Чого варті переконання? Досвід курдів та українців 

“Щонайменше 87 українців перебувають у російському полоні й іще не менш ніж 227 – у підвалах окупованих міст Донбасу”, – нагадала правозахисниця Олександра Матвійчук у вступному слові на публічній зустрічі з колишніми політичними в’язнями в Інформаційно-виставковому центрі Музею Майдану. 

На захід “Політв’язні: ціна переконання” запрошено двох. Уфук Айдин – курдський активіст, засуджений на 12 із половиною років за участь у мітингах у Туреччині. Звільнився, відсидівши дев'ять із них, у віці 29 років. Володимира Балуха заарештовано у Криму та засуджено російським судом до 5 років ув’язнення. Коли відбув половину строку, його звільнили 7 вересня в межах обміну в’язнями між Україною та Російською Федерацією.

Говорили про відмінності та подібності сучасної боротьби курдського й українського народів, внутрішню та зовнішню політичну ситуацію, а також про загальнолюдське – особистий вибір у протистоянні системі та принципи, за які доводиться складати жертви. 

Зустріч із колишніми політв'язнями. Інформаційно-виставковий центр Музею Майдану

 

Першою подаємо життєву історію іноземця.


УФУК АЙДИН

Цифри, які назвала у вступному слові модераторка, Уфук Айдин (Ufuk Aydın) доповнив статистикою своєї країни. За даними тамтешнього Міністерства юстиції, у Туреччині 2017 року перебували в ув’язненні майже 70 тисяч студентів

За цьогорічними даними "Human Right Watch", майже п’ята частина всіх в’язнів у цій країні сидить за терористичні злочини. 

“Туреччина залишилася світовим лідером щодо ув'язнення журналістів. 175 працівників ЗМІ перебувають під досудовою вартою або відбувають покарання за терористичні злочини у своїй роботі. Декого засуджено довічно. Сотні ходять на судові засідання щодо себе з волі”, – зазначили представники HRW у звіті за 2019 рік і додали: “У багатьох справах проти тероризму в Туреччині немає переконливих доказів злочинної діяльності чи дій, які можна вважати тероризмом, а тривале досудове утримання звинувачених викликає підозру, що це є формою покарання".  

Колишній в'язень кількох турецьких тюрем Уфук Айдин і сам пояснює: затриманих на політичних акціях також судять у межах законодавства щодо терористичної діяльності. Він якраз із таких. 

На одному з мітингів поліціянти отримали тілесні ушкодження. “Мене та моїх друзів при цих епізодах не було, але на нас згодом указали потерпілі, оскільки знали наші обличчя з багатьох попередніх акцій. Для алібі ми всіляко намагалися одержати відео з камер спостереження їдальні, в якій обідали під час згаданого заворушення, проте записи якимось чином зникли”, – каже  Уфук Айдин.

БЕЗЛІМІТНЕ НЕБО

 

Резюме щодо освіти має такий виглядУфук переважно всміхається. Носить окуляри. Щира широка усмішка контрастує з тим, що третину життя він провів у чотирьох стінах, а ще рік після звільнення перебував під наглядом – щодня мусив відмічатися у відділку. Аж тепер зміг здійснити якусь подорож. Україна для нього – перша відвідана країна. У в'язниці він надихнувся новинами про Євромайдан і тепер за програмою “Beraberce Xchange Program” приїхав вивчати досвід ненасильницьких протестів. “Ненасильницьких із боку активістів!” – уточнює перекладач. 

“Коли я вступив до університету, Туреччина поволі рухалася до режиму, який уже не назвеш демократичним. Тому дехто з наших студентів започаткував протестні рухи. Я долучився до них. Щодня долучалися сотні. Позаяк уряд не був таким сильним, як сьогодні, він не чинив значного тиску щодо цих протестів. А 2010-го почав набиратися сил і придушувати опозицію”, – розповідіє Уфук.

У квітні того самого року його разом із п’ятьма друзями кинули за ґрати. 

“Ми домагалися, щоб наш університет мав більше автономії, – пояснює молодий курд мету протестів. – Судили нас п’ять років. Увесь цей час нас було позбавлено волі. Якщо вас у Туреччині затримують на протесті, ви потрапляєте в антитерористичний суд. Він діє твердо. Не маєте права захищатися рідною мовою, якщо вона не турецька. Нема змоги достатньо й вільно висловитися. Слідчі дії вашого адвоката так само під контролем. На той момент у Туреччині було вже багато затриманих студентів, але наша справа стала однією з найвідоміших. Про нас говорили по телебаченню, депутати провідали нас у в’язниці, щоб звільнити. Але це було неможливо”.

Курдська належить до арійської (індоєвропейської) мовної сім’ї, турецька – до тюркської. На теренах проживання курдів статус їхньої мови дуже різний. Офіційною вона є лише в Курдській автономній області Іраку

 

Уфук згадує, що в камерах було по три особи. Щотижня бранцям давали 45 хвилин для закритих зустрічей і раз на місяць 45 хвилин відкритої зустрічі, але рідня Уфука жила далеко й приїжджала нечасто.

Після звільнення він ходив і насолоджувався небом над головою: “В’язничне подвір’я для прогулянок вузьке, зі стінами понад шість метрів заввишки. Можна було бачити маленький клаптик заґратованого неба. Після тюрми я багато дивився вгору. З'ясував, що людині дуже приємно й важливо просто бачити красу небес”. 

За день перед від’їздом ми поцікавилися, що означає його ім’я, й Уфук відповів: "обрій".

 

ПРОТЕСТ ЗАВДОВЖКИ В СТО РОКІВ 

 

Розселення курдів. Дані ВікіпедіїУфук розповів про спалені в 90-х роках ХХ століття курдські села, після чого люди вимушено перебиралися до міст. У самому Стамбулі тепер три мільйони курдів. Усього у світі їх, як українців, 40–50 мільйонів.

У в'язниці за книжками Уфук добре підучив англійську мову. Французька давалася тяжче, тому закинув цю справу. Знічено відповідає, що таких старанних в’язнів небагато. З усіх його співкамерників опанував іноземну ще один. Також на нарах народилася Уфукова любов до читання. У Києві цікавився бібліотеками та порядком відвідання їх.

“У в’язниці я відчував, що зі мною моя сім’я, друзі, народ, одержав сотні листів підтримки, але, якщо людина в чотирьох стінах не знайде моральну опору, витримати складно. Для мене такою опорою стало читання. Я міркував: не можу змінити дійсність, яка мене оточує, то маю готуватися до життя, в яке вийду звідси. На цьому я зосередив зусилля й вижив. Але направду це було важко. Чимало митей, коли ти безпорадний. Наодинці зі своїм світом і з вірою в себе, в свої можливості... Допомагають триматися переконання. Разом зі мною борються за ті самі речі багато однодумців”, – підсумовує Уфук.

Основна вимога курдів нинішнього часу – визнання їхньої мови. Нею не дозволено послуговуватися в турецьких держустановах, зокрема у школах. Назви курдських сіл та міст усюди прописано на турецький лад. Народ має нову традицію – подвійні імена дітей. Оскільки більше не дозволено називати дітей по-курдському, молоді курди часто мають ім’я в паспорті й ім’я, яким кличуть удома. 

Уфук, засуджений разом з ним друг Фатіх та батько Фатіха – імам, теж засуджений у 69-річному віці (звільнився цієї весни)

Чиняться перешкоди й у політичній діяльності. Як розповів Уфук, лідер курдської партії, яка на загальнодержавних виборах здобула 15% голосів, сьогодні також за ґратами: “А мера мого міста Діярбакир учора заарештовано, – каже він, – хоча його обрали 80% виборців... Тож ми не можемо провадити свою політику. Якби Туреччина повернулася в бік Європи, це суттєво полегшило б становище курдів. Тому ми намагаємося активно взаємодіяти в політичному плані з іншими опозиціонерами. Почалися військові дії проти курдів у Сирії, проте ми не можемо знайти собі союзників, оскільки не маємо держави. Становище скрутне. Відчуваємо себе ошуканими, при цьому намагаємося вижити”.

За підсумками Першої світової війни теперішні землі Туреччини було розділено за Севрським договором. Тоді "під роздачу" потрапили Курдистан і Вірменія. Вірменів до того вислали звідти й піддали геноциду. Турки ж переконали курдів підтримати їх у війні за незалежність. 

“І курди в цій війні стали істотною підтримкою, – каже активіст, – оскільки турки могли надати їм за це автономію. Але війна закінчилася, турки побудували свою державу, натомість курдам не залишили навіть права розмовляти рідною мовою. Тоді вибухнули повстання. Тому сьогоднішнє курдське питання – це справа національної спільноти, яка ведеться сто років. А влада хоче вирішити його лише силою”. 

Місця щільного проживання курдів. Карта з Вікісховища

“Думаю, не тільки мене вразила кількість затриманих у Туреччині з політичних міркувань громадських діячів, політиків, юристів тощо. 2014 року помічникові верховного комісара ООН з прав людини я казала про 11 політичних в’язнів-українців. Він перепитав, чи не тисяч. Кажу: ні, 11, але ми за кожного з них боремося. І сьогодні мені страшно уявити, коли політв’язнів міряють десятками тисяч”, – зазначила модераторка Олександра Матвійчук. Вона – засновниця ініціативи “Євромайдан SOS”. Розширила правозахисну діяльність із початком війни. Продовжує міжнародні визвольні кампанії #SaveOlegSentsov i #LetMyPeopeGoUkraine

Огляди та звіти – звична робота Центру громадянських свобод

 

ПРИРОДЖЕНІ ПОЛІТИКИ 

Розмови про політику рідко закінчуються без гострих запитань. Щодо деяких наш гість Уфук Айдин перепросив і пообіцяв відповісти слухачам особисто. Висловлювання на прилюдному заході може знову коштувати йому свободи. Однак ані уряду Туреччини, ані уряду Росії курдський гість не схильний і не радить беззастережно довіряти, зокрема стосовно Криму, щодо якого йому ставили питання із зали та в якому Туреччина виступала посередником.

За словами Айдина, Ердоган із партією, прийшовши до влади 2002 року завдяки симпатіям лібералів, спочатку були демократичними. Цю силу підтримували й курди в надії на вирішення свого питання. 

“Проте Ердоган – корисливий політик. Не можу сказати, що́ він зробить із кримським питанням. Мабуть, те саме, що вчинив із курдським. Причину того, як він із вами поводився 2014-го, пов’язано зі збитим російським літаком і погіршенням стосунків із Росією. Турки збили російський літак у Сирії, і почалася колотнеча. Окрім того, Крим – історичне питання для Туреччини з погляду Османської імперії. Нинішній уряд Туреччини вважає себе її спадкоємцем. Підсвідомо, може, й не хоче, щоб Крим відійшов Росії. У кожному разі він нічого не зробить із бажання допомогти українцям”, – так курд відповів на запитання модераторки, чи може бути Туреччина містком у відносинах України з Росією. 

Уфук визнає, що свого часу курди чекали на підтримку Росії в боротьбі за автономію. Принагідно згадує Мехабадську республіку – державне утворення курдів в Ірані у 40-х роках ХХ століття. СРСР спершу сприяв задоволенню курдських національних інтересів, прагнучи поширити вплив на північно-західний Іран, але потім припинив економічну й військову підтримку. 

“Згодом цю республіку було знищено за допомогою російської провокації, й усе завершилося вбивствами, – каже Уфук. – Тому, беручи до уваги цей досвід, довіряти Росії чи будь-якій іншій великій силі неможливо. Знову ж таки курди мають приказку: великі завжди думають, як вас використати, однак лише в кінці гри видно, хто кого”. 

Постійна боротьба за національні права навчила курдів терпимості до релігійних меншин і до прав жінок у своєму осередку. 

“Курди – переважно мусульманська спільнота, – пояснює Уфук. – Гадаю, що й інші мусульманські спільноти на Близькому Сході відчувають потребу в демократизації. Однак місце курдів серед них сьогодні інше. Це найсекуляризованіша спільнота на Близькому та Середньому Сході. Гадаю, з цієї причини вона демонструє значно більше поваги до інших національних меншин”.  

Приїзд Уфука до Києва видається йому поверненням до громадської діяльності. Досвід українців неабияк надихає гостя. 

“Україна для моєї діяльності – добрий початок! – вважає активіст. – У вашій історії чимало революцій, і всі вони велися мирно з боку громади. Тож моє завдання – набувши тут досвіду, зробити висновок. А зараз можу сказати: вам удалася дуже велика справа! Поліція так само нападала на вас, але ви не спасували – і це для мене приголомшливо. Окрім того, Музей Майдану й усе, що в ньому зберігається з того часу, вважаю дуже важливим, оскільки в моїй країні це все могли б розцінити як докази злочину. Додаєте мені ентузіазму. У Туреччині я проведу семінари, пов’язані з Україною та з вашою революцією. Розповім, як тут живе опозиція. Для Туреччини це буде дуже важливо. Ми живемо в антидемократичній країні. Моєю історією про вас надзвичайно зацікавляться”. 

Проходячи потім повз котлован, на місці якого заплановано будівлю музею, розпитуємо про політичну свідомість громадян Туреччини. Уфук каже, що турки цікавляться політикою більше в зрілому віці. 

Натомість курди, як він вважає, народжуються вже політизованими.

Перед прощанням з аудиторією Уфук виконує під гітару пісню курдською мовою

 


ВОЛОДИМИР БАЛУХ

Говорить стишено, але через це не з меншою впевненістю, радше навпаки. За повільно виголошеним вітанням “Слава Україні” можна відчути ціну слів. Кілька разів перепрошує за свою знервованість – мовляв, хвилюється, бо не є публічною особою, проте на дальші питання відповідає змістовно й тонко. Тричі його переривають оплески, кілька разів – загальний сміх. 

 

ЗАХИСНИК

Згадує Крим перед своїм арештом і настрої, які панували в його селі, – вони були діаметрально протилежні. 

Після розгону студентів на Майдані Балух вивісив над своєю хатою червоно-чорний прапор. 

Згодом при в’їзді на подвір’я почепив синьо-жовту табличку “Вулиця Героїв Небесної Сотні, 18”. 

Згадує: “Прапор дуже швидко знищили. Це були місцеві. Ті, коли почалися події “кримської весни”, грозилися нас вішати: “У нас є лісосмуга з гарними гілками, дерева вас витримають!” Від таких людей – до абсолютної підтримки. Людей з українським серцем у Криму достатньо. Виведіть війська – і побачите, які прапори переважать!”

Володимир Балух пробув у застінках менше за курдського активіста, однак у гірших умовах: “У російських СІЗО інакше. Існує “переліміт”. Одразу пригадую, як уперше потрапив до СІЗО. По-перше, тебе поміщають у так звану кишку – це перехід під землею від “конверта”, де тебе приймають, обшукують, до в’язниці. Натовп, накурено, "бички", вогкість, калюжа води посередині… похмуре-похмуре таке видовище. А потім потрапляєш у камеру, де 14 нар і 37 осіб. Один туалет, одна раковина, і можливості спати майже нема. Потім були загальні табори, і я вже сидів в одинарних камерах”.

Українець каже, що всю систему "заточено" на те, щоб ламати волю. Від людини вимагають цілковитої підпорядкованості, вимагають сховати своє “я”. За словами Балуха, фізичні тортури легше витримати, аніж щосекундні моральні: “Я просто завжди ставив собі питання...  хлопці гинуть на війні, і на що я маю право, на що – ні”.

Відчув, що вільний, заходячи в автобус на летовищі Лефортово: “Мене заводили передостаннім, і коли я побачив ці, можна сказати, зіркові обличчя – і Олега Сенцова, і Сашка Кольченка, і Романа Сущенка, і Миколу Карпюка… Клиха завели вже після того. Про Гриба й Артура Панова я не знав, а Женя Панов... Ми перетиналися в СІЗО Сімферополя, був знайомий особисто. Я сидів біля вікна, поруч сидів ефесбешник, але було відчуття, що покидаю те місце...”

Пан Володимир поділився новими спостереженнями за нашим суспільством. 

“Багато чую про втому від війни. Розумію, що стомилися від війни ті, хто не брав у ній участі. Я повернувся з Умані, у трьох школах зустрічався з дітьми, і відчуваю, як суспільство намагається відсторонитися... Достатньо людей, які душу вкладають у волонтерство, – спілкувався з хлопцями, які сьогодні приїхали, після завтра знову їдуть на передову, і з добровольцями, і з військовослужбовцями. В одних життя наповнене війною, іншим це заважає. Їх дратують самі розмови про війну”, – каже Балух. 

Володимир Балух жалкує, що багато людей не усвідомлюють свободи: “Не вважаю, що за ґратами мене позбавили свободи. Позбавити свободи неможливо. Найважливіша – свобода думки. І той довгий період, коли ти перебуваєш на самоті, особливо коли це пов’язано зі штрафними ізоляторами, – насправді нема відчуття несвободи. Є відчуття неможливості дій. А тут люди мають усі можливості діяти, жити повним життям, але не роблять цього”.

Володимир Балух залишає ще один слід в історії на інтерактивній стіні Інфоцентру Музею Майдану

 

СПІЛЬНИКИ НА ПРОТИЛЕЖНОМУ БОЦІ

Олександра Матвійчук нагадала, що цього літа в Росії відбувалися в більш ніж 40 містах протести через відмову Центрвиборчкому реєструвати опозиційних кандидатів на вибори до міськради Москви. 

“27 липня людей переслідували вже після акції. Відомому дизайнерові зламали ногу, коли він мав пробіжку, бо думали, що втікає. В Україні багато кажуть про 86%, які підтримують Путіна, і, мені здається, ми мало говоримо про тих, хто бореться зі злочинним режимом та багато робить для підтримки України”, – зазначає правозахисниця.

Вдячно згадує російську меншість і Володимир Балух: “Я листувався з цими людьми. Вони намагалися використати будь-яку можливість, аби передати передачу, написати листа, цілодобово стояли з плакатами в одиночних пікетах. Вони розуміють – я це побачив із їхніх листів – значення процесів, які відбуваються в Україні. І визволення моральне, ментальне від свого режиму вони пов’язують саме з Україною”.

На його думку, одиночні пікети – це спосіб комунікації з людьми за відсутності майданчиків у ЗМІ.

“Це були звичайні слова підтримки й надії на те, що колись і в них відбудуться тектонічні зрушення, які українці зорганізували в себе. Вони дивляться на нас як на приклад, це відчувається. І вони потребують, щоб ми в них вірили!” – переконує Балух на зустрічі в київському Будинку профспілок. Саме тут був центральний осередок Революції Гідності, а зараз маленьке приміщення на другому поверсі використовує для проведення заходів Національний музей Революції Гідності. 

У кримському селі члену партії "Конгрес українських націоналістів" Володимирові Балуху й самому доводилося йти проти більшості та проти влади, але він не переставав діяти. Був старостою церковної громади. Балотувався до місцевої ради. 

Після поневірянь у російських судах і в’язницях стверджує, що найбільшою загрозою для світового співтовариства є непокаране зло. І цьому, на його погляд, нерідко сприяє законодавство європейських судів. Натомість цієї “проблеми” немає в Російській Федерації: “Розуміючи вплив на світовий інформпростір, ви простежуєте, що буквально за будь-яким фактом одразу судові органи прокуратури РФ відкривають справу, заочно виносять вироки, причому фабрикуючи цю справу, шиючи білими нитками, – але вони карбують таку маленьку позначку саме в просторі медійному. Є притча в Біблії про те, що з найменшого зерна виростає найбільше дерево. Так вони намагаються сіяти в свідомості людей, що от ця людина – засуджена…”

Судячи з доповнення Олександри Матвійчук, українські законодавці не поспішають забезпечити відповідальність за велике зло. “Наші чільники держави люблять говорити про злочини проти людяності, про воєнні злочини. Але мало хто знає, що в Кримінальному кодексі досі нема відповідальності за злочини проти людяності, а воєнні злочини виписано таким чином, що за всі ці роки лише одна людина отримала за них вирок. Щоб це виправити, правозахисники розробили “Закон про воєнних злочинців”. Його в червні проголосовано в першому читанні, й зараз він нікому особливо не цікавий. А цей законопроект – допомога в боротьбі з безкарністю”.


Матеріал підготували журналістка Олена Максименко й редактор Северин Наливайко 

 

Трансляцію цього та багатьох інших наших заходів завжди можнапереглянути на сторінці Інформаційно-виставкового центру Музею Майдану