Другий день ІІ Наукового форуму "Революція Гідності: на шляху до історії" завершився. Панельні дискусії, обговорення, а також, звісно, пригоди: в офісі, звідки техпідтримка організовувала включення, зникло світло, й довелося терміново переходити в Інформаційний центр Музею Майдану. Однак затримка не стала перешкодою для науковців.
Істирикиня, співробітниця Українського інституту національної пам’яті, координаторка збору усних історій Майдану Тетяна Привалко розповіла власне про роль усної історії як інструменту дослідження на прикладі України та Польщі. Щодо Польщі вона згадувала протести, які спалахнули на одному з кораблів у Ґданську: "Приводом для страйку стало звільнення працівниці Алли Валентинович, яка мала за п’ять днів іти на пенсію. Українка за походженням, на той час вона була знаною в Польщі громадською діячкою, учасницею попередніх робітничих страйків. У відповідь на її звільнення застрайкували працівники на інших кораблях, а далі й на підприємствах. Страйки тривали пів місяця та завершилися перемогою страйкарів. Головний здобуток – дозвіл на діяльність профспілок. Так постав рух "Солідарність". Ті протести називали початком кінця ери комунізму у Східній Європі".
Дослідниця зазначила, що перші українські протести також мали антикомуністичний характер.
Учасники дискусій не могли оминути злободенну тему викликів на допити активістів Майдану та обшуку в Національному музеї Революції Гідності, що стався днем раніше. Паралельно з форумом українські науковці провели пікет на підтримку Музею під приміщенням СБУ в Києві.
"Я дуже засмутився, прочитавши останні новини", – заявив Томаш Ляховський, експерт із міжнародного права, коментуючи випадки називання Революції Гідності держпереворотом. Він запевнив: міжнародне право, яке визнає право на самовизначення нації, дає приклади такої норми: "Теорія права на визначення, яка охоплює не лише зовнішні, а й внутрішні аспекти, також самовизначення нації в контексті політичного вибору – це, власне, Україна під час Революції Гідності. Хоча Янукович і був законно обраним президентом, але втратив свою легітимність через усі юридичні та практичні кроки, які він здійнив проти людей, що були на Майдані, – я кажу й про "диктаторські закони", й про всі дії, що призвели до вбивства Небесної Сотні.
Доктор історичних наук Василь Деревінський, у свою чергу, нагадав, що такий простий і звичний нині державний символ, як прапор, у певний час був в опалі. Уперше синьо-жовтий стяг у Києві піднято під час Революції на граніті біля міської держадміністрації, і це був крок, який несподівано підтримала більшість.
Учасниками руху опору здебільшого були колишні політв’язні чи діячі підпілля. "Досвід отримували в підпіллі або в таборових університетах, –зазначає Василь Деревінський. – Досвід – і щеплення від страху. Саме ці люди були рушійною силою, яка несла радикальні ідеї. Саме вони порушували питання про державність і національну символіку. Саме вони створили перші організації, які влада вважала небезпечними.УВ наших умовах це була Українська Гельсінська спілка, яку створив та очолив В’ячеслав Чорновіл".
Іще один погляд на українські протести навів Андрій Когут на підставі архівів КДБ: "14 вересня 1989 року є доповідна КДБ про Львів – 60 осіб створюють Союз незалежної української молоді. Ця організація наскрізною лінією потім проходить у багатьох документах КДБ. Деркач і Войтович значаться засновниками. Серед інших організацій "негативної спрямованості" називали "Пласт". Згодом нарахували 732 несанкціоновані заходи, в яких узяли участь 2 мільйони осіб".
Андрій Когут згадує: початок перебудови, оголошення компартією гласності як одного з ключових принципів політики в другій половині 80-х років стали для радянського суспільства сигналом про те, що більшовицький режим почав рухатися в напрямі демократизації. Для КДБ цей крок важив набагато більше, оскільки ці державні органи фактично було підпорядковано ЦК КПРС.
Масова поява громадських ініціатив привела до втрати контролю над ними з боку КДБ. Невизначеність щодо майбутнього розвитку Радянської України, стрімка динаміка суспільних змін, зростання авторитету демократичних організацій і лідерів спричиняли невизначеність і в самому КДБ.
Дисиденти та борці за незалежність України від СРСР продовжують сприйматися як вороги або деструктивні сили. Неформальні та громадські ініціативи, які КДБ намагається контролювати, стають дедалі потужнішими. З’являється ціла палітра ненасильницьких рухів – кримськотатарський, шахтарський, церковний (за відновлення УГКЦ).
Відповідно до наказів КДБ СРСР, виданих навесні 1990 року, переважну більшість документів радянських спецслужб було знищено, однак на основі збережених архівних свідчень можна реконструювати, як КДБ УРСР оцінювало та сприймало громадські рухи в останні роки свого існування.
Володимир Волковський, кандидат філософських наук, продовжував порушену на першому дні форуму тему термінології. Він нагадав, що революція як сильна психологічно й емоційно подія трансформує та деформує суспільний дискурс і пам'ять, створюючи різні традиції розуміння, інтерпретації та пам’ятання, вкорінені в колективній та індивідуальній ангажованій інтерпретації, яку можна назвати, перефразуючи Фюре, комеморативною агіографією. Постає завдання дистанціюватися від таких традицій, розмістити революцію в її власній генезі та контексті, реконструювати її перебіг у всій непередбачуваності й особливості, згадуючи цю невідомість майбутнього так, як її переживали самі учасники. Зазначений підхід уможливлює вихід за межі травмувальних дебатів на тему "Хто (не) мав рації?" та відкриває шлях до ширшого розуміння смислу подій.
Дослідник говорить не лише про дослідження подій на Майдані, а й про протилежний "табір" – формування доктрини "русского мира". "Маємо на увазі найширше поняття "русского мира", яке не тотожне ані релігійній риториці московського патріарха Кирила, ані політичним деклараціям путінської Росії, ані ідейним дискусіям, що тривали в постсовєцькій Росії 90-х років, – зазначає Володимир Волковський. – Це поняття ми визначаємо через розуміння суб’єкта як політичного, так і релігійного, й культурного, що формується на просторах Північної Євразії, набуває форм конкретного політичного тіла та створює довкола себе доцентрові сили тяжіння – і геополітичні, й культурні. Існування такого суб’єкта, зміст його ідентичності та керигми, культурні й інформаційні стратегії його поширення породжують активні сили, що впливають на політичну та культурну ситуацію в усій Євразії та світі".
Аспірантка історичного факультету КНУ ім. Тараса Шевченка Байгалі висвітлила ще один погляд на події в Україні й інші революції, а саме погляд офіційного Китаю. Виявляється, Революцію Гідності в китайських ЗМІ не називали революцією. Офіційно це була "українська внутрішня криза". Так само там не сприймають як революційні події в Гонконгу.
"Революція Гідності в наукових дослідженнях КНР, масові протести українців проти уряду Януковича в листопаді 2013-го – лютому 2014 року, які в Україні отримали назву Революція Гідності, в наукових дослідженнях китайських учених характеризуються як "українська криза", – каже дівчина родом із Монголії українською мовою. – Згідно з цим визначенням ті події спричинили всебічну кризу в Україні включно з кризою української національної ідентичності та мали негативний вплив на всі сфери розвитку країни. Також вони справили негативний вплив на міжнародне середовище".
За її словами, глибокого аналізу Революції Гідності в китайській науковій літературі немає. Учені посилаються на праці західних, російських та інших китайських науковців, проте не використовують українські джерела та науковий доробок українських учених.
Дослідниця зауважує, що не може публічно висловлбювати свої погляди на події в Гонконгу, тому що це небезпечно для неї.
Історик, викладач Українського католицьког оуніверситету Олег Турій зазначив, що ми поступово починаємо забувати події на Майдані, а суспільно-політичний вимір нерідко підмінюється поняттями геополітики. Він нагадав про духовний аспект, який рухав людьми сім років тому: "Відчуття оновлення, відкритості, солідарності – ці речі продовжуються в інших феноменах, які постали після Майдану. Вони не є постійними, гарантованими, вони не є раз і назавжди даними. І в цьому ще одне завдання осмислення феноменів наших революцій – у цьому людському вимірі, у вимірі солідарності людей, їхньої спільної дії, спільних цілей, компромісів, на які вони йдуть заради досягнення того, що вважають важливішим. Нам дуже важливо не випустити з уваги цю перспективу!"
Професорка Ольга Онух проілюструвала своє дослідження слайдами з фото- й інфографікою. Вона 15 років досліджує протестні рухи.
"За останні роки ми бачили багато хвиль "масової мобілізації", – каже Ольга Онух. – Для нас, науковців, це є загадкою, – коли море раніше роз’єднаних людей виходить на вулицю. Це момент, коли інституційна політика зазнає краху й коли громадяни голосують ногами".
Серед прикладів, які вона наводила, була Аргентина. 2001 року там панувала криза, 19 грудня президент по телебаченню заборонив збиратися більш ніж утрьох та виходити з дому в певний час.
"Роза-Марія, їй було 73 роки, – розповідає Ольга про одну з героїнь своїх досліджень, – живе на одній із найбагатших околиць Буенос-Айреса. І навіть там вона почула, що люди почали кричати у вікна, бити в каструлі. І за кілька годин вона в капцях, невбрана, взяла собаку й вирушила з іншими до центру міста. І вони побачили, що багато людей вийшли так само, як вони!"
Схожа історія відбувалася в Єгипті 2011 року. За словами дослідниці, єгиптяни дивилися в ютубі про те, як українці робили "коктейлі Молотова".
ОЛьга Онух також розглядає гендерні та вікові аспекти протестів: "В Україні, Венесуелі та ще багато де основа протестів – чоловіки. У Білорусі – жінки. Іще в Білорусі найбільший середній вік мітингувальників – 39 років. А ще – найбільша із зафіксованих у різних країнах частка мітингарів, які відповіли, що прийшли на мітинг самі".
Аргентинці й українці майже тотожно відповіли про причину виходу на протест. Це – не економічний тиск. Навіть у Венесуелі не економічний.
Близько 12 годин дискусій і лекцій трансформуються у збірник наукових статей, що стане результатом двох днів форуму в дещо екстремальних умовах. Адже глибше розуміння тих подій в історичному й загальноцивілізаційному контекстах дає шанс не лише не забути ті цінності, за які виходили та віддавали життя люди сім років тому, а й вивести їх на новий рівень.
Текст: Олена Максименко