Я* був у школі 18 лютого, працював. У мене був увімкнений приймач, і я слухав, що відбувається в цей момент на Майдані. Розумів, що ми підійшли вже до певного рубікону: або ми цю владу виженемо, або вона нас розжене. Чи просто вб’є.
Зібрав свої книжки, зошити, взяв рюкзак і рушив у бік Майдану. Метро вже не працювало. Я їхав маршруткою і думав про все, що зі мною було в житті, й про те, що сьогодні може статися найстрашніше, непоправне... Я, відверто кажучи, подумки навіть попрощався з життям. Коли дивився на сонце, яке ховалося… я взагалі-то був уже готовий до серйозних дій.
Рідним я сказав, що мобілку вимикаю і зв’яжуся з ними, коли все буде нормально. Сім’я мене зрозуміла, оскільки вони у мене теж майданівці.
Коли я під’їжджав до Олімпійського стадіону, фактично там уже була пробка, багато людей рухалися тротуаром. Я біля планетарію вийшов і теж пішов. Ідучи, дивився, що можна взяти з підручного матеріалу на випадок, якщо доведеться відступати по вулиці, придивлявся до огорож тощо. Хтось у будинку на площі Толстого виставив гучномовець, мабуть, зі свого балкона. Він транслював те, що відбувається на Майдані. І я чув, що підійшов до мікрофона Юрій Луценко і почав стривожено розповідати, що сталося.
Я рухався досить швидко, бо хотів якомога хутчіше прийти на Майдан. Минаючи Бессарабську площу, побачив людей, які там стояли – волонтерів, захисників Майдану. Вони були абсолютно спокійні, розмовляли, жартували. Це навіть трохи здивувало: як так? Протяжність Майдану, звісно, була дуже велика. Не завжди те, що творилося в одному його краю, відповідало настроям іншого краю. Ці люди просто стояли на варті, охороняли кожен свою ділянку.
Я дійшов до самої сцени, де вже панували дуже тривожні настрої. Людей було, як я побачив, не стільки, скільки я очікував і сподівався. Кожен, напевно, тоді хотів, щоб їх було більше. Вже не було так багато, як зазвичай у такі важливі відповідальні моменти, але все одно достатньо, щоб якось чинити опір і не віддати це місце, де збирався народ, де варилися громадські думки. Люди були зайняті кожен своєю справою: хто тягнув шини до периметру Майдану, до барикад, хто передавав бруківку, хто просто слухав. Ну, якось усі були вже зайняті.
Дуже багато людей рухалися до Європейської площі, де стояла барикада, одразу за Будинком профспілок. Я подивився у бік Інститутської й побачив, що поруч із Жовтневим палацом стоїть колона силовиків, у строю, зі щитами. Пам’ятаючи, як відбувалося побиття студентів, як силовики розганяли людей на Грушевського, я вже розумів, що це зіткнення буде серйозним, можливо, вирішальним. Тоді я вирішив якось озброїтися, щоб не стояти з голими руками. Йти звідти я вже не бачив жодного сенсу, хотів залишитися там разом із захисниками до кінця і відстояти Майдан.
В одному з наметів був чоловік років п’ятдесяти. Я до нього підійшов і кажу: «Бачите, ось там, на периметрі, вже стоять». Він на мене так поглянув співчутливо: «Так. Стоять». І якось у той самий час він намагався зберігати спокій. Я кажу: «Ну от, мені б хотілося мати якусь палицю, щоб захищатися від них». Він знов на мене подивився, важко зітхнув, пішов до себе в засіки. Знайшов палицю десь понад метр, підхожої товщини. Трішки її мені загострив для руки, щоб зручно було брати. Я за неї взявся, як за меч – для мене це вже була зброя.
Ну, і я пішов вибирати собі, так би мовити, бойову позицію – де я буду зустрічати свого ворога. Так, для мене вони вже були ворогами. Ті люди, які мали стояти на захисті прав людей у нашій державі, стали для мене ворогами у той момент. Підійшов до пам’ятника засновникам Києва. Мені ця позиція видавалася найбільш зручною: там видно трохи, що діється, і в бік Європейської площі, і на Інститутській, і на сцені Майдану.
О 8-й вечора почався спуск силовиків від Жовтневого палацу. Вони зі щитами шеренгою почали потихеньку сходити вниз. Не кваплячись. Мовчки. Ідуть спокійно вниз... У той же час я почув, що в районі Європейської площі почалася стрілянина. Зі сцени повідомили, що там підпалили бронетранспортер силовиків. Там була дуже сильна перестрілка, доносилися вибухи гранат.
І тут уже в нас, на Інститутській, почалися свої події. Це було дуже несподівано, коли раптом по вулиці поїхали дві машини величезні, з водометом. У них були попереду щити такі, як у звичайного бульдозера. Вони на великій швидкості врізалися в барикади і цими щитами відсовували їх. Сам удар об барикаду створював неприємне відчуття. Видно було міць машини, те, яка вона важка. Одразу ж ці машини почали поливати людей водою з брандспойтів.
Потім ми побачили, що Інститутською теж рухається колона в чорному, в касках і зі щитами. І тут же почули, як почали вибухати шумові гранати. Причому вони вибухали скрізь, по всьому периметру, який захищали майданівці. Одна така граната вибухнула так близько біля мене, що пробила штани. Вибух був досить потужний. Крім того, вони почали труїти якимось сльозогінним газом. Багато людей відходили, коли потрапляло на них. Я теж часто виходив. Коли потрапляє такий дим в очі, природно, хочеться відразу відійти десь, хоч трохи віддихатися. Та люди були настільки сміливі, настільки вже рішучі, і кожен прагнув стояти до кінця… тож відходили лише на короткий час і тут же поверталися.
Ми намагалися каменюками відігнати силовиків, щоб вони не підходили до нас близько. Недалеко від пам’ятника є невеликий кам’яний парканчик. Він для нас був кріпосним валом – ми за нього іноді ховалися від прямого влучання шумових гранат.
Потім мені впало в очі, що серед цих наступаючих з’явилися люди з гвинтівками. З лівого боку Інститутської вони почали пристрілюватися до тих активістів, які стояли ближче до них. І раптом я побачив червоний спалах. З рушниці. Я пам’ятаю, як колись фронтовики описували політ кулі. І на тлі цього спалаху я побачив те ж саме. Але ця куля була не проста, швидше за все, картеч. Я побачив спалах і на його тлі – чорну пляму. А потім воно почало розділятися. І частина заряду якось по дузі полетіла до мене, прямо на мене, у мій бік. І я, мабуть, просто інстинктивно розвернувся трохи обличчям. Ледь-ледь. Просто інстинктивно, бо думка так швидко навряд чи спрацювала б. Основний заряд пройшов повз мене і вдарився в щити людей, які стояли одразу за мною. Я почув дуже сильний дзвін. А мені, коли я відхилився, один заряд потрапив трохи вище очей, а інший трохи нижче. Око запливло, я перестав ним бачити. Подумав, що, напевно, вибили його.
Я спробував знайти хоч якусь медичну допомогу. Добрався до рогу пошти. Одна дівчина взяла мене за руку і провела на перший поверх Будинку профспілок. Мене тут же оглянули. Трохи змочили, подивилися очі. Я заспокоївся. Око почало дуже каламутно, але бачити. Уже зрадів: «О, може воно ще й працює!» Лікар подивився, сказав, що око не ушкоджене. Дав мені тампон, змочений у якійсь рідині, щоб я його потримав. І начебто почало все минати. Я відчув, що з’явився вже зір. Ніби вже все проходило.
Після цього я вирішив повернутися на місце, на свою бойову позицію. Поки я був у Будинку профспілок, вже принесли поранених з барикади, яка була з боку Європейської площі. І люди, схоже, були дуже важко поранені. Їх одразу ж там оперували. Загалом, якусь допомогу їм надавали. Коли я повертався, побачив вогненний вал, що рухався від рогу «профспілок» у бік пам’ятника засновникам Києва – він ішов під кутом. Туди щось кидали... Ніби створювали нову палаючу барикаду. Від стели теж ішов вогненний вал аж до самого «Глобуса» в бік, уже ближче до консерваторії. Люди почали активно передавати і бруківку, і горючі матеріали до цієї палаючої барикади. Хрещатик весь ожив, усюди кипіла робота. Всі, абсолютно всі, хто там був – і діти, яких я там бачив, і дорослі жінки, і бабусі – всі щось несли і вкидали у цей палаючий вал. Передавали один одному каміння, бруківку – все сюди, на передню лінію… Сцена продовжувала працювати.
Силовики підійшли дуже близько і кидали в нас шумові гранати. Деякі студенти молоді, я думаю, їм не було ще 20 років, навіть падали, на ногах не могли втриматися після вибуху. Бо всюди каміння, дрова – все це було перемішано, люди часто втрачали рівновагу, падали, але тут же знову вставали, знову кудись ішли, щось несли. Було видно, що ніхто нікуди не збирався звідти йти.
Я побачив, що барикаду, яка стояла з боку Європейської площі, вже прорвали беркутівці. І тоді ж загорілися намети, кутові, якраз з боку «профспілок». Також я побачив у цей момент, що запалало перше приміщення в Будинку профспілок. І ці беркутівці все ближче, ближче колоною стали підходити саме до нас, на ріг Інститутської, бо там стояв вогненний вал, по Хрещатику вони пройти вже ніяк не могли. А силовики, які були тут, трохи по Інститутській вище піднялися. Машини ці продовжували орудувати, вони збивали барикади все далі й далі.
Я трішки відійшов ближче до колони, бо там такі місця, що теж міг би статися прорив. Курсував між пам’ятником і колоною. Після того як силовикам машиною вдалося збити частину палаючої барикади, відразу в цей проміжок кинулися беркутівці. І ось вийшов такий стик, де зустрілися ми, захисники, і з одного боку беркутівці, а з іншого – ВВ-шники. У мене виникло бажання своїм «мечем» захистити наших майданівців. Я усвідомлюю свій вік, бачу – тут стоять хлопці молоді, й думаю: «Що, вони перші будуть іти в атаку?» Певно, така думка у багатьох людей старшого покоління на Майдані виникала. Разом із розумінням своєї відповідальності за те, що не змогли ми в державі раніше порядок навести, зробити нашу політичну структуру нормальною – такою, щоб її діяльність була спрямована на добробут народу. І тут я усвідомив свою відповідальність і те, що треба тепер своїм «мечем» виборювати право на подальше існування. Тоді я добре розумів, що тут грають секунди. Почав досить хутко просуватися до беркутівців. Я не міг швидко бігти, щоб відразу не загострити ситуацію і не зустріти різкий опір, але рухався дуже стрімко, рішуче.
Підійшовши, одразу ж завдав удару першому, хто стояв поруч зі мною. По касці. Я думав таким чином оглушити його, може, якось дезорієнтувати. Але він встояв і почав діставати свій кийок. Тоді я вже другим ударом стукнув так, що у нього той кийок упав і рука опустилася. Частина цього удару припала на шию. Беркутівці побачили, що опір серйозний, і був, мабуть, наказ відкрити вогонь.
Я ще завдав кілька ударів, і тут побачив, що до мене наближається якась пляма. Пострілу я не почув. Там, знаєте, шум такий був... Я відчував, що до мене наближається жовта пляма, схожа на долоню. Я ще подумав, що це хтось кийком замахнувся. Думаю: «Невже свої?» А тут же поруч нікого не було. Я спочатку знепритомнів, потім отямився, швидко знайшов свої окуляри, палицю – зброю свою – забрав. І бачу, що мене захищають наші – люди, які стояли зі щитами, швидко висунулися вперед і стали мене боронити, щоб, поки я лежав, мене не затоптали. Я піднявся, відійшов назад. Коли руку приклав до голови, відчув, що там усе палає, мокре...
Микола Перетятко
1953 року народження, фізик, учитель
* Оригінальна мова інтерв’ю – російська.