Авторська колонка
25 років тому влада за досить сумнівних обставин вперше використала міліцейський підрозділ “Беркут” як силовий інструмент боротьби з маніфестантами. Чи всі історичні уроки “Чорного вівторка” належно вивчено?
18 липня минає 25 років із дня події, яка ввійшла в історію України під назвою “Чорний вівторок”. Того дня вперше після відновлення державної незалежності відбулося масове вуличне заворушення, приводом для якого став конфлікт щодо місця поховання першого патріарха УПЦ Київського патріархату Володимира (Романюка). “Чорний вівторок” – знакова подія, оскільки саме в липні 1995-го було вперше публічно реалізовано кілька сценаріїв, що й дотепер у різних варіаціях повторюються в нашому політичному та громадському житті.
Найприкметніший із них – міліцейський загін “Беркут” б’є гумовими кийками людей, які тримають державні синьо-жовті прапори й намагаються захиститися. Як з’ясувалося, за чверть століття так і не було створено авторитетного історичного наративу про “наші дев’яності”, тому навіть означити тих, хто протистояв “Беркутові” тоді, сьогодні вже непроста річ. Відомо про участь активістів УНА (УНСО), адже саме їх здебільшого затримували силовики і доправляли до відділків. Але називати всіх, хто вийшов із Володимирського собору у складі церковної похоронної процесії, націоналістами або унсовцями – це лити воду на млинок російській пропаганді про українських нацистів і “карателів”. З іншого боку, то була не просто жалобна хода, адже порушення домовленостей із владою про поховання на Байковому цвинтарі та намір прорватися на територію Софійського собору з труною(!) покійного предстоятеля церкви призвели до конфлікту й загострення ситуації. Вочевидь, слово “маніфестанти” буде найдоречнішим.
Іще один знаковий сценарій – ситуативний перехід найвищої влади в Україні до рук силовиків. Ті, кого через п’ять років охрестять “орлами Кравченка” (у зв’язку зі зникненням Георгія Ґонґадзе та “касетним скандалом”), у день, коли в Києві не було ні президента Леоніда Кучми, ні прем’єра Євгена Марчука, мали повноту дій. Паралелі з “антитерористичною операцією”, оголошеною СБУ в лютому 2014-го у дні розстрілів на Майдані, очевидні. 
Найскладніше – оцінити наслідки подій “Чорного вівторка” для українського православ’я. Навіть якщо не брати до уваги й досі не з’ясовані обставини смерті патріарха Володимира та його конфлікту з Філаретом, який стане наступним предстоятелем УПЦ Київського патріархату, для широкої громадськості донині є загадкою, чому два проєкти створення православної церкви, незалежної від впливу РПЦ, – УАПЦ та УПЦ Київського патріархату довгі роки не могли об’єднатися. Чому цього вдалося досягти лише на об’єднавчому соборі, який у грудні 2018 року оголосив про створення Православної церкви України на чолі з митрополитом Єпіфанієм? Відповідь цілком можна відшукати серед передумов і наслідків “Чорного вівторка”.
Приклад “Чорного вівторка” показує, якими складними можуть виявитися навіть ті історичні події, що спочатку здавалися доволі однозначними. Тому інтерес до нинішньої круглої дати з боку професійних істориків та громадськості був би вельми доречним.
Автор тексту: Євген Повєткін, блогер, культурний оглядач
Колонки та блоги на цьому сайті висловлюють погляди їхніх авторів і можуть не збігатися з позицією закладу.