Я раніше не вірив у свою країну, не вірив у свій народ. А коли прийшов на Майдан і побачив цих людей, з якими ми стояли на барикадах, – таких різних, я їх дуже полюбив. Я з дуже цікавими людьми стояв. Пам’ятаю, було там двоє старих гуцулів, і один із них розповідав, що Ісус був галичанином… Надзвичайно багато колоритних особистостей, і всі різні, і всі дуже мудрі, і в кожного своя специфіка.
Усе це були люди, які стояли за одну ідею. Усі казали, що от виставляють нас, що ми хочемо в Європу… Так, безумовно, ми всі хотіли цього, але передусім для нас важлива була наша земля, незалежна Україна, яку з Януковичем ми ніколи не побудували б. Така незалежна держава, яка піклується про своїх громадян, якій не байдуже до своєї землі, не байдуже до дітей, до того, чим вони дихають. Держава, яка любить і захищає свій народ і в якій народ здатен захистити себе.
У мене був шолом, протигаз, був мій гайковий ключ та були щитки – я їх із тканини робив, намотував під куртку: нирки обмотував, руки й гомілки. Коли вже горів Будинок профспілок, ми стали одразу до барикад, почали там тримати щити, жбурляти каміння… Потім мої знайомі хлопці зайнялися підвезенням "коктейлів Молотова", інших займистих сумішей. І ми трималися, стояли там безвилазно майже дві доби.
Мама постійно дзвонила, відраджувала. Коли вже були активні дії, я заходив в якесь тихеньке місце, телефонував і говорив, що я вдома, сплю, а сам далі йшов. Намагався її не хвилювати. Уже в останній момент, коли розстріли були, сказав: "Так, я тут, і я тут залишуся, все. Нічого мені не кажи. Я нікуди не поїду звідси". І ми залишилися. Було вже не до того – хвилюється, не хвилюється… Уже людей розстрілювали, і ці жіночі сльози не були якось до серця. Було все одно. На тлі того, що відбувалося, навіть переживання близьких людей не здавалися вагомими. Хоча мама дуже проукраїнська, але, звісно, хвилювалася. Просто матері, вони такі – наче й хоче, щоб ти був там, і водночас не хоче, бо це для тебе небезпечно.
Десь о третій ночі 20 лютого ми поїхали додому поспати, і перед самим нашим виїздом бачимо: під’їжджають автобуси з Коломиї, зі Львова – вони саме тоді захопили в себе там прокуратуру, і хлопці приїхали. Вони всі були зі спорядженням, щитами, дубцями. І ми всі подумали собі: будемо йти у наступ – зараз трохи поспимо й десь по обіді вже почнемо наступати.
Але ми прокинулися десь о десятій, подивилися телевізор і дізналися, що вже почалися масові вбивства. Кинулися на Майдан, а під барикадою нас зустрічають уже полеглі хлопці. І ми зрозуміли, що все, це кінець, що сьогодні буде багато крові. Ми стояли там весь день. Не йшли під кулі на Інститутську, а стояли й чекали, що буде далі. Ми думали, що вони прийдуть і тут будуть нас розстрілювати.
Були в мене знайомі, які казали, що підуть у партизанський рух, і виходили з Майдану: "Ми будемо боротися там". Мовляв, вас уб’ють, а ми продовжимо боротьбу.
…Ми допомагали носити медикаменти, ще щось, але під кулі, коли все почалося, не полізли. Це була тактика, звичайна снайперська тактика: когось поранити, за ним ідуть витягати, їх також ранять… убивають. Просто це хлопців затягнуло… Це був шок для всіх, коли ми побачили загиблих. Звісно, це вже були не перші, бо і Нігоян був до цього, і Жизневський… Але ми не чекали, що це буде так масово. Погрожували всіх нас розстріляти, розігнати, армію збиралися залучати. І ми там залишилися, чекали якоїсь розв’язки.
Ми думали: "Хай би стріляли вже". Хоча, звісно, страшно було помирати. Страх смерті, він завжди є, коли ти ходиш із нею поряд, але маєш знаходити якісь мотиви, щоб його приборкати. І якщо цих мотивів достатньо, то, мабуть, це справжні мотиви.
Узагалі я із самого початку вважав, що ніщо, крім крові, не змінить цю країну. У нас відбувався процес, який уже давно минув в Європі, – криваві революції європейці вже пройшли. Звичайно, зараз це сприймається як щось нелюдське. За нинішніми цінностями цивілізованого світу це, звісно, нелюдські речі, це дуже… несучасно, але європейці це теж проходили. Тільки давно. І вони також на крові побудували свої держави. А ми були заморожені в часі, й тому ці природні процеси у нас затягнулися. І вони сьогодні вже несвоєчасні, вони вже не сприймаються в усьому світі як нормальні. Вони сприймаються як щось варварське та незрозуміле. Але по-іншому ніхто ніколи не змінював владу. Справжня революція завжди робиться на крові (якщо не брати Ґанді – він боровся мирним шляхом). А після неї йде війна…
У нас відбулася класична зміна еліти на контреліту – і нічого не змінилося, людей просто використали і… Я знав, що ми заплатимо якусь ціну. Що просто так – без крові, без сили. – ми нічого не вирішимо.
Я думаю, якби вони хотіли, то зачистили б Майдан, – у людей, в яких є зброя, всі шанси проти людей, в яких зброї нема. Просто, мабуть, уже відбувалися політичні процеси, про які ми не знаємо, – чомусь же Янукович утік, були ж якісь розмови…
Мені, до речі, здається, що Янукович тут не на всі сто відсотків винний, бо це ж лише людина – він поводився так, ніби не розумів до пуття, що відбувається. Я впевнений, що він не отримував інформацію з новин, йому її приносили якісь люди. І якщо йому сказали, що на Майдані стоять фашисти, то він думав, що вони там стоять. Це була дуже обмежена людина. Безглуздо покладати на нього всю відповідальність, як це роблять політики: "Янукович знищив країну, Янукович утопив Майдан у крові…" Це не робив один Янукович. Нинішня влада злочини, пов’язані з Майданом, досі не розслідувала. А Янукович просто не здатен був при його розумових здібностях збагнути те, що відбувалося, й організувати той терор. І я не вважаю, що він аж такий кривавий тиран, що він був здатен усіх повбивати, що він сам-один міг це зробити, – така моя особиста думка.
Коли ми побачили перших загиблих… як вам сказати… Це почуття, воно таке всеохопне, все в душі розбурхує – і ти хочеш і помститися, і померти разом з ними, і все зразу. І ми були готові стояти там до кінця, бо вже хтось помер, і ми хотіли, щоб усе це було недаремно. Просто – щоб це було недаремно. Якщо вбивають, хай убивають. Ми бачили загиблих під барикадою біля Головпоштамту. І біля Михайлівської. Вони всі були прострілені по-снайперськи, обережно так прострілені… Це було відчуття, що ти маєш щось зробити, але ще не знаєш як.
Ті дні, коли ми ховали хлопців, всі злилися в один. Коли ми приходили поспати, ми навіть заснути не могли без алкоголю. Просто все злилося в один великий день. І такі дуже розпливчасті спогади – коли мало спиш, а подій багато, це не дуже добре. Стільки історій про загиблих… Зразу в нас не вкладалося в голові, що таке може трапитися. І це було таким шоком, що повністю заполонило нас – весь простір душі, мабуть.
Відчуття перемоги Майдану не з’явилося й досі. Ми не перемогли. Коли втік Янукович, ми просто з полегшенням зітхнули, бо напруження спало. Але до самого вечора стріляли. Остання барикада, яка була на Інститутській, – вона була "гаряча" до самого вечора. Ми розуміли, що Янукович не головний, що не від нього все залежить, що зараз почнеться якийсь новий виток. Ми, звичайно, не передбачали війни, не передбачали анексії Криму, але розуміли, що на цьому не скінчиться. Та ми все ще вірили в нашу перемогу.
Звісно, все вирішується не в нас перед очима. Швидше за все те, що відбувається на очах у людей, – неправда. Справжні перемовини ведуться не на якихось самітах, що транслюються у прямому ефірі, вони відбуваються в кулуарах, тому… Це все дуже складно. Ми між собою обговорювали, що треба робити: хтось говорив про європейську спільноту, хтось – про якісь пікети… Моя особиста думка була, що авторитарна влада нічого не віддасть ні за які пікети – для мене це було просто смішно.
Ми нічого не добилися тим, що просто стояли. Ми нічого не вирішували. Нас спровокували на кров, і наша кров усе вирішила. Наша смерть вирішила. Наше життя, наша життєдіяльність?.. Ну, зрозуміло, що якби нас там не було, то не було б і Майдану, і не пішов би Янукович. Але те, що ми просто стояли, що нас підбурювали, а потім зупиняли… Народ завжди, в усіх революціях, залишався крайнім. Ми нічого не вирішували, бо не було законного механізму повалення авторитарного режиму. Його не було тоді, й зараз теж немає. Я стояв там тому, що я відчував свій народ, вперше в житті я відчував себе частиною свого народу.
Для мене це була революція, в принципі, класична, з класичним кінцем, на жаль. У нас в Україні завжди є частина свідомих людей, вони є оплотом змін. Та, на жаль, нас менше. Не було такої критичної маси людей, яка змінила б усе мирним шляхом. Тобто ця критична маса була в перший день, і, якби її тоді спрямувати, все могло б скластися по-іншому. Мільйон людей у центрі міста все змінив би. Його ніхто не розганяв би й не топив у крові. Просто коли ситуація затягується, вона не може вирішитися безболісно. Це як хвороба – можна одразу вилікувати, а можна занедбати.
Узагалі революція – нездоровий процес, тому що вона намагається з чимось боротися. Є злочинна влада – це нездорово. І революція, яка намагається побороти цю злочинну владу, виникає не від доброго життя – вона виникає від життя, з яким люди не згодні. Нормальний процес – це нормальне життя, нормальна влада, чесна виборча система… Звісно, я вибудовував якісь позитивні варіанти в голові, в душі сподівався на інше вирішення проблеми. Не справдилося. І було втілено найгірший із варіантів.
Так, у нас виокремилася певна частина суспільства, яка почала тягнути інших за собою. Бути українцем стало модно. І це круто, коли є такий націоналістичний тренд у суспільстві. Але для когось це просто… красиво, це гра, а комусь українство вартувало смерті – сина, батька, чоловіка, дружини…
Звісно, ті, хто помер, були готові віддати своє життя. Українство, яке розвивається зараз, – це початок, добра основа для того, щоб почати щось реалізовувати. Та не один десяток років, мабуть, має минути, щоб щось справді реалізувалося.
Я цілковито змінив ставлення до життя – цінності, погляд на людей. Ці події так тебе змінюють… І ти на кожен день по-новому дивишся. Коли переживаєш щось таке, як ця революція, починаєш цінувати справжні речі у житті – просто є такий потяг до справжності й небажання витрачати свій час на щось непотрібне, некорисне, адже тим, що у нас є цей час, ми завдячуємо своїм загиблим товаришам.
Андрій Цимбал
1993 року народження, студент