектів із різних країн світу. Проекти подавалися анонімно згідно з правилами проведення міжнародних архітектурних конкурсів. 15 лютого 2018 року на майдані Незалежності відкрилася виставка конкурсних проектів у номінації “Меморіал Героїв Небесної Сотні”. Із 15 лютого почалося громадське обговорення конкурсних проектів. Усі проекти, подані на конкурс, викладено в Інтернеті на офіційному веб-сайті замовника конкурсу – Міністерства культури України. Зауваження та пропозиції від громадськості надсилали на електронну адресу Міністерства культури до 25 лютого 2018 року. Із 22 лютого до 22 березня 2018 року оригінали конкурсних проектів (макети, колажі матеріалів, креслення та пояснювальні записки) експонуються в Будинку архітектора.
За результатами засідання міжнародного повноважного та незалежного журі конкурсу в номінації “Меморіал Героїв Небесної Сотні” визначено лауреатів конкурсу:
перша премія (переможець конкурсу) – проект № 6008, архітектурне бюро “MI studio”, авторський колектив: Ірина Волинець (Львів, Україна), Марія Процик (Роттердам, Нідерланди) – архітектори;
друга премія – проект № 6004, архітектурне бюро “blauraum”, авторський колектив: Рудігер Ібель, Волкер Хальбах, Карстен Венус – архітектори (Гамбург, Німеччина);
третя премія – проект № 6001, архітектурне бюро “Atelier Schmelzer. Weber”, авторський колектив: Петер Вебер, Пауль Шмельцер – архітектори, Андреас Тойре – скульптор (Дрезден, Німеччина).
На презентації та обговоренні проекту меморіалу були присутні член авторського колективу проекту-переможця, керівний партнер компанії – організатора конкурсу, представники журі, влади, професійної спільноти та громадськості. Окрім проекту, який виборов перше місце в конкурсі, презентовано та прокоментовано проекти, які здобули другу й третю премії.
“Відбувся перший в Україні архітектурний конкурс на такому рівні із залученням дванадцяти країн. Його організувала одна з провідних компаній світу. Роботи оцінювало незалежне журі. Вибирали не імена, не країни, а проекти. Ніхто не знав, що цей одноголосно обраний проект – український, але мені приємно, що переміг саме він. Важливо, що впродовж конкурсу йшов постійний діалог із родичами полеглих. Важливо, щоб їм проект був до серця. Бо коли йдеться про вшанування пам’яті людей, то запитують родину, а не лише архітекторів”, – такими словами відкрив обговорення Євген Нищук, міністр культури України та член журі конкурсу.
Міністрові поставили багато питань із зали. Найчастіше запитували, чому до організаторів конкурсу не включили Національну спілку архітекторів України та чи здатні іноземці, які забезпечують організацію цього конкурсу, повною мірою взяти до уваги особливості його проведення в Україні, чи зуміють вони пройнятися болем і трагізмом подій Євромайдану, осягнути його значення для українців.
“Ми чекали місяць, коли українська компанія подасть заявку на конкурс і візьметься його провести. Двічі подовжували строки. Ми й хотіли українську, бо це могло б обійтися дешевше. Але якщо не зголосилася українська компанія, то як змушувати? Тому відповідь на це питання – у площині юридичної процедури. Можу заспокоїти, що розміщення офісу компанії-організатора та національність працівників ніяк не впливають на проходження проектів, які подають на конкурс. Це питання – до журі. А журі було сформовано відкрито”, – відповів міністр.
“Правила проведення архітектурних конкурсів регулюються постановою Кабінету Міністрів, яка визначає, хто та як проводить їх, як установлюються результати, – сказала Тамара Мазур, юрист, заступниця міністра культури. – Окрім того, Україна – член ЮНЕСКО, отже, підписала міжнародні конвенції, які ми зобов’язані виконувати. Порядок проведення міжнародних архітектурних конкурсів регулюється одним із таких міжнародних документів, якого ми теж дотрималися. Щоб відібрати професійну організацію з досвідом проведення архітектурних конкурсів, ми оголосили тендер. Справді, на нього, хоч оголошували двічі, ніхто з українських компаній не подав заявку, зате подала міжнародна компанія з величезним досвідом проведення таких конкурсів. Це чи не перший в Україні архітектурний конкурс, який пройшов згідно з усіма світовими стандартами. Щодо участі Національної спілки архітекторів претензій немає. Міністерство культури надіслало відповідні листи. Національна спілка архітекторів дала згоду брати участь у конкурсі, визначила свого представника в конкурсну комісію, надала офіційний лист підтримки й у встановленому порядку погодила умови проведення конкурсу. Також отримано рекомендації Міжнародної спілки архітекторів. Це один із найпрозоріших конкурсів у нашій країні. Це приклад. Про результати можемо дискутувати, але міжнародні правила кажуть, що рішення приймає незалежне архітектурне журі. Професіонали прийняли таке. Очевидно, держава буде його втілювати”.
Одна з авторів проекту-переможця, львів’янка Ірина Волинець, під час презентації своєї роботи показала ескізи, над якими працювала разом із напарницею. “Моя колега Марія Процик сьогодні в Роттердамі, але хвилюється зараз разом зі мною, – розповіла вона. – Конкурсне завдання було неймовірно складне. Не визначено, що конкретно хоче бачити замовник. Ми аналізували приклади відомих у світі меморіалів. Хотіли відійти від монументальності, а разом із місцем для вшанування героїв створити якісний громадський простір для киян на майбутнє. Майже відразу прийшла думка, що пагорби мають бути пагорбами пам’яті. Це частина, де буде відображено кожного Героя Небесної Сотні. Решта повинна бути парковою зеленою зоною, засадженою деревами. Дерево – пам’ять про героїв і матиме значення як продовження життя”.
Архітекторка так описує свій проект: “Наш меморіал – криволінійний шлях із початку Інститутської. У пагорб пам’яті врізається стела пам’яті. Це 107 гранітних плит. На кожній – ім’я Героя Небесної Сотні, їх розміщено хронологічно. Найвища точка, пік стели, відображатиме найбільшу кількість загиблих 18–20 лютого. Елементи стели є щитами, які, накладаючись, відображають, як люди, єднаючись, обстояли свою гідність і право на свободу. Висаджені вздовж алеї 107 дерев нагадуватимуть про героїв у дуже позитивному сенсі, з думкою про майбутнє. Меморіал має бути не лише місцем ушанування, а й простором для життя – того, за що боровся Майдан. Зупинилися на липах, бо нам було важливо, щоб дерева цвіли білим. Це липа серцелиста. Липа добре пристосовується до міського середовища, окрім того, поглинає пил, очищує повітря. Завершенням шляху пам’яті є сад, який буде засаджено білими квітами, зі стежками, місцями відпочинку. Криволінійність відображає складний шлях українського народу в боротьбі за свободу та обстоювання гідності. До того ж її підтримано топографією. Так диктує пагорб. Шлях поєднує важливі зони на цій території. Відгалуженням алеї стає місце тиші та мовчання. Ми вирішили зберегти важливі для українців і майданівців об’єкти – хрест та каплицю. А на верхньому виході зі станції метро “Хрещатик” відкриватиметься краєвид на майбутній Музей Революції Гідності”.
До вашої уваги – добірка висловлених під час обговорення найвиразніших аргументів “за” та “проти” обраного проекту.
Георгій Духовичний, віце-президент київської організації Спілки архітекторів України: "З усією повагою до журі, організаторів і операторів конкурсу як киянин, архітектор і людина, що виросла на цій вулиці, хочу спитати себе й усіх нас: а чи про те був цей конкурс? Найстрашніше для нас, тих, хто живе в цій країні, в цьому місті, тих, хто пережив Майдан (пан Нищук його пережив), – це те, що буденна вулиця, якою ми ходили, вже ніколи не буде такою, якою вона була до цього, тому що на цій вулиці загинули люди. Загинули для нас як герої, а для тих, хто в них стріляв, – просто як звичайні пішоходи, яких розстрілювали, мов птахів. Тому хочу сказати три головні речі, які має бути, з мого погляду, поставлено як основні умови будь-якого увічнення в цьому місці.
Перше: чи необхідно нам персоніфіковано увічнити кожного загиблого героя в цьому місці? Звичайно, так. Чи може мріяти будь-яка країна світу, будь-яке місто світу, про те, що... Як маємо ґеніус лоці – пам’ять міста, чи потрібні якісь інші меморіальні заходи? Чи треба інсценізувати щось там, де все вже сталося? Я впевнений: ні. Тому що саме ця буденна вулиця з позначенням місця загибелі кожного героя – це і є той самий меморіал, який найбільше впливає на свідомість тих, хто там знову пройде. Я особисто там ходити вже не можу. Бо я там був 21 лютого 2014 року, коли ще кров не змили з бруківки. Як я розумію питання музею та чи потрібен він? Потрібен. Це центр вивчення громадського руху українців з установлення сучасної самостійної України, який виник на початку дев’яностих, продовжився у 2004-му й черговий акт якого стався в 2014 році. Хочу нагадати, що в цьому русі брали участь діти тих, хто голодував “на граніті” на початку дев’яностих. Це спадковий уже рух. Це значно більше, ніж якась окрема локальна подія. Що було головним осередком, який зберігся на сьогодні, в подіях Майдану? Це Будинок профспілок. Чи є в Будинку профспілок простір для облаштування всього потрібного для такого центру? Звичайно, є. Перший поверх – те місце, де перебували майданівці. Чи вдосталь там місця, щоб розмістити всі експонати, які збереглися? Звичайно, ні. Чи підходить зала Будинку профспілок для того, щоб проводити читання, які стосуються руху із завоювання самостійності та незалежності України? Звичайно, так. Чи треба змінювати містобудівну ситуацію в центрі міста й спотворювати ґеніус лоці, який зберігає вигляд 2014 року? Ні за законом про охорону культурної спадщини, ні за свідомим ставленням, я впевнений, цього робити не тільки не потрібно, а й неможливо. Тому дуже хотів би звернутися до себе, до сусідів і до нас усіх на продовження цього руху. Давайте підемо в нормальному напрямі – свідомо, професійно як громадяни цієї країни, які пережили величезні події, що сталися 2014 року. Низький уклін усім, хто загинув, їхнім сім’ям і тим, хто намагався зробити все можливе, щоб усе це було організовано якнайкраще. Але нема нічого поганого в тому щоб озирнутися навкруги й усвідомити, в якому напрямі йти далі".
Євген Нищук, міністр культури України: "Ви правильно підмітили ситуацію з профспілками. Погоджуюся. Ми про це думали на другий день після закінчення Майдану. Але мушу назвати те, що внеможливлює дискусію в цьому напрямі. Будинок належить профспілкам. Видається, що на першому поверсі, про який ви згадали, нам нададуть 150 метрів. Це буде лише інформаційний центр. Ми довго дискутували. Неможливо було це зрушити з місця.
Друге: про місце, де має постати музей. Одне з технічних завдань для проектів – урахувати середовище, метраж і поверховість. Якби держава не боролася три роки, не вступила в судові процеси, то зараз би на тому місці вже будували вищий за готель “Україна” бізнес-центр, а не Музей Свободи. Уже був проект".
Микола Жариков, народний архітектор України: “Мені не подобаються ці проекти. Вони не в нашому національному дусі, не в наших традиціях. Це питання серйозне, до нього треба було відповідно підійти, в усьому розібратися. Напрям задано неправильний. Треба було зосередити все вгорі, де гинули люди. На площі Незалежності відбуваються заходи. Як поєднати площу з цією стелою? Треба стелу в тихіше місце. Друге – вулиця. Вона – пам’ятка міського значення, її змінювати не можна. Після моста треба розміщувати ці речі. А вулицю доведеться відкривати. Атож, минуло чотири роки. Так склався рельєф міста. Якби щось сталося, якась надзвичайна ситуація в урядовому кварталі, то евакуацію в цей бік перекрито. Для меморіалу це навіть краще, бо, проїжджаючи, люди будуть його бачити”.
Ігор Свистун, член Національної спілки архітекторів України: "Автор зі Львова, дівчинка, мені дуже сподобалася. Гарно говорить, мила, приємна. Відчутно, що грамотна людина. Але досвіду в неї нема. Справді, звідки в молодої людини досвід для такої теми? Вона спробувала, так би мовити, на свій розум. Перемогла робота ландшафтна. Тему не розкрито, і це зрозуміло”.
В’ячеслав Кулинич, директор Національного історико-архітектурного музею “Київська фортеця”: "У Парку слави є алея слави. Це – зажована радянська ідея. Невже ми не могли краще придумати? Це затирання пам’яті. Комусь потрібно, щоб вона затерлася. Кров героїв засаджено деревами. Це ми поховали наших героїв. Пропозиція – провести ще раз конкурс”.
Юлія Петушинська, художниця, засновниця галереї “Арта” в Полтаві: “Після трагічної події в Німеччині німці дозволили би провести конкурс українцям? Це нехтування нашими митцями й архітекторами. І чому ми відмовляємося від пам’ятників? Я не бачу тут твору монументального мистецтва”.
Юрій Худяков, народний архітектор України: “Алея – транзитна. Люди йдуть на роботу. Будуть іти зигзагами? Під вулицею прокладено інженерні мережі, які треба переносити тепер. Які будуть під’їзди до розміщених обабіч будівель? А ще мені казали, що вимагали професійного сертифіката для участі в конкурсі. Який сертифікат покаже художник, скульптор? Сертифікат містобудівника? Архітектора будинків і споруд?”
Анатолій Кущ, народний художник України: “Цей конкурс – архітектурний. Складається враження, що ми клозет будуємо, готель, ресторан. Є правила для меморіальних конкурсів. Вони в нас завжди дотримувалися. В Євгена Нищука є цілий відділ, який займається пам’ятниками. Конкурс мав бути ось яким. Очолює Мінкульт. Мав підключитися Держбуд. За двадцять років знищено центр Києва, тому київську владу від цього відсторонити. Підключаються спілка архітекторів, спілка художників, академія мистецтв. І з кожної області має бути представник, бо на Майдані була вся Україна. У проекті-переможці – все вторинне. Злизано з американського меморіалу солдатам, полеглим у В’єтнамі. Перемогла Майя Лін – не архітектор і навіть не художниця. Американці у В’єтнамі не захищали батьківщину, просто склали голови. Майя Лін показала це: зарила їх у землю. І вона мудра жінка. Робить полірований граніт, щоб кожен дурний американець, який читатиме написи, бачив себе, там відображеного, розумів, що й він там може опинитися. Але це пам’ятник – загиблим ні за що. Наш пам’ятник має казати: “Герої не вмирають!” Де революція в цьому проекті? Нащо нам цей колумбарій? Я вважаю конкурс зовсім не професійним, хоча мені дуже сподобалася архітектор. Треба виплатити авторам гроші, які вони заробили, за премію. Але треба оголосити конкурс новий. Зробити його професійним і державницьким. До розгляду має бути представлено 300–400 проектів”.
Анабелла Моріна, засновниця “Громадського руху “Почайна”: “У кожного свій погляд на Майдан, але гадаю, що для всіх це насамперед світло, яке він ніс. Дякую авторам. Не “дівчаткам”, не “Іринці”, як тут висловлювалися. Журі, обираючи проект, не бачить віку, дівчинка там, хлопчик чи зовсім підстаркуватий “хлопчик”, бачить проект. А щодо вулиці... Євген Нищук казав, що як там нічого не робити, то по алеї пустять авто. І ось уже один архітектор тут таке пропонує. Чотири роки, мовляв, минуло, треба пустити транспорт, бо інакше буде надзвичайна ситуація. Скажу, що як хтось раптом захоче забрати цю вулицю, то ми самі створимо надзвичайну ситуацію”.
Ганна Бондар, мистецтвознавець, колишній виконувач обов’язків головного архітектора міста Києва: “Я координувала перший конкурс на цю тему в 2014–2015 роках. Він називався “Територія Гідності”. Обговорювався в цьому залі півроку щовівторка. Багато вас були присутні й тоді нас критикували: “Чого стільки обговорювати? Швидше проектувати!” Результати конкурсу ми отримали. Після них на вимогу громадськості держава взяла відповідальність і замовила інший конкурс. І знову вам не так… А я маю сказати, що це – дуже так! Проект, який переміг, – прекрасний, повністю в світовому тренді гуманізації міського середовища. Я щодня ходжу на роботу алеєю. Мені моторошно. А коли буде створено цей меморіальний комплекс, я ходитиму з дітьми. Кажете, що тут нема скульптури. Вона є. Головне меморіальне місце, стела – це мала архітектурна форма. Ще відзначу, що нарешті українці є переможцями міжнародного архітектурного конкурсу. Давно такого не було. Маємо поважати й пишатися. У двох конкурсах були різні учасники, різне журі, однак є певний наратив. Сьогодні бачимо проект як розвиток попереднього проекту, що мав назву "Територія Гідності". Отже, це невипадково. Міжнародне журі визнало цей проект найкращим, і ми зробимо все, щоб його здійснити”.
Олексій Шемотюк, архітектор: "Обговорення нагадувало “худсовєт”. Не можна просто обговорювати, яка скульптура, яке дерево... Треба розуміти, що відбувається. Маємо прецедент. У місті проведено повністю професійний і легітимний відкритий конкурс, в якому могли брати участь усі, хто мав бажання та кваліфікацію. Усе прописано. Якби хтось хотів щось по суті додати у вимоги конкурсу, ця можливість теж була. Сьогодні його проведено. Рівень кваліфікації журі дає змогу казати, що сюди не могли потрапити випадкові чи кимось пролобійовані проекти. І все одно частина київської архітектурної спільноти не здатна сприйняти те, що може вирішуватися відкрито й колегіально. Маємо визнати, що як громадський утвір Україна – молода, з молодою свідомістю. Нам чверть століття. Є процедури, напрацьовані багатьма країнами – і не за тридцять, не за п’ятдесят років. Нам треба повчитися облаштовувати такі важливі громадські місця. Якщо в когось повертається язик казати про естетику, гляньте на майдан Незалежності, на майже всі київські скульптури за останні двадцять років. Це ж сором. Ходиш з іноземцями та встидаєшся. Я взагалі вважаю, що на конкурсах треба запроваджувати вікові критерії й відсікати людей, заражених “совком”. Мені тридцять сім, і я теж надто отруєний психологією “совка”, щоб приймати рішення на десятиліття. Цікаво бачити, що відбувається в залі. Наочно розділяється архітектурна спільнота. Не кожен має розум і силу відпустити постарілу лапку з горла майбутнього. Є два варіанти: ви підете тихо або зі скандалом. Подивіться, які рішення продукує нова міжнаціональна свідомість. Статус конкурсу дає змогу казати, що більшість проектів фахові й пасують до цього місця. Є деталі. Так, важливо мати прив’язки до місць безпосередньої загибелі, бо це не музей, це меморіал, місце подій. Музейними тут є саме події. Рівень дискусії повинен бути не такий, але мені дуже цікаво, хто в якому таборі”.
Марія, соціолог: "Коли почався конкурс, я переживала. Не хотіла, щоб створили якесь кладовище. Також не хотіла бачити тоталітарного наративу, сили, диктування подій у громадському просторі. Тому зраділа, коли почалося громадське обговорення. Кожен міг висловитися. В умовах конкурсу була можливість ознайомитися з проектами. Задоволена, що в проекті-переможці нема цього тоталітарного дискурсу. Закликаю сприймати його як концепт, який може бути доосмислено. А чому мало проектів – це до вас питання, спільното”.
Тамара Швець, дружина Героя Небесної Сотні: “Я не почула пропозиції, що хочуть додати до проекту, який переміг. Ігнорували засідання комітетів. Це ставлення митців до конкурсу. Я не митець, але на засіданнях тільки мене і було чутно. Сьогодні ми чекали від вас доповнень”.
Андрій Плахонін, історик: “Дякую авторам за лаконізм. Він відкриває простір для інтерпретацій. Українці люблять інтерпретувати, але люблять і нав’язувати власну інтерпретацію. Мінус проекту – не в бік авторок, а в бік УІНП та Академії наук, де я колись працював. Це місце має історію. 1918 і 1934 року тут розстріляно десятки тисяч киян. Не можна будувати меморіал жертвам однієї трагедії на кістках жертв іншої. Це проект має лишитися, але треба подумати, як не забути про десятки тисяч смертей. Тим більше, що пряма лінія між жертвами більшовицького терору та жертвами 2014 року – це був би великий плюс у державній історичній політиці. Чому цього не побачили?”
Володимир Купцов, архітектор, художник, член Національної спілки художників і Національної спілки архітекторів України: “Дякую організаторам, учасникам і переможцям. Львів’янки вже добре відчули Київ – його пагорби й узвози. Підсвідомо ви використали дуже київський мотив. А площ у нас недостатньо. З’явиться ще одна. Дякую також опонентам за те, що відобразили точку зламу між старим і новим. Монументальне мистецтво Радянського Союзу, форми, які розробляли тодішні художники й архітектори, – окремо, не прив’язано до тоталітарного мистецтва це хороші речі. Але монументальне мистецтво є різне. Нам же розказували, що є абстрактна скульптура зі своїми завданнями, є скульптура Малевича. Однак тут опонують переважно ті, хто вміє на замовлення за два місяці зробити 15 коней і ще 75 вершників".
Олексій Хавратенко, голова об’єднання “Старий Поділ”: “Герострати від архітектури, які ще, на жаль, “крокують” своїми роботами по Києву й руйнують ландшафти, вже пішли звідсіля. Для них це будівельний ринок, а для нас – середовище для життя. Громада старого Подолу підтримує, і я аплодую”.
Ігор Пошивайло, генеральний директор Національного музею Революції Гідності: “28 лютого 2018 року уряд визначив Національний меморіальний комплекс Героїв Небесної Сотні – Музей Революції Гідності замовником проектування та будівництва меморіально-музейного комплексу. Повірте, наш заклад, як ніхто інший, зацікавлений створити гідний меморіал і музей. Після цього обговорення, зважаючи на високий пам’яткоохоронний статус території проектування та зауваження громадськості, плануємо вийти на Консультативну раду при Управлінні охорони культурної спадщини КМДА та Науково-методичну раду з питань охорони культурної спадщини Міністерства культури. Для забезпечення фахового обговорення проект буде також винесено на Музейну раду при Мініністерстві культури. Спеціальна зустріч відбудеться з родинами загиблих героїв і з пораненими на Майдані. Вважаємо потрібним представити проект і на Архітектурно-містобудівній раді при головному архітекторі Києва. Таким чином, після проходження всіх можливих експертних рад, збору зауважень та пропозицій ми зможемо врахувати потрібні зауваження та пропозиції у завданні на проектування, що передує розробленню проектно-кошторисної документації на об’єкт. Під час емоційних обговорень проекту згадалися слова Нельсона Мандели про те, що бути вільним означає не просто скинути кайдани, а жити так, щоб поважати й примножувати свободу інших. Вважаю сьогоднішню зустріч конструктивною. Важливо почути кожного”.
