Традиційна зустріч із поетами відбулася в Музеї Майдану. Було щемливо, творчо, інколи до сліз, з болем, моментами з надією, трохи сміхом та впродовж всієї зустрічі відчувалося неймовірне тепло.
Читали вірші про Майдан і війну, ділилися своїми роздумами про пережите й нинішнє поетеси Ірина Цілик, Оксана Стоміна, Тетяна Власова та Ірина Сажинська.
Поетеса Оксана Стоміна, яка чекає чоловіка з полону, згадувала перші дні оточення Маріуполя. Переховуючись у підвалі, вночі писала вірші у спальнику з ліхтариком у руці, щоб не заважати іншим. Тепер Оксана пише віршовані листи чоловіку. Востаннє звістку від нього вона отримала незадовго до виходу з “Азовсталі” в полон у травні 2022 року. Згадувала Майдан у Маріуполі, коли було відчуття віднайдення “своїх” за цінностями та духом, і свій перший вірш українською, який народився у вирі тодішніх подій.
Оксана Стоміна: “У часи війни, часи випробувань та емоцій, або не пишеться зовсім, або пишеться дуже багато. Ти просто плачеш цими віршами. Ми голосуємо за ті думки, які нам близькі та з нами співзвучні. Для нас хорошим віршем є той, що відгукується в нас, в якому ми впізнаємо або себе, або свої мрії чи переживання. Ми не голосуємо на дільницях, але голосуємо в культурному просторі таким чином. І формується “плейлист” нації – чим ми нині живемо, що відчуваємо”.
Багато маріупольців було й у залі, один із них – Євген Сосновський на прохання Оксани Стоміної прочитав вірш на спомин про Олексія Кісілішина, бійця та захисника “Азовсталі”, який загинув під час теракту в Оленівці.
На зустрічі всім присутнім випала унікальна нагода почути нові вірші Ірини Цілик із її збірки “Тонкий лід”, яка вийде цієї осені.
Ірина Цілик: “Спостерігаю всі ці десять років за тим, яким багатоголоссям ми всі насправді намагаємося звучати та як шукаємо способи розповідати про те, що відбувається з нами та з іншими у різних видах мистецтва. Поезія мені здається одним із найбільш сильних, виразних і доречних інструментів для того, щоб швидко зупиняти ось це “тут і тепер” – такі емоційні згустки прожитих моментів. Поети їх зупиняють для того, щоб потім ми мали змогу озиратися й усе це переосмислювати. Вірші – це як швидкий удар під дих. А те, що роблять українські поети в часи війни, – це дивовижний процес, це вражає до глибини душі”.
Тетяна Власова прочитала свій вірш “Танцюй, моя пташко, просто посеред села”, рядки якого вже давно розлетілися мережею:
танцюй, моя пташко, просто посеред села.
саме для цього його спалили дотла.
красива у своїй силі, сильна у своїй красі –
танцюй, моя люба, покажи їм усім
(...)
танцюй за померлих дітей, чоловіків і жінок
танцюй, моя рідна, ти заслужила на цей танок.
ті, хто палить тут села, вже прокляті і роздерті –
це танець твого життя, а значить, танець їхньої смерті
На зустрічі ми вшанували пам’ять загиблих поетів, адже чимало хто з них зі зброєю в руках захищав свою країну на фронті. Тож вечір розпочався з віршів одного з таких захисників – Юрія “Руфа” Дадака, на відео їх читали його дружина та донька. Саме для доньки колись Юрій Дадак купував збірку поезій Тетяни Власової на одному з творчих фестивалів. Тепер Тетяна побачила цю дорослу та надзвичайно свідому дівчину на екрані.
Тетяна Власова: “Сьогодні достатньо бути просто поетом, щоб росія тебе вбила, як це було з багатьма нашими поетами. Тож ми маємо говорити про цілий пласт – мілітарну поезія. Це творчість тих людей, які почали писати вже на війні. Бо вони бачать її зсередини, і цей погляд надзвичайно цінний для нас. Читайте вчасно всіх наших поетів, щоб потім не шкодувати, як було багато з ким, хто відкрив для себе Максима Кривцова вже після його загибелі. Це був розпач”.
У відеоформаті пролунали вірш у виконанні Максима Кривцова – поет загинув 7 січня 2024 року на фронті, й вірш, присвячений трагедії в Оленівській колонії, авторка якого Тетяна Полторак – донька “азовця” Владислава "Сенсея" Шеломієнка.
Про Майдан у Запоріжжі, на який приходила з друзями, розповіла Ірина Сажинська та поділилася своїми рядками про війну та першими юнацькими віршами з часів Революції Гідності.
Ірина Сажинська: “Можливо, поезія і є голосом нації, та я мрію колись написати якийсь веселий текст, щоб цей голос нарешті зазвучав радісно, щоб це було щось дуже світле”.
Один із прочитаних Іриною віршів – “Йти по воді” належить її другові, поету Ігореві Мисяку. Він готував до друку збірку віршів, ілюстрації до якої створила Ірина. Однак погодити їх із автором вона вже не встигла – Ігор Мисяк загинув на Донеччині 1 квітня 2023 року під час евакуації поранених побратимів. Та збірка його поезій таки побачить світ.
Дякуємо авторкам за подаровані Бібліотеці Музею Майдану книжки.
Захід відбувся напередодні Всесвітнього дня поетів 21 серпня.
Повний запис зустрічі можна переглянути на сторінці Інфоцентру, а також на ютуб-каналі Музею Майдану:
Світлини: Національний музей Революції Гідності (Богдан Пошивайло)
