"Частиною громадського простору може бути "Центр Свободи" або "Центр розвитку демократії", як ми його назвали умовно, – багатофункціональна платформа ініціатив із розвитку критичного мислення та розбудови громадянського суспільства. Центр із конференц-залом, театром, майстернями, студіями, дитячою школою. Він має стати своєрідною лабораторією для громадських проектів, переосмислення історії, інноваційних ідей, експериментування, спільної творчості – так само, як на Майдані, де народжувалася маса креативних дій", – у довгій розмові журналістки ЦЕНЗОР.НЕТ Ольги Скороход із гендиректором музею йшлося зокрема про те, в чому полягає суть громадського простору.
До річниці Революції Гідності оголошено архітектурний конкурс на проекти Меморіалу Героїв Небесної Cотні та Музею Майдану. Можливість участі в такому проекті викликала зацікавленість знаних світових архітектурних компаній. Увічнити своє ім'я, розробивши споруду в пам'ять про легендарні події, – це честь для будь-якого архітектора, стверджують організатори конкурсу. А що цей меморіал означатиме для нас? Як нагадуватимемо про ще живі у пам'яті події нашим дітям, іноземцям і самим собі? Які гарантії того, що в результаті не одержимо бетонного монстра з нудною експозицією? Які складнощі в роботі Музею Революції Гідності виникають сьогодні?
На ці запитання відповів директор Музею Майдану Ігор Пошивайло. Він обійняв посаду, перемігши у прозорому конкурсі. Те, що меморіал стане першим музеєм в Україні, створеним за такою ж відкритою процедурою, він вважає викликом і в той же час запорукою якості майбутнього комплексу. А поки що Музей Майдану не має власного приміщення й тулиться в куточках у колег. Однак продовжує збирати експонати й навіть проводить виставки та освітні програми.
У НАШІЙ КОЛЕКЦІЇ Є ОРИГІНАЛЬНІ РЕЧІ, ПРОСТРІЛЕНІ КУЛЯМИ СНАЙПЕРА
– Ігоре, офіційна назва комплексу – "Національний меморіальний комплекс Героїв Небесної Сотні – Музей Революції Гідності". Тобто він складатиметься і з меморіалу, і з музею. Як їх між собою буде поєднано у просторі та композиції?
– У Концепції розвитку цієї інституції ми передбачили три основні функціональні напрями – меморіальний, музейний і громадський простір. Щоб стати тим комплексом, який ми позиціонували в нашій візії, нам треба бути активними вже зараз. Тому працюємо на базі Музею Івана Гончара й дуже вдячні йому за прихисток та можливість утілювати звідти задумане крок за кроком.
– Процес землевідведення для меморіалу вже завершено?
– Комплекс розміщуватиметься на трьох ділянках. Першу розміром 1,22 гектара вже виділено. Тут буде власне будівля музею. Друга ділянка в 1,4 гектара – алея Героїв Небесної Сотні від майдану Незалежності до верхнього виходу станції метро "Хрещатик" та прилеглі схили й тротуари. Третя ділянка на 18 соток – це там, де зараз капличка, хрест і світлини героїв на стелі. Наразі маємо документи лише на першу ділянку. Ділянки різних форм власності, в різних районах Києва, процедури складні, тому процес землевідведення ще триває.
– Нещодавно було оголошено початок конкурсу на найкращий проект музею та меморіалу. Розкажіть про нього детальніше.
– Конкурс надзвичайно складний, тому що пов'язаний із живою пам'яттю й "гарячою" історією. Також із погляду містобудування є складнощі, адже меморіал розміщуватиметься в центрі міста в зоні архітектурно-культурної спадщини. Конкурс має два складники. Перша номінація – це меморіал. Які саме будуть його структурні складники та формовияви, мають визначити конкурсанти. Друга номінація – це проект власне музею. Переможця конкурсу на меморіал ми знатимемо 20 лютого 2018 року, на музей – у червні 2018-го.
Наразі заявки подали 65 учасників, 25 – на меморіальну частину, решта – на музей. У нашому розумінні це не лише музей. Відбувся кваліфікаційний відбір, і деякі заявки з різних причин уже було відсіяно, що прописано в умовах самого конкурсу. Наприклад, на конкурс заявки подавали компанії, які було створено цьогоріч, відповідно, вони не можуть представити вже реалізовані проекти та не мають досвіду, щоб створити якісно цей масштабний проект. Тепер у номінації "Меморіал" змагатимуться 13 учасників і 15 – у номінації "Музей".
– Поміж тих, хто подавав заявку, переважно молоді фахівці чи знані архітектори?
– Це здебільшого архітектурні бюро. Складу команд я не знаю, але в умовах конкурсу чітко прописано, що вони мають бути сертифіковані та мати досвід. Серед цих компаній є й дуже відомі, такі, що робили світові проекти, а є й звичайні. І це дуже добре.
– Хто визначатиме переможця?
– Організувало конкурс німецьке архітектурне бюро "Phase еins", яке проводило конкурси щодо серйозних архітектурних об'єктів у різних країнах. У цієї компанії дуже висока репутація. Журі складається з тринадцяти осіб, сім із них є професійними архітекторами. Це головні архітектори Києва, Львова та Дніпра, представник Національної спілки архітекторів України, а також архітектори з Фінляндії, Німеччини та Польщі. Процедура відбору здійснюватиметься за умови анонімності учасників.
– Те, що конкурс оголошено лише через три роки після подій, – це, на вашу думку, вчасно? Висловлювалися дорікання, що музей треба було створювати відразу після революції.
– Уже були спроби створення меморіалу Небесної Сотні в перші місяці після Майдану. Вочевидь, іще тоді треба було вшановувати належно пам'ять тих жертв і героїв. Нині на території подій Революції Гідності бачимо лише народні форми стихійного вшанування, але питання в тому, наскільки промовистими й довговічними є такі ситуативно встановлені знаки.
– У цих знаків є шанс потрапити до нового музею, можливо, у формі окремої експозиції?
– Ми їх точно збережемо – залежно від того, як це запропонує проект-переможець. Лишати це все в теперішньому вигляді не зовсім естетично. Ми ведемо мову про те, щоб форма вшанування пам'яті героїв була високомистецькою та гідною.
З іншого боку, навіть якщо залишити наявні пам'ятники загиблим там, де вони є нині, то вони псуються погодою й вандалами. Лишень цієї осені було знищено дві пам'ятні стели, ми забрали та зберегли їхні рештки. Скульптурну плиту пам'яті Володимира Мельничука було розбито ще раніше, її відновили батьки героя. Пам'ятаємо й знищені графіті "ікони революції" на Грушевського. Дерев'яний хрест на алеї дав тріщину. Уже були дискусії, що робити з капличкою, стелами, хрестом. Тобто однозначно їх із вулиці треба забирати, щоб зберегти. Але суспільство сприйме таку дію тільки в тому разі, якщо буде запропоновано натомість якісну заміну їм у межах меморіального комплексу.
– Як бути з оригінальними предметами тих часів, що є частиною ландшафту? Зокрема зі стовпами, крізь які пройшли кулі снайпера?
– Окрім стовпів, був іще й пробитий кулею швелер біля Жовтневого, але він зник. У нашій колекції є ситілайт з Інститутської, прострелений кулями, багато щитів і касок. Про те, що робити з нерухомими пам'ятками, які ще збереглися, також думаємо. Свого часу ми намагалися створити пам'яткоохоронну документацію на прострілені фасади будівель, на мурали, прострілені стовпи й дерева, але не вдалося. Тому вже давно час створити меморіальний комплекс, який упорядкував би пам'ять про ті події, що так швидко розвіюється сьогодні.
Щити Самооборони Майдану.Фото: Богдан Пошивайло.
ЕКСПОНАТИ ПОЧАЛИ ЗБИРАТИ ЩЕ ПІД ЧАС МАЙДАНУ
– Промені Гідності, які запалили тиждень тому, буде враховано в проекті музею?
– На цьому етапі такої вимоги нема. Серед конкурсантів – компанія, яка раніше створила меморіал на основі світлових ефектів. Однак ідея променів уже не є оригінальною. Конкурс спрямовано саме на пошук унікальних рішень, а не на повторення вже готових. З іншого боку, чи варто нав'язувати архітекторам чиєсь бачення, адже це їхня робота й відповідальність? В умовах конкурсу прописано низку важливих технічних деталей, зокрема потребу експонування знаменитої майданівської ялинки. Бо ж стелі музеїв проектуються стандартно до семи метрів, а каркас "йолки" перевищуєтридцять. Чітко прописуються містобудівні норми та обмеження, функціональні й технічні потреби об’єкта. Щодо всього іншого проектантам надається творча свобода.
– Відомо, що вже 2014 року колекція громадської ініціативи "Музей Майдану" нараховувала приблизно півтори тисячі артефактів – це тоді, коли власне музею не було. Розкажіть, як їх починали збирати та скільки одиниць збереження вже є у фондовому зібранні зараз.
– Під час Майдану ми мали чотири точки збору речей – штаб Самооборони Майдану, Український дім, Софія Київська та Музей Івана Гончара. Заручилися листом за підписом коменданта наметового містечка Андрія Парубія.
Насправді всі цифри є умовними, бо, на жаль, ми досі не маємо можливості взяти на облік усі, кількість їх подвоїлася. Потрібен відповідний простір, належні умови зберігання та опрацювання, тим більше в ситуації, коли колекція динамічно поповнюється. Нам несуть експонати щотижня.
Частина експозиції. Фото: Богдан Пошивайло.
– Люди самі несуть?
– Ми приймаємо й предмети, які нам люди передають із власної ініціативи, й ті речі, які відстежуємо певний час. Минулого тижня одержали значне поповнення – майже чотириста одиниць політичної агітації з останнього десятиліття: наліпки, ручки, пакунки, листівки, значки. Тобто вже вибудовується соціальна довіра до нашого проекту. Ми не хочемо людям казати, що не можемо прийняти їхні дарунки лише через те, що не маємо достатнього простору. Адже ці речі може бути втрачено.
– Де розміщуються великі артефакти, такі як "йолка" чи катапульта з Грушевського?
– Зараз усе зібрання перебуває в двох локаціях – Музеї Івана Гончара та Музеї історії України в Другій світовій війні. Саме в останньому розміщено великогабаритні предмети, зокрема каркас "йолки". А плакати, прапори, банери з неї зберігаються в Музеї Гончара. Серед інших великих предметів – розтрощена автівка одного з автомайданівців. Він сам її нам передав. Намагаємося дізнатися історію цього автомобіля.
У нашій колекції є й інші унікальні речі. Це, наприклад, мармурова скульптура вуличного митця П'єра Роті, яка називається "Новій Україні". Вона була на Майдані, пізніше зникла. Її перефарбували в білий колір. Нам удалося її знайти та привезти до музею. Автор хотів її в нас забрати, бо вважав, що скульптуру створив не для музею, а для публічного простору, хотів виставити в парку. Шляхом перемовин нам удалося дійти згоди й зберегти цю історичну річ для майбутньої експозиції. Ініціатор створення скульптури Олег Соснов її відреставрував та офіційно передав нам.
Скульптура П'єра Роті "Новій Україні". Фото: Богдан Пошивайло.
Також маємо польову кухню, що потрапила до нас із Труханового острова. Її разом із колекцією інших майданівських речей передали нам представники Четвертої сотні. З інших цікавих речей – різдвяна шопка, яку створила група львівських художників і встановила на Майдані у грудні 2013-го. Ми довго за нею полювали, адже вона – своєрідний шедевр сучасного наївного малярства. Греко-католицька курія планувала залишити вертеп у себе, але ми переконали її, що ця шопка становить не лише релігійну цінність. І дуже добре, що ми встигли забрати її після завершення різдвяних свят, інакше вона згоріла б під час штурму Майдану в ніч на 19 лютого.
Фото: Богдан Пошивайло.
Серед унікальних експонатів – серія живописних десятиметрових полотен під назвою "Україна майбутнього". Львівський художник Володимир Свачій установив стіну з полотен біля сцени Майдану й запрошував усіх охочих виявляти на них свої емоції, думки та сподівання. За статистикою, одне полотно малювали близько ста осіб. А таких полотен у нас вісім. Одне зникло вночі на Майдані.
– Деякі експонати вже мандрували по світу. Тобто експозиційна робота музею триває незважаючи на те, що немає приміщення?
– Так. Маємо низку мандрівних виставкових проектів. Нещодавно деякі банери та плакати з "йолки" було представлено в Польщі на міжнародній бієнале плаката. Польські колеги виявили на них небезпечний для здоров'я грибок та обробили експонати. То зрозуміло, бо на Майдані вони постійно були на вулиці під дією вологи. Усе це треба знезаражувати. У Польщі проведення аналізу експонатів перед виставкою є звичною процедурою, в Україні це не передбачено, бо немає відповідного обладнання.
Також ми влаштували мандрівну виставку "Відважні: наші герої" про революційну атрибутику за сто років змагань українців за свободу. Показали вбрання не лише військових, а й волонтерів, фотокореспондентів, інших персон. Провели виставку в Українському домі, Верховній Раді, "Глобусі". Рік вона подорожувала Україною, потім була в Чикаго, незабаром відкриємо її в парламенті Шотландії.
Пан Пошивайло показує проспект виставки про українських героїв, яка мандрує світом.
– Чи плануєте збирати усні історії Майдану?
– Не те що плануємо, вже збираємо. Іще в часи Майдану наша ініціатива зібрала понад п'ятдесять дуже цікавих відеосвідчень. Вони цінні тим, що записані під час і на місці подій. Попереду – розшифрування та видання книжки. З іншого боку, Інститут національної пам'яті започаткував проект "Майдан: усна історія". Цього року презентували чергове видання з цього проекту – "Майдан від першої особи. Регіональний вимір". Там тисячі історій, записаних за науковою методикою. Паралельно існував проект нідерландського правозахисника Роберта ван Воррена "Усні історії Майдану". Ці матеріали використовуватимуться для майбутніх експозицій та програм музею.
ХОЧЕМО ЗРОБИТИ СУЧАСНИЙ МЕМОРІАЛ БЕЗ НАВ'ЯЗУВАНЬ І ШТАМПІВ
– На якому рівні фінансування музею? З огляду на сумні випадки мистецьких довгобудів минулого це турбує багатьох. Чи є гарантія, що після завершення конкурсу комплекс буде споруджено без затримки?
– У нашій країні наразі немає таких гарантій. Хоча, я знаю, і в західних країнах деякі великі музеї залежать від політиків та політики. Але, зважаючи на соціальний запит і значущість Майдану не лише для України, було б нерозумно зупинити цей проект на півдорозі. Упевненість вселяє те, що громадську майданівську ініціативу зі збереження пам’яті про події Революції Гідності підтримано Указом Президента й розпорядженням Кабміну. Уже триває архітектурний конкурс, який частково фінансується його замовником – Міністерством культури, це два з половиною мільйони. Три мільйони гривень на проведення конкурсу особисто виділив Президент Порошенко.
Тож на сьогодні є політична воля щодо створення меморіально-музейного комплексу. Якби нам довелося створювати подібний музей за звичних умов, це тривало б роками. Та нині все відбувається швидко – вже є земельна ділянка, триває конкурс. Надалі постане питання втілення проектів-переможців у життя, і це справді питання коштів. Потім будуть замовлення на розроблення проектно-кошторисної документації, тендер на виконавця будівельних робіт. Проект меморіалу реально втілити за рік чи два. А от музей неможливо збудувати швидко, тут усе складніше. Це процес на три–п'ять років.
Тому сподіваємося й на меценатів. У Сполучених Штатах у музеях черги благодійників, які хочуть інвестувати в різні сфери музейного життя. Тому там так гостро не стоїть фінансове питання. У нашому випадку велика надія й на активність суспільства. Якщо громадяни долучатимуться до розбудови музею, то підтримуватимуть ініціативи музею та захищатимуть його, коли в цьому буде потреба.
Зараз ми не жаліємося, хоча стоїмо перед низкою жорстких викликів. Адже в бюджеті на музей передбачено кошти на заробітну плату, комунальні витрати, капітальні видатки. Однак коштів на проведення заходів і на відрядження – на те, що сьогодні для музею-стартапу потрібне, як кисень, наразі немає.
– Власне, для України це виклик – створення такого музею з нуля.
– Атож, в Україні поки що не створено жодного музею чи меморіалу за результатами міжнародного відкритого конкурсу. Є досвід створення Меморіалу жертв Голодомору, однак тоді конкурсу не було проведено. Десять років тому збудували тільки першу чергу – меморіальний складник. Цього року з’явилася надія, що постане друга черга – музейна. Так само тривають дискусії щодо комплексу в Бабиному Яру. В обох випадках ситуацію ускладнює відсутність широкого публічного обговорення концепції та конкурсу, це створює певний вакуум стосовно інформації та довіри довкола цих проектів, що може призвести до чергових несподіванок для громади.
Ігор Пошивайло обговорює з колегами експонати, які нещодавно надійшли до колекції.
– Як сьогодні музей функціонує?
– Сьогодні структура класична, відповідає статутові. Маємо тридцять штатних одиниць. Це адміністрація, науково-дослідний підрозділ, відділи науково-фондової роботи, культурно-освітньої роботи, господарчого забезпечення. Також є підрозділ, який провадить інформаційно-видавничу діяльність, причому без жодної копійки державних коштів.
У найближчому майбутньому плануємо зробити реструктуризацію відповідно до концепції та стратегії розвитку музею на п'ять років, бо раніше напрям діяльності музею визначався в умовах відсутності штату. Нині команда вже є. Ми зробили аналіз середовища, визначили місію закладу, його візію, цінності, пріоритети, цільові аудиторії тощо. Це незвичні поки що речі для українського музею, але це – стандартний інструмент для західних інституцій. Ми повинні чітко розуміти самі й пояснити суспільству, що це за музей, для кого він, які його меседжі, яким музей буде через п'ять і десять років. У цьому плані важливу роль відіграє третій компонент меморіально-музейного комплексу – громадський простір, актуалізований для широкої аудиторії.
НА ЗАХОДІ ВЖЕ ВІДЖИВАЄ СВОЄ ІДЕЯ МУЗЕЮ З ПОГЛЯДУ ЖЕРТВ І МУЧЕНИКІВ
– У чому суть громадського простору?
– Він може бути просто неба в серці столиці. Це територія, яка буде вільною від драматизму й переживань. Люди після відвідання меморіальної частини – місця пам'яті й скорботи зможуть знайти собі нейтральну ділянку, щоб спокійно усвідомити й переосмислити побачене та пережите. Це має бути красива й гармонійна в ландшафтному плані територія.
Частиною громадського простору може бути "Центр Свободи" або "Центр розвиту демократії", як ми його назвали умовно, – багатофункціональна платформа ініціатив із розвитку критичного мислення та розбудови громадянського суспільства. Центр із конференц-залом, театром, майстернями, студіями, дитячою школою. Зараз пасіонарна енергія Майдану трансформувалася передусім у волонтерський рух. Так ось, цей центр має стати своєрідною лабораторією для громадських проектів, переосмислення історії, інноваційних ідей, експериментування, спільної творчості – так само, як на Майдані, де народжувалася маса креативних дій.
Ми вже включили в структуру "Бібліотеку Музею Майдану". Це трансформований проект, який виник завдяки революції. Бібліотека Майдану передала нам свою колекцію так само, як і Мистецька сотня. Деякі активісти цих ініціатив сьогодні стали співробітниками нашого музею. Також у штаті є члени родин Героїв Небесної Сотні.
Чиновники часом сприймають наше концептуальне бачення цього музею-центру майбутнього як утопію, називаючи нас поза очі романтиками. Але ми віримо, що ці ідеї таки буде втілено в реальність.
– Чому як утопію?
– Це я кажу з іронією, бо дуже багато скептиків вважають, що сьогодні неможливо створити такий комплекс, який ми концептуально сформували. А ми не погоджуємося на черговий постсовєтський баласт у вигляді холодного пам'ятника з бронзи чи граніту, де мовчазних героїв поставлять на п'єдестал без емоційного розуміння їхньої жертовності та зв'язку з наступним поколінням. Ми не хочемо, щоб, коли діти прийдуть на майдан через десять–п'ятнадцять років, для них ці герої були тим самим, чим є для більшості нинішнього молодого покоління Ленін і Щорс, навіть Бандера чи Петлюра. Тож ми хочемо зробити сучасний меморіал, який розповідав би персональні історії, живу правду без нав'язування стереотипів і штампів, без ідеологічних міфів та кон’юктурного пафосу.
Це, можливо, й утопія з погляду українського чиновника та пересічного громадянина. Але це цілком реально й важливо. Подібні інституції пам’яті успішно існують у світі. Тож і ми маємо створити меморіально-музейний простір, актуальний та важливий для всіх і завжди – для влади, громадян, іноземців.
– Зручний для будь-якої влади? Тобто це не буде пантеон героїв?
– Музей не повинен бути суто політичним проектом, тож у ньому буде показано різні сторони подій. Наративи не мають ділитися на переможців і переможених. Ми про це чимало дискутували. Багато хто не розуміє цього. Питають: "Як то? Невже розповідатимете про Януковича, "Беркут" і тітушок?" Але ж історія без цього неможлива. Як пояснити іноземцям, чому люди йшли під кулі? Як показати систему корупції та злочинності без історії тих людей, що також є громадянами України? Як нам зрозуміти, заради чого загинули герої та хто винен у вбивствах? Тим більше й досі немає офіційних результатів слідства щодо злочинів на Майдані.
І в цьому сенсі музей є викликом. Адже не варто створювати меморіал у традиції, яка відживає своє на Заході, – зображенні героїв із погляду жертв чи мучеників. Ми відвідали за останні роки багато музеїв Першої та Другої світових воєн у Німеччині, Франції, Бельгії, Нідерландах. Там уже показують обидві сторони, щоб зрозуміти, чому взагалі стала можливою війна. Зараз Німеччина порушує в експозиціях питання, чому німецьке суспільство дозволило прихід нацистів до влади, чи лише Гітлер та його близьке оточення винні у злочинах проти людства. Дедалі частіше з’являється думка про колективну відповідальність суспільства за власну політичну еліту. Чи не актуально це й для нас, українців?
Та й назагал Майдан надто багатовимірне явище, до кінця не пізнане сучасниками. Якби нам, скажімо, сьогодні поставили завдання зробити вичерпну експозицію про Революцію Гідності, думаю, ми не впорались би з цим однозначно. І добре, що ми маємо час для дослідження, переосмислення, обговорення.
Ольга Скороход, "Цензор.НЕТ"
Фото: Катерина Лащикова для "Цензор.НЕТ"