У збереженні та репрезентації пам’яті про складні та суперечливі події ХХ–ХХІ ст. сучасні музеї відіграють одну з провідних ролей, демонструючи різні підходи: від намагання уникнути відповідей на гострі питання про причини та наслідки тих чи інших трагедій до прагнення побудувати такий музейний наратив, який спонукав би відвідувачів до критичного мислення.
Нині музеї "гарячої", або "складної", історії, які пов’язані з висвітленням подій недавнього минулого, покликані запобігти стиранню пам’яті про травматичний досвід тих чи інших народів, яким би важким він не був, аби наступні покоління мали можливість засвоїти уроки історії та не переживати подібний досвід у майбутньому. Як місця сумління, такі музеї прагнуть стати важливим учасником суспільної комунікації, зокрема, у питаннях про те, як і що необхідно зберігати та транслювати суспільству, при цьому не нав’язуючи тієї чи іншої оцінки. Для цього музеям необхідно здолати інерцію глорифікації минулого, сакралізації загиблих та дегуманізації антигероїв, яка і досі спостерігається в багатьох музейних експозиціях та призводить до знеособлення учасників подій, вихолощення травматичної історії (І. Пошивайло. Музеєфікація "складної історії": виклики, практики, стратегії, 2020), адже такі музеї дають відвідувачам вже готові відповіді на складні питання.
В останні роки фахівці, які мають справу зі «складною історією», прагнуть спиратися у своїх дослідженнях не лише на офіційні відомості, статистичні дані, публікації у ЗМІ, які зазвичай створюються в певному ідеологічному полі. Важливим джерелом стають свідчення безпосередніх учасників подій. Один з ефективних методів збору такого матеріалу надає усна історія.
Як окрема методологія, усна історія набула популярності у другій половині ХХ ст. Метод інтерв’ю дозволив змістити акцент з мас на людину як головного творця історії, фіксуючи персональні суб’єктивні знання та спогади про певні історичні події. З іншого боку, усно історичні інтерв’ю — відео- та аудіозаписи, транскрибовані копії записів — стали окремим історичним джерелом, яке містить інформацію про історичні процеси, показує оцінки та уявлення респондентів, фіксує їхній емоційний стан. У сучасній музеології усноісторичні матеріали вже не є чимось новим. Свідчення учасників і очевидців подій використовуються в багатьох експозиціях сучасних музеїв у світі. І для музеїв "складної історії" вони є особливо значущими, оскільки певною мірою убезпечують від загрози дидактичного та монологічного музейного наративу.
Для Національного музею Революції Гідності (НМРГ) як музею "гарячої історії", який бачить свою місію саме у тому, щоб через експозицію та ініціювання різних програм і заходів стати відкритим форумом для дискусій, поширення ідей гідності, свободи, сприяння активізації громадських ініціатив, консолідації та розвитку суспільства й формування відповідальності за майбутнє, є вкрай важливим зберегти живу пам’ять про Майдан і його учасників. Для цього було ініційовано низку усноісторичних проєктів. Основні з них спрямовані на збирання інформації про загиблих Героїв Небесної Сотні та про самоорганізацію суспільства, яка під час Майдану проявилася у низці волонтерських ініціатив. Зокрема, один з таких проєктів — "Топоси Гідності" передбачає запис інтерв’ю з родичами та друзями Героїв Небесної Сотні, щоб зібрати максимально повні усні біографічні свідчення про загиблих, що мають стати одним із основних джерел наукових досліджень життєписів загиблих. Другий проєкт — "Ініціативи Майдану: люди, події, свідчення", спрямований на інтерв’ювання учасників ініціатив — від Самооборони Майдану до мистецьких об’єднань. Очікується, що завдяки проєкту буде укладено інформаційну базу ініціатив Майдану, яка міститиме відомості про їхнє заснування, учасників, про повсякденне життя та діяльність у дні загострення конфліктів, взаємодію з іншими ініціативами, державними та громадськими інституціями тощо.
Від самого початку розробка цих проєктів пов’язувалася з потребами побудови майбутньої експозиції музею — і з точки зору наявності у ній тем, без розкриття яких музейний наратив про Майдан не може існувати, і з точки зору організації самого наративу як антропоцентричного та поліфонічного, такого, що спирається не на сухі факти, а на історії реальних учасників.
Спілкування з респондентами нерідко супроводжується переданням ними артефактів до фондової збірки НМРГ, отже, ми отримуємо потенційні експонати, які мають власне інформаційне поле та здатні бути елементом комунікації з відвідувачем і промовляти до нього. Очікується, що архів усної історії, започаткований у НМРГ, як і в інших музейних закладах, розширить можливості та функції музею як інституції, що зберігає пам’ять про минуле не лише у предметах і документах, а й працює з новітніми джерелами, зокрема цифровими, якими є і матеріали усної історії.
Відеозапис може і сам безпосередньо використовуватися як музейний експонат, адже має такі властивості музейного предмета, як експресивність, інформативність, атрактивність. Інша можливість використання усноісторичних свідчень — доповнювати інформацію про той чи інший музейний предмет.
Нарешті, матеріали усноісторичних інтерв’ю стають важливим джерелом для роботи над науковими темами співробітників музею, звісно, з урахуванням специфічності цих джерел, зокрема, суб’єктивності, оціночності, певної вибірковості пам’яті, впливу колективної пам’яті та офіційної історії.