“Мистецтво завжди було персональним психологом для мене”, – Вікторія Романчук

21-річна художниця з Луцька Вікторія Романчук, беручи участь у Революції Гідності, отримала псевдо “Відьма” за свою безстрашність на Майдані, розмалювала не один десяток касок у Мистецькій сотні й зазнала поранення на барикадах. Про те, що навчатиметься у Львівській національній академії мистецтв, дівчина знала змалечку, бо мріяла стати художницею ще в дитсадочку. Навіть не уявляла собі, що може бути кимось іншим. Нині Вікторія – студентка факультету монументального живопису. Працює в акварельній та акриловій живописних техніках. Акварель полюбляє за її легкість, яскравість, можливість умить відобразити емоції. Цікавиться етнографією, зеленим туризмом. Почала вивчати іконопис і поринула в новий для себе світ духовності. Саме це стало поштовхом до створення мистецького проекту “Сторожа”, присвяченого Героям Небесної Сотні.

Проект презентують київській публіці 18 лютого о 12:30 за сприяння Національного музею Революції Гідності у Будинку профспілок.

Художниця Вікторія Романчук. Фотографія Дарини Поліщук

Чому тема Майдану не відпускала художницю впродовж п’яти років і лише зараз знайшла втілення в її творчості? Як мовою мистецтва розповісти про тих, хто вже пішов, коли чорні вугільні відбитки – все, що вдалося закарбувати про них у пам’яті? Чому зрештою художникові важливо встановити максимально тісний зв’язок із тими, хто прийде поглянути на його твори?


МАЙДАН: НА ШЛЯХУ ДО СЕБЕ

Майдан почався для мене в Луцьку, коли вийшли активісти щодо євроінтеграції. А 30 листопада, одразу після побиття студентів, я поїхала в Київ – уперше. Мені тоді було п’ятнадцять, і я навчалася в Косівському художньому училищі. Мала відчуття, що повинна там бути – на Майдані.

Пам’ятаю, коли на Михайлівську площу вийшло більш ніж тридцять тисяч люду й усі одночасно заспівали гімн. І я почула, як його мають співати. У моєму житті відбулося переосмислення всього. Ця атмосфера поглинула мене. Було відчуття, що ти потрібний. Я відпрошувалася з навчання, казала, що їду додому, а їхала в Київ. У Будинку профспілок носила канапки, допомагала, годувала хлопців. Згодом долучилася до Мистецької сотні в Українському домі. Потім мене забрали у Тридцять п’яту сотню Самооборони Майдану “Волинська Січ”. Там була до поранення.

У Михайлівському госпіталі. 21 лютого 2014 року

18 лютого все палало біля Будинку профспілок. Наші барикади штурмували БТРом. Саме тоді мені під ноги впала шумова граната. Спалах перед очима – і знепритомнення… У Профспілках мені зробили перев’язку. Лікували в Михайлівському госпіталі близько двох тижнів. Підпільно возили на таксі, щоб ніхто нічого не бачив. У мене була контузія та п’ятдесят рваних ран. Потім, коли більш-менш уже ходила, долучилася до Сотні Лева, продовжувала допомагати. Але настрої на Майдані були вже не ті.

 

БІЛІ ПОЛОТНА-ЗНАМЕНА

Тема Майдану всі ці роки жила в мені, та я не могла нічого намалювати, пов’язаного з ним. Не розумію чому. Жодного сюжету… Воно мені боліло, накопичувалося аж до минулого літа. Ми поїхали на іконописний пленер, сиділи розмовляли, і я там відчула, що з’явилась ідея, як правильно подати те, що так довго було в мені. Не показувати вогонь, усе те пекло лютневих днів, а показати, що відбувалося всередині людини, як це вплинуло на неї.

Робила ескізи з вересня й аж до початку грудня. Малювала ночами полотна. Сиділа від першої ночі до п’ятої-шостої ранку. Мої друзі для роботи надали в оренду приміщення. Я слухала музику гурту “ДахаБраха”. Під їхні пісні створювалися всі образи. Білі полотна-знамена – як заклик зупинитися, а чорні вугільні відбитки – то все, що вдалося запам’ятати про тих, хто вже не з нами.

Полотна з графічними зображеннями людських постатей. Село Дерно на Волині. Фотографія Катерини Петрук

Потім почалися відеозйомки. Коли людина дивиться відео чи на постаті, декого проймає, декого – ні. Тому важлива частина проекту – перформанс, пряма взаємодія. Хочеться, щоб людина, яка підходить до мене, відчула ідею, отримала меседж, а я, відповідно, відчула на собі її реакцію – сприймає вона чи не сприймає таку форму пам’яті.

 

СТОРОЖА. НОВІТНІ АПОСТОЛИ

Це довга історія (усміхається). Іще в дитинстві, коли мені було дуже страшно, я уявляла за спиною янгола-охоронця. І на Майдані – також. Або когось із померлих родичів… У такі моменти відчуваю, що не сама. Людина вже відійшла, але її дух поряд зі мною, він надає сили. Тому й зупинилася на назві “Сторожа”. Це янголи-охоронці. Цих людей фізично із нами немає, але, поки ми пам’ятаємо про них, згадуємо, вони живуть і допомагають нам у житті.

Зйомки в монастирі святого Василія Великого. Фотографія Дарини Поліщук

Наслідки Майдану – не лише жертви. Коли про це думаємо, найчастіше відчуваємо жаль і тим самим нівелюємо головну ідею, заради якої хлопці загинули. Якщо сприймати це з іншого погляду, то зараз ті хлопці – наші провідники, приклад для наслідування. Звідси й порівняння їх із дванадцятьма апостолами. Вони своїм способом життя показали його сенс і ціну.

 

РОДИНА, ТВОРЧІСТЬ І КНИЖКИ

Маму й тата моє бажання бути художником шокувало, але вони прийняли цей вибір. Двоюрідний дідусь моєї мами був художником. Мав свій загін в УПА на Волині. Усі кажуть, що свою запальну вдачу я успадкувала від нього.

Багато читаю історичної літератури й із неї черпаю натхнення. Навіть гравюри, ілюстрації – вони дуже надихають на сюжети. Циклічність заворожує. Цікаво аналізувати це все.

Морський етюд. Робота Вікторії Романчук

Мистецтво завжди було персональним психологом для мене. Більшість моїх робіт кольорові, сонячні. Акварель – моя відрада. Її не можна зробити поганою. Вона сповнює позитивом. Навіть не знаю, чи є десь у моїх акварельних роботах чорний колір. А от тема Майдану... Усе, що наболіло, накопичилося, виплеснулося в цей проект. Серйозна тема. Це швидше мої роздуми, а не відрада…


Проект “Сторожа” складається з чотирьох частин:

  • 12 полотен із графічними зображеннями людських постатей;
  • каталог, де представлено фотографії всіх етапів роботи та викладено її загальну концепцію, яку доповнює “Щоденник Майдану” Вікторії Романчук. Нотатки збереглися з часів революції;
  • відеоінсталяція, де музичний супровід (композиція “Діброва” у виконанні гурту “ДахаБраха”) підкреслює багатозначність образів у кожній зі сцен;
  • ​перформанс “Час згадати”. Його мета – створити прямий контакт між художником і глядачем, поєднати відчуття з емоційним складником, передаючи тодішню атмосферу Майдану. Уся дія відбувається без слів, що посилює емоційний контакт.

Зйомки відбувалися в трьох локаціях: у Луцькому монастирі святого Василія Великого, також серед руїн у селі Дерно на Волині, а фінальні сцени – в Києві на алеї Героїв Небесної Сотні.

Алея Героїв Небесної Сотні. Фотографія Олександра Слободи

Проект “Сторожа” – спроба інтерпретації сучасного сакрального мистецтва. Це новітнє бачення апостолів, проповідників сьогодення, тих, кого варто наслідувати та за ким варто йти.
Це дванадцять образів.
З одного боку, то звичайні люди, які віддали найдорожче заради кращої долі для своєї країни.
З іншого боку, то янголи-охоронці, які завжди поряд і нагадують нам про те, що неможливо зруйнувати чи знищити.
Янголи, які існують, поки у них вірять, і нагадують нам про те, що, власне, й робить нас людьми…
Проект має відтворити у нашій пам’яті час смерті та час початку нового життя.
Білі полотна-знамена – то своєрідний заклик зупинитися, а чорні вугільні відбитки – карби пам’яті про тих, хто вже назавжди пішов від нас.
Сторожа в кожного своя.
Сторожа – це розстріляні на Майдані.
Сторожа – це вбиті на війні.
Сторожа – це всі закатовані, знищені й забуті в нашій історії.
Це всі ті, хто вчинив найбільший подвиг, поклавши життя за друзів своїх.
Це наша опора й охорона, ті, кому можна довіряти.
І нехай кожен, хто зазнав горя, хто бачив лихо, знайде тут свою сторожу.


У Києві проект експонуватиметься з 18 до 20 лютого у фойє Будинку профспілок. А вже 22 лютого його покажуть у рідному місті художниці Луцьку.