8 квітня в Києві на Софійській площі відкрили вуличну виставку малюнків дітей із родин військовополонених “Я чекаю на тебе…” Організовано її на ініціативу ГО "Вояцький визвіл" та за підтримки Національного музею Революції Гідності. Під час відкриття виступили організатори заходу, рідні військовополонених і зниклих безвісти, а також хоровий ансамбль, який відкрив захід виконанням “Молитви за Україну”.
Наталія Єпіфанова, голова ГО “Вояцький визвіл”:
“Коли дивишся на ці малюнки, виникає двояке відчуття: з одного боку, біль у серці, а з іншого – вони надихають. Скільки в цих малюнках прагнення волі, жаги справедливості! Ми повинні брати приклад із дітей та об’єднуватися для спільної боротьби за наших полонених, за наших рідних, як вони боролися за нас на полі бою з агресором.
Ми будемо й далі звертатися до міжнародної спільноти та української влади. У міжнародної спільноти ми хотіли б запитати: як могло так статися, що в Організації Об’єднаних Націй, яка об’єднує весь світ заради загальнолюдських цінностей, росія головує у Раді Безпеки? Скільки ще горя завдати, яку міру тероризму й агресії має виявити росія, щоб світ зрозумів, що її треба викинути з усіх пристойних міжнародних організацій? Одну зі штаб-квартир ООН очолює російська чиновниця. Такого не може бути. Ми закликаємо світ бути разом із нами, адже наші рідні, наші воїни потрапили до полону, боронячи не лише свободу України, а й цінності та безпеку всієї Європи й усього демократичного світу.
Також ми хочемо звернутися до нашої влади: пора розв'язувати питання полонених, масштаб цієї проблеми величезний – понад 10 000 наших військовополонених нині в лещатах росії. Коли ми звертаємося до Президента, до уряду, нас спрямовують до допоміжного тимчасового органу – Координаційного штабу з питань полонених. Безумовно, ми поважаємо працівників Координаційного штабу, вони професіонали й виконують свою роботу на 100 %. Але повноважень у них недостатньо, адже згідно з постановою Кабміну це допоміжний тимчасовий орган. Такі питання можна розв'язувати на рівні Президента, міністерств і Верховної Ради. Отож працюймо разом над проблемою полонених. Ми віримо, очікуємо наших рідних та будемо боротися, доки кожного полоненого не буде повернено в Україну”.
Ігор Пошивайло, директор Національного музею Революції Гідності:
“Країна-злочинниця росія не дотримується жодного міжнародного законодавства, порушуючи норми міжнародного гуманітарного права, правила війни. І тут справді дуже великий виклик постав перед Україною. Треба зупинити війну, смерті наших рідних, руйнування, треба говорити про це, шукати можливості залучати громадськість до цієї боротьби за Україну, за наших воїнів, за полонених, за майбутнє наших дітей, голоси яких представлено тут у Києві, в символічному місці на Софійському майдані, де ще з часів Української революції поширювалися ідеї свободи й гідності.
Наш музей має за честь долучитися до цього соціального й політичного проєкту. Нам усім треба об’єднуватися й діяти починаючи з таких простих речей, як ця виставка, та завершуючи громадським тиском на органи влади, на міністерства, на вповноважених, від яких залежить доля наших полонених. Дуже добре було б повезти цю виставку регіонами України, а ще краще – донести ці голоси дітей до світової спільноти, від якої залежить, чи отримуватимемо ми достатньо зброї сьогодні, чи ми можемо викурити росію зі справді впливових організації, в яких вона не повинна бути.
Ця виставка – звернення не лише до політиків, до влади, а й до наших співвітчизників, до тих громадян, які, можливо, не відчувають, що війна триває. Ми маємо дбати про рідних полонених, допомагати, хто чим може, – а це не так складно, бо якраз у солідарності наша сила й запорука нашої перемоги”.
Ірина Латиш, представниця об'єднання родин полонених та зниклих безвісти військовослужбовців 95-ї окремої десантно-штурмової бригади:
“Ця виставка має на меті ще й показати нашому українському суспільству, тим людям, які не мають рідні в полоні, що це проблема не тисяч родин, а всієї України. Росія не виконує Женевські конвенції. Ми також звертаємося до міжнародної спільноти. Якщо згуртується весь світ, ми зможемо здобути перемогу набагато раніше та звільнити не тільки наші території, а й тих людей, яких тепер утримують у полоні й катують. Час іде, умови утримання дуже жорстокі, і ми бачимо, якими після обміну повертаються наші рідні. Якщо буде воля багатьох країн, то цю проблему можна буде розв'язати. Сподіваюся, що виставка пройде всіма містами України й за кордоном, щоб нагадати: є родини, в яких чекають на повернення полонених”.
Вікторія Божко, співзасновниця ГО “Вояцький визвіл”:
“Можливо, надія – це все, що в нас є. Коли я дивлюся на свою дитину, яка щодня вірить у те, що її тато повернеться, вона дає мені надію, дає змогу не опускати руки. Хочемо нагадати владі, що ми сподіваємося, боремося й ми дочекаємося своїх рідних”.
Олена, сестра зниклого безвісти бійця 25-ї окремої повітрянодесантної бригади:
“Наші хлопці з 25-ї бригади з перших днів захищають кожен сантиметр нашої української землі. Вони сміливо йдуть у бій, стоять до останнього. І ми так само сміливо боремося за них і будемо боротися до того моменту, допоки всіх наших воїнів не повернуть їхнім родинам, допоки всіх наших героїв не поховають належним чином. За весь час із 25-ї бригади обміняли п’ять осіб. Порахувати, скільки потрапило в полон і скільки зникло безвісти, дуже тяжко. Але це сотні хлопців, і ми тут заради них. Гасло бійців 25-ї бригади – “Завжди перші!” Я хочу, щоб воно стало за кредо для всіх, хто має стосунок до обміну. Ми, рідні військовиків 25-ї бригади, хочемо, щоб наших десантників міняли на російських десантників. Хочемо бачити прізвища наших рідних у кожному списку обмінів. Ми хочемо повернути всіх наших захисників та боротимемося за них до останнього”.
Євгенія, сестра військовополоненого солдата строкової служби Національної гвардії України:
“У нас із братом різниця у віці дев'ять років. Я, старша сестра, була для нього найбільшою підтримкою й опорою. Коли брат виріс, найбільшою опорою став для мене він. Його дзвінок розбудив мене 24 лютого. Він до останнього мене запевняв, що все добре. Він заспокоював мене, перебуваючи в Маріуполі під постійними бомбардуванням та обстрілами. Його голос я ще почула 5 березня. Рік я не чую найріднішу людину. Я розумію ваш стан, розумію, що руки опускаються, але я хочу, щоб ви не втрачали надії та не думали, що, крім вас, ваша рідна людина нікому не потрібна. Лише ми разом спроможні витягти, врятувати, дочекатися полонених і продовжити їх реабілітацію. Тому ви тепер – їхня найбільша підтримка. І я пропоную цю підтримку зобразити у вигляді вашої долоньки на цьому картоні. Ви можете обрати колір. Жовті долоні – це сонечко й тепло обіймів, зелені – надія на повернення та нове життя, блакитні – це віра в те, що скоро настане мир, буде перемога й ми всі разом зустрінемося, просто щоб обійнятися і сказати, які ми молодці, що ми є одне в одного, що ми разом – одна велика сім’я”.
На Софійській площі у Києві виставку можна буде побачити до 20 квітня.
Більше світлин із заходу тут.