У грудні 2020 року на замовлення Національного музею Революції Гідності проведено всеукраїнське дослідження громадської думки "Українці про Революцію Гідності та візії збереження пам'яті про події та учасників". Його результати оприлюднено 22 січня у пресцентрі Укрінформу (відеотрансляція тут).
Дослідження відбувалося в період 4–18 грудня 2020 року та складалося з опитування громадян шляхом анкетування й фокусованих групових інтерв’ю. Опитано віч-на-віч 2188 осіб віком 16–67 років. Похибка не перевищує 2,1%.
Результати представив і прокоментував Андрій Орлов – директор Центру стратегічного розвитку територій, організації, яка здійснювала соціологічне дослідження. За його словами, порівняно з результатами аналогічного дослідження, виконаного у грудні 2018 року, підтримка Майдану повільно зростає. Соціолог зазначив, що ця динаміка наявна, навіть якщо врахувати максимально допустиму похибку дослідження.
6% опитаних 2020 року відповіли, що під час Революції Гідності симпатизували владі.
11% призналися, що дял них ці події не було важливими.
23% залишалися безсторонніми.
48% підтримували Майдан.
Щоб побачити всі дані дослідження, гортайте слайди презентації.
Після оголошення результатів відбулося публічне обговорення їх. У ньому взяли участь Антон Дробович – голова Українського інституту національної пам’яті, Віталій Нахманович – історик, етнополітолог, провідний науковий співробітник Музею історії Києва, Олександра Матвійчук – співзасновниця організації "Євромайдан SOS", голова правління Центру громадянських свобод, Ігор Пошивайло – генеральний директор Національного музею Революції Гідності; Ольга Сало – заступниця генерального директора НМРГ з розвитку та культурно-просвітницької роботи.
Доступний перегляд у повноекранному режимі сусідньої вкладки.
Ігор Пошивайло: "Наше дослідження – дороговказ для влади"
Опитування підтверджує припущення із наших дискусій: пам’ять вибіркова, зазнає впливів не лише часу, а й подій, маніпуляцій політиків, вона вразлива для новітньої зброї – інформаційної війни. Досягають результатів спроби нав’язати ярлики та запустити антидержавницькі міфи. Зріз із перервою у два роки показує кілька відсотків падіння обізнаності в подіях. Бачимо зрушення й у зміні ставлення до них. Проте багато українців і далі розуміють потребу зміцнення інфраструктури пам’яті. Їм бракує інституцій, які казатимуть правду. Це дослідження – вже не теорія. Це інструмент-дороговказ, прикладна, практична річ для низки музеїв, освітніх центрів. Це також посил і підґрунтя для урядовців та влади на місцях, щоб зосередитися на виробленні державної політики. Свіже політичне визначення Революції Гідності у Верховній Раді та програму заходів уряду на п'ять років сприймаємо як реагування на потреби суспільства.
Антон Дробович: "Сумніваєтеся у здобутках Майдану? Гляньте на Росію"
Особисте вшанування: 2/3 опитаних вважають за потрібне вшановувати, але тільки 1/3 це робить. Класика. Ми за хороше в теорії, а як до діла, то лінуємося. Але держава – так, зобов’язана створити повноцінну сучасну інфраструктуру. Побудувати Музей Революції Гідності та меморіальні простори на місцях, де відбувалася революція. Урегіонах треба "оживити" місця, де відбувалися ці події. У світових столицях проходили акції підтримки. Якщо там ніщо не нагадує про події, то люди й забудуть, що там щось було. Але маємо серйозно замислитися над спонуканням громад до індивідуального, а краще сімейного, вшанування пам’яті. Це питання зразка нової якості культури пам’яті. Офіційні місця та традиції – маст, але сімейні – оптимум.
Це дослідження має багато вимірів, в яких можна працювати політикам, митцям, освітянам. У нього навіть безпекове значення. Добре, що є повторюваність. Треба продовжувати дослідження що два роки. Дані показові, якщо їх знімати ритмічно. Так, деякі пункти насторожують. Це сигнал усім, хто протидіє фейкам. Але нагадаю, що між опитуваннями відбулися вибори в парламент, президентські та на місцях. Зауважу щодо того, як використовувалася у виборчих технологіях тема Революції Гідності. Проросійські партії "підважували" результати революції. Проукраїнські – використовували її цінності та риторику, проте інституційних кроків щодо вшанування не було. Було використання риторики, але не підтримка, мобілізація електорату, але не посилення ідеї. При цьому падіння показників не настільки драматичне, як зусилля, спрямовані на дискредитацію. Суспільство має запас резистентності проти "дискримінації" тієї теми. Пов’язую це з тим, що громадяни, які безкорисливо боролися за свободу, на очах усього світу загинули.
Усі, хто замислюється над результатами Революції Гідності, – погляньте, що відбувається в Росії та Білорусі. Юрист Сергій Рябенко добре відчуває тенденції й підмітив слушну річ. Таке, як у Росії зараз, коли людей тягали, валили в сніг, били електрошокерами... або, як місяцями в Білорусі, де силовики "їздять по народу", знущаються з людей, – неможливе в Україні. Таке собі в нас уже не уявляють ні на сході, ні на заході. Одна з ключових причин – Революція Гідності. Це була наша точка переходу. Не можу навіть уявити, як для будь-кого закінчилась би спроба в Україні вчинити з громадянами так, як це роблять режими в Росії та Білорусі. Якщо любите своїх дітей, то, хоч би де ви жили – в центрі, на півдні, півночі, не дозволите найманим державним працівникам і силовикам так поводитися. Якщо росіяни "люблять", щоб за їхній кошт із ними так поводилися, – будь ласка.
Віталій Нахманович: "Кому потрібен меморіал-музей? Головне – робота в школах"
Оперую даними цього дослідження, позаминулого та цьогорічного дослідження серед школярів (Національний музей Революції гідності замовив три дослідження на тему Роволюції Гідності. – Ред.).
Особисте ставлення респондентів до Майдану показує динаміку. Помітно зросла частка людей, які не визначилися, виграли вони від Майдану, чи програли. Тобто є послаблення зв’язку особистої долі з Революцією Гідності. Стало менше тих, хто Небесну Сотню вважає героями. Тобто впав особистий емоційний зв’язок із Майданом. Менше тих, хто вважає за доцільне вшановувати учасників революції. Тобто знижується оцінка її важливості для історичної пам’яті.
Бачимо з усіх питань протилежні оцінки жителів регіонів по осі схід–захід. Так само протилежні оцінки за мовою. Це погано. Добре на цьому тлі, що нема різкої опозиції серед школярів. Ба більше, є єдність школярів у багатьох пунктах незалежно від регіону. Майже 45% школярів вважають Революцію ГІдності свідомою боротьбою людей за свої права та гідність повсюди. Дорослі ж – між 75% на заході та 25% на сході. Третина школярів вважає Майдан боротьбою за незалежність України. Серед дорослих це 50% на заході та 14% на сході. Переворотом за підтримки країн Заходу Майдан вважають тільки 3% школярів. Серед дорослих – 34% на сході, 4% на заході. Менш ніж 3% школярів вважають Майдан переворотом за підтримки опозиції. Серед дорослих – 33% на сході та 8% на заході.
Як із цим працювати? Як відзначати Революцію Гідності? Основними формами відзначення подій революції респонденти бачать меморіал і музей. Додатковими – регіональні музеї та тематичні виставки. Але чи ходять люди в музеї?
Опитування показують, що за останні два роки 2/3 українців не відвідували виставки. Серез українськомовних таких 3/4. Постійно відвідують музеї 4%. І, за оприлюдненими сьогодні даними опитування, особисте зацікавлення створенням меморіального комплексу стрімко падає – із З 64% у 2018 році до 49% тепер, майже на чверть. То кому потрібен музей-меморіал? Передбачаю, що кількість зацікавлених у побудові Музею Революції Гідності та меморіалу зменшуватиметься й дійде врешті до того, що це буде кількість людей, які відвідують музеї, мінус ті, хто проти Майдану. Тож, хоч заклад і називається меморіалом та музеєм, обмежуватися меморіально-музейними формами роботи небезпечно.
Звідки люди беруть інформацію? Дорослі кажуть, що з телебачення, месенджеру, від друзів і родичів. Це хаотичні джерела. Змістовні джерела на останніх позиціях: новинні сайти – 17%, друкована преса – 7%. Школярі беруть 50% інформації з ТБ та соцмереж, 40% – з уроків історії, 30% – з обговорень у родинах. Але ставлення до подій формується саме в родинах – 40%. Від учителя історії – третина. 17% і менше – від соцмереж. І якщо 2018 року для відзначення подій Революції Гідності вважали важливим проведення шкільних уроків 17% учнів, то зараз – 34%.
Музей не має змоги системно впливати на дорослих. Засоби інформації, з яких вони отримують знання, не підлягають нашому впливу. Це або телеканали, які є приватними, або хаос – друзі, соцмережі. Найуспішнішим, хоч і тривалим, способом будування нації та формування історичної пам’яті залишається школа. Вороги Майдану це усвідомлюють. Недарма намагаються скасувати освітню реформу – насамперед щодо використання української мови та заборони підручників,ву яких описано Революцію Гідності. Наш ворог краще за нас знає, що робити. Тому дуже важливий такий напрям Музею Майдану, як системна робота зі школами, вчителями й авторами підручників.
Олександра Матвійчук: "Досі не виконано завдання, на яке країна ніколи не заплющить очі"
Те, що бачу по своїй роботі, не могло бути охоплено цим дослідженням. Центр громадянських свобод як правозахисна структура працює не лише в Україні. Не так давно протести були у Вірменії, тривають у Білорусі, почалися в РФ. Маючи досвід роботи під час протестів, співпрацюємо з громадськими організаціями в різних країнах і через них – із ширшим колом людей. Якби там провести це опитування, припускаю, основними образами Майдану були б насильство, держпереворот, масові заворушення. Я це бачу в неформальному спілкуванні з людьми, які борються за свободу. Чую у відповідь: але в нас – народний протест. Цим самим мені ввічливо кажуть, що Майдан було інспіровано ззовні. Інший маркер, який підкреслюють, коли плануємо міжнародні акції: але тільки мирний формат. Тонкий натяк. У сприйнятті людей український Майдан "завдяки" потужній роботі російської інформаційної системи уявляється як повстання екстремістів.
У самій Україні нас від такого бачення рятує наявність державних інституцій, які працюють на утвердження історичної правди та прав людини, і комунікативна пам’ять. Так, пам’ять зазнає впливів, вона вибіркова, і мені можуть багато чого казати, однак засадничі речі – відклалися, і не знаю, що треба зробити, щоб змінили своє ставлення люди, які були на Майдані. Але комунікативна пам’ять живе три покоління. Далі вона має перейти в культурну пам’ять. І маркери, які, за твердженням пана Андрія Орлова, встановлюються, мене непокоять, бо я не хочу залежати від того, користуючись словами пана Дробовича, чи вистачить запасу резистентності, щоб сенси та символічне значення Майдану ввійшли в покоління, в яких уже я не буду присутня. Це завдання не тільки державних установ, це відповідальність громадянського суспільства. Мова не тільки про меморіал і видання. Традиції проведення акцій і форми символічного відзначення точно може на себе взяти суспільство.
Окрім цього, перед нами досі не виконане завдання, на що країна ніколи не заплющить очі, – встановлення правди про події на Майдані у правових рішеннях. Минулої середи багато хто вітав постанову Верховної Ради. Нагадаю, що її внесено було ще на шосту річницю Євромайдану й не було ухвалено. А я не хочу залежати від зміни складу парламентута ризику, що ухвалять протилежну постанову. Це декларація, політичний документ. А я хочу підтвердження нашої роботи. Через “Євромайдан SOS” проходили сотні побитих, арештованих, катованих людей, обвинувачених у кримінальних та адміністративних справах. Хочу бачити результати судів як наслідок незалежного судового розгляду. Тут із боку попередньої та нинішньої влади величезне нерозуміння важливості розслідування "справ Майдану". Після Революції Гідності прийшла до влади опозиція, хоч би в які політичні партії вона перетекла. Її представники не розуміють, що без установлення на рівні права розуміння того, чим був Майдан, вони залишаються умовними спадкоємцями “державного перевороту”, яких винесло на владний олімп у результаті подій, поданих саме в такій інтерпретації. Тільки розслідування доведе, що під час Майдану здійснювався організований системний напад на мирне цивільне населення, який за всіма ознаками навіть набуває значення злочину проти людяності, що мільйони людей боролися в мирний спосіб і кілька епізодів не перекреслюють мирний характер усього протесту. Поки це не зафіксовано в правових документах, ми не можемо покладатися на політичні декларації, постанови, заяви тощо.
Коментарі, запитання, відповіді
Антон Дробович:
Підтверджую слова Олександри. УІНП працює з питаннями збереження історичної пам’яті про тривалий час. Багато чого – про початок ХХ століття. Фінальними аргументами в дискусіях стають юридичні акти. Вони набувають історичного характеру. Нюрнберзький трибунал, протоколи допитів, навіть виконавчі рішення компартії щодо своїх членів... Візьмімо звинувачення Жукова в мародерстві. Тільки завдяки тому, що воно мало юридичний характер, на це спирається пам’ять. Пам’ять без належно встановленої справедливості – вразлива. Робота УІПНу, Міністерства культури й інформаційної політики буде неповна без належного виконання обов’язків в органах прокуратури та судової системи.
Ігор Пошивайло:
Музей нібито не пов'язано з розслідуванням, а насправді – пов'язано. Бо меморіалізація території подій залежить від повного правосуддя.
І на самій алеї Героїв Небесної Сотні ми на днях відкрили виставку “СПРАВИ МАЙДАНУ" на шляху до правосуддя й історії”, наголошую на останніх словах назви. На 14 стендах доносимо інформацію про розслідування, щоб судові розгляди стали відомі та цікаві більшій кількості людей.
Олександр Тимошенко, поранений учасник Мадану, голова об’єднання "Нескорений Майдан":
Шість років як потерпілий перебуваю на судових засіданнях щодо дій екскомандирів “Беркуту”. Звертаю увагу, що телебачення зовсім утратило інтерес до розгляду справ. Такі, як я, не мають при кому голосно сказати, що там діється, як підтримуються обвинувальні акти. Після чотирьохсот судових засідань у мене погане враження про судовий процес.
Але я здивований, що згідно з результатами дослідження люди стали менше чекати на будівництво Національного музею Революції Гідності. У сільських школах на моїх фотовиставках про Майдан – аіотаж. Музей чекають. Людська зацікавленість є і буде.
Ольга Сало:
Зараз, окрім київських, діють чотир наші виставки за межами столиці. Ми постійно йдемо в регіони – й із виставками, і з освітніми програмами.
І маю міркування щодо висновку пана Нахмановича. Якщо мало відвідувачів у музеях, то музеї – не засіб формування громадської думки? У Польщі в десятки разів зросла відвідуваність музеїв після відкриття Музею Варшавського повстання. Він задав тренд на появу нових музеїв. Отже, причина не в байдужості відвідувачів, а в нецікавих музеях. Тож завдання Музею Майдану – стати місцем не лише отримання знань, а й цікавого проведення часу для дорослих і молоді.
Дивіться свіжі відео до теми: