Музей — це не тиша. Це голос громади. Платформа, де осмислюється складне і народжуються нові сенси.
Коли в Україні триває війна, а щоденна реальність пронизана втратами й боротьбою — саме музеї можуть дати суспільству мову, щоб говорити про це. Бути не лише зберігачами памʼяті, а й провідниками у складних розмовах. Створювати простір, де травма трансформується в діалог і участь.
З цієї ідеї народився міжнародний проєкт “MUCIT – Museums as Sites of Citizenship” / “Музей як простір громадянської освіти”. Він об’єднує музейників з України, Польщі та Норвегії, які прагнуть переосмислити роль музею в часи воєнної та соціальної кризи — як місця зустрічі, навчання, слухання і співучасті. Музей — це не тиша залів, це голос спільноти.
У чому суть?
Цей проєкт — про обмін досвідом, розмову про складне і пошук нових сенсів. Разом із партнерами з POLIN (Польща) та Центру 22 липня (Норвегія), Національний музей Революції Гідності долучився до створення інноваційних освітніх програм, які працюють не просто з історією, а з її осмисленням у часі війни.
Повномасштабна війна змінила і зміст, і форму роботи українських музеїв. Понад 550 інституцій зруйновано або пошкоджено. Частина колекцій евакуйована. Частина музейників — за кордоном. Але попри виклики, музеї не зупиняються. Навпаки — стають активними гравцями у просторі громадянської освіти, підтримують громади й допомагають суспільству говорити про найболючіше.
Музей Революції Гідності не випадково став ключовим українським партнером. Уже понад десять років команда музею створює простір для чесної, іноді болісної, але дуже потрібної розмови — про свободу, боротьбу, громадянську позицію та спільну памʼять. І саме зараз — коли майбутнє твориться буквально щодня — музей має особливу місію: бути майданчиком для обговорення того, що болить, і що змінює нас.
З якими викликами працює проєкт?
Сьогодні музеї — особливо в Україні — шукають нові підходи до того, як говорити з аудиторією. Як працювати з темами втрати, травми, агресії? Як не мовчати, але й не травмувати ще більше? Як говорити про війну — з дітьми, з підлітками, з громадами, які повернулися з окупації?
Музейна освіта вимагає нових інструментів. Школам часто бракує ресурсу для роботи з темами війни, примирення, гідності — і саме тут на допомогу приходять музеї. Вони стають майданчиками не лише для збереження памʼяті, а й для навчання співчуттю, критичному мисленню, громадянській свідомості.
Чому важлива міжнародна співпраця?
Українські музеї сьогодні не лише переживають війну — вони переписують підручники, формують нові наративи, повертають голоси тим, кого замовчували. І тут особливо цінний обмін із закордонними партнерами.
Досвід POLIN — музею, що десятиліттями працює з темою Голокосту та міжнаціонального порозуміння, або Центру 22 липня — інституції, яка зберігає памʼять про теракти в Осло та на Утойї — дає українським музейникам практичні підказки: як розмовляти з дітьми? Як створювати безпечний простір? Як об’єднувати через памʼять, а не розділяти?
Що далі?
Протягом 2024–2025 років у межах проєкту відбудуться:
- міжнародні зустрічі музейних освітян;
- збір матеріалів, підготовка інформаційно-методичних розробок;
- створення спільного майданчика для поширення напрацьованого
- спільна виставка, присвячена травматичній памʼяті;
- створення й апробація інструментів музейної педагогіки для українських музеїв.
І головне — триватиме розмова. Відверта, фахова, часом незручна — але така, яка потрібна кожному, хто сьогодні будує нову Україну.
Партнери проєкту:
- Національний музей Революції Гідності (Україна) — майданчик для відкритого діалогу про свободу, гідність, людські права та колективну пам’ять. Один із ініціаторів і активних учасників проєкту.
- POLIN – Музей історії польських євреїв (Польща) — музей, який працює з темами Голокосту, міжетнічного діалогу та подолання упереджень.
- Центр 22 липня в Утойя (Норвегія) — інституція, що осмислює досвід терористичних атак і формує практики памʼяті та просвітництва на їх основі.
- European Wergeland Centre — провідний координатор і організатор, що фокусується на освіті для демократії.