Для мене Майдан став несподіваним. У мене ніби все зупинилося, і робота також, коли Азаров заявив, що ми не будемо підписувати угоду. До речі, я був запрошений на конференцію у Вільнюсі, яка мала передувати підписанню Угоди про асоціацію, і збирався залишатися там на підписання. Але потім нам сказали, що Олександр Квасьневський,* німецькі політики не приїжджають, то стало вже зрозуміло, що, скоріш за все, нічого й не буде. Потім почалися студентські протести. Студенти наголошували, що це протести не політичні, вони не хотіли, щоби представники опозиції виступали на їхніх майданах, з їхніх трибун. Пам’ятаю навіть такий яскравий момент, коли у Львові зіштовхнули з трибуни Михальчишина** після того, як він заявив студентам, що треба йти на Київ і загинути по-геройськи, як студенти під Крутами.
Сам Майдан спрогнозувати було неможливо. Але потім я думав, що жорстокість влади можна було б передбачити. Я маю на увазі після 29 листопада, коли стався розгін студентів "Беркутом"… Можна було передбачити, що ця влада не чекатиме, що не буде такої патової ситуації, як за Кучми під час Помаранчевої революції. У цієї влади була інша культура, ніби інша традиція насильства — донецька, чи донбаська, в якій виріс і Янукович, і до якої звикли всі інші, кого він привів до влади. Тож, в принципі, далі можна було прогнозувати, що буде насильство. Але важко було передбачити, наскільки воно буде серйозним, скільки проллється крові. Можна сказати, що після 1 грудня ситуація трохи нагадувала Помаранчеву революцію. Тоді з’явилося багато наметів — це знову було переселення на Майдан протестувальників з усієї України. З’явився намет Барбакана,*** там почалися дискусії, книжкові презентації, виставки постерів у стилі "Анархія — мати порядку" і таке інше. Український дім запрацював як майданчик для дискусій. У Будинку профспілок почалися лекції відкритого університету, безкоштовні курси англійської… Цей момент, до речі, нагадував період між двома революціями 1917 року.**** Але все одно було відчуття напруженості. Я одразу помітив, що людей, зацікавлених у культурному спілкуванні, було набагато менше, ніж під час Помаранчевої революції. Навіть на дискусії в Українському домі, де були Юрій Андрухович, Сергій Жадан, дуже мало людей приходило, учасники ж були здебільшого "свої"— ті, які вже з’являлися на інших подібних зустрічах. А повз цей імпровізований конференц-зал в Українському домі туди-сюди постійно проходили майданівці, самооборонівці, не звертаючи уваги на розмови письменників чи журналістів…
Радикалізація Майдану була закономірною, тому що, я вважаю, барикади на Грушевського були побудовані для того, аби провокувати і міліцію, й "Беркут", і владу. Тобто туди йшли люди, які хотіли, щоби сутички були фізичними. І серед тих людей, я думаю, було чимало таких, хто пройшов Помаранчеву революцію і вважав, що та революція програла, оскільки не пролилася кров, не була принесена жертва, а без жертви нічого не зміниш. Я теж ходив між двома Майданами, тобто між Грушевського та Майданом, і стежив за тими, хто мандрував туди-сюди: їм набридало спокійне буття на Майдані, й вони час від часу вирушали на Грушевського, групами чи самі по собі, а як тільки там щось починалося (летіло каміння тощо), більшість із них приєднувалася до "Правого сектора", а меншість поверталася на Майдан. Хоча насправді все однаково закінчилося б кров’ю, незалежно від барикад на Грушевського. Але ті барикади просто показали владі, що супротив буде набагато сильніший, ніж вона могла очікувати.
Порівняно з Помаранчевою революцією роль митців у цьому Майдані була набагато слабшою. На мою думку, Помаранчева революція — це були протести, організовані середнім класом, де інтелектуали відіграли свою роль. Тоді ми з братами Капрановими, Василем Шклярем, іншими письменниками три тижні влаштовували відкриті дискусії у книгарні "Наукова думка", поїли чаєм і шахтарів, яких привезли на потягах, і наших, майданівців. І все було якось так… спокійно. Хоча шахтарі й не хотіли говорити (але стояти на мінус 25 чи стояти всередині магазину — це була велика різниця), все одно якісь розмови точилися, відбувався діалог, була спроба якось навернути їх на інші думки.
Під час цього Майдану в перший місяць також дискусії велися — навколо наметів, але дискутували між собою тільки майданівці, й лише інколи, дуже рідко, приходили ті, що були з ними не згодні. Але люди, з якими я говорив, більше були проти місцевої корупції, ніж за Європу, і вони почувалися дуже самодостатньо, не потребували лідерів, не потребували думки інтелектуалів чи ще когось. Це вже було схоже на революцію більш-менш самоосвічених селян і робітників. Було там, звісно, багато дрібних бізнесменів, які теж грамотно все розкладали по полицях.
Та дуже багато було і людей… я б сказав, опортуністів, але не в негативному значенні цього слова… яких ніби "затягла" оця атмосфера революції, яким спочатку взагалі просто подобалося там стояти, разом з іншими відчувати свою дотичність до великих подій, які змінять історію.
Література під час останнього Майдану трохи "просіла". Під час Помаранчевої революції люди більше слухали і більше хотіли спілкуватися з митцями, викладачами, філософами. А зараз можна було заходити у намети… я там пив чаї з людьми, розпитував — а їм не було цікаво взагалі, що я думаю, хто я такий і тому подібне. Я казав, що я письменник — мене пускали. А в принципі у них не було потреби про щось дізнаватися: вони прийшли протестувати проти влади, і половина казала, що вони не підуть, поки влада не зміниться, а половина не хотіла про це говорити, бо мала, мабуть, якісь інші думки.
Під час Майдану я почав писати книгу про ті події. Вона називалася "Щоденник Майдану" і готувалася для австрійського видавництва замість книжки nonfiction***** про Україну. Ми вирішили з видавцем, що я кожен день записуватиму те, що буду бачити, чути і думати, і надсилатиму перекладачеві, а він перекладатиме і відправлятиме видавцю. В принципі, з 21 листопада до 24 квітня я так і робив.
Хоча сам Майдан, звісно, завершився раніше (для мене насправді це сталося перед початком анексії Криму), для закінчення записів я обрав дату 24 квітня. Такий день треба було обрати десь наприкінці квітня, щоби книжка вийшла німецькою на початку літа. Тобто визначення дати завершення щоденника було суто технічнім питанням. Цей день — наступний після мого дня народження. Тому я й вибрав його — щоб це було якоюсь позитивною ноткою. Те, що 24 квітня буде останнім днем щоденника, ми вирішили ще восени 2013-го. Потім я продовжував писати щотижневі репортажі для впливової норвезької газети. І практично рік писав для них.
Є дні, які не ввійшли до книги. Тобто вони десь у мене записані, але видавець чи редактор вирішив, що якийсь день не дуже цікавий, або ж запис видавався занадто довгим — і його скоротили.
Загалом щоденники я веду з 15-річного віку. Тобто у мене є купа записів. Я їх пишу для себе, для своїх дітей. Там записані мої творчі плани, якісь цікаві думки, деталі, сюжети… ну і, звісно, те, що відбувається у родині, з друзями.
Щоби не писати "Щоденник Майдану" як на замовлення, я його вів таким самим чином, як і завжди, але, звичайно, вставляв більше політичних, соціальних подій. Я часто ходив на Майдан, від мого дому до нього 7 хвилин пішки. Інколи по три рази на день, часом уночі ходив туди, спілкуватися. Одного разу ми з Миколою Кравченком вночі гуляли, іншим разом приїхали друзі — литовські політики, і ми о 3-й годині ночі пішли туди говорити з майданівцями. У щоденнику я писав про родинні справи, про друзів, про те, як вони та мої колеги бачать ситуацію, що я думаю, що пишу, що взагалі планую, і як, вважаю, розвиватимуться події. Перед виданням книжки я хотів прибрати всі епізоди, пов’язані з моєю родиною, друзями, але через ескалацію подій не встиг цього зробити. Потім мені сказали, що, навпаки, ці місця вийшли найцікавішими.
Крізь вікна моєї квартири можна було бачити все, що відбувається на вулицях, у дворі: поступово зменшувалася кількість машин, які сусіди залишали біля будинків, тому що хтось ночами ходив, бив авто, дзеркала. Десь у лютому моя машина була єдиною, яка залишалася у дворі, решту вивезли десь в інші райони, подалі від центру.
У той час мої дружина і діти готували виставу. У дружини аматорський англомовний театр "KyivPlayers", і вони саме готували різдвяну виставу в Центрі Курбаса. В той час там уже жили і ночували майданівці, і саме вони охороняли Центр. Там збиралася любительська театральна трупа: іноземці й українці. Інколи їм доводилося переступати через тих, хто спав, щоб піднятися на третій поверх для репетиції. Потім була дуже успішна прем’єра — цю виставу (створену на основі книжки Роальда Даля "Чарлі і шоколадна фабрика") показали тричі.
Ми зі старшим сином теж полюбляємо ходити до театру, то помічали, що, наприклад, у грудні в театрах не залишалося вільних місць — не було зайвих квитків навіть на посередні вистави. Для мене це означало, що люди шукають можливості відволіктися від реальності, втекти в інший, "паралельний", світ. А вже з лютого поблизу нашого дому стали ходити патрулі. Спершу ходили невідомі у штатському і люди з Майдану, Самооборона. Потім почали ходити разом — два міліціонери і два самооборонівці. Я завжди з вікна дивився, о котрій годині вони виходять.
"Щоденник Майдану" перекладений дев’ятьма мовами: литовською, естонською, датською, англійською, італійською, французькою, німецькою, японською, польською. Гадаю, що цього досить. Найбільший тираж, звісно, вийшов англійською, тому що цією мовою книжки продаються по всьому світу.
Знаю, що моя книга допомогла людям зрозуміти ці події, бо дуже багато політиків говорили мені про це. Наприклад, Карл Більдт, коли ще був міністром іноземних справ Швеції, сказав мені, що з моєї книжки він усе зрозумів у сто разів краще, ніж з газет. Те саме говорив англійський політик Вільям Бах, який у Палаті лордів опікується Україною.
Коли я спілкувався з українськими читачами, то багато хто з них порівнював мої записи про певні дати з тими подіями, які вони пам’ятали, і говорив: "Так, це точно було, я там теж десь поблизу був, я це бачив…" Але загалом не можна сказати, що книжка набула великого розголосу серед українських читачів.
Майдан справив великий вплив на письменницьке середовище. Поезія стала громадянською, більш патріотичною. Багато письменників перестали писати прозу. Художня проза зникла, й активні письменники почали писати публіцистику, колонки, пости у Фейсбуці. Поступово з’явилася нова українська література — батальна, воєнна, якої не було з 1991 року, тобто від радянських часів.
До Майдану загалом українська література, проза була доволі аполітичною. Можна згадати, як 10 років тому Андрій Кокотюха заявляв, що він ніколи не писатиме про політику, йому на неї плювати, він буде писати детективи. З Майданом він змінився, раптом перейшов на політизовану прозу.
Письменники стали набагато заангажованішими у соціальні, політичні процеси, і тепер є небезпека, що вони служитимуть державі навіть тоді, коли у цьому не буде потреби. Відомо, що в Росії є нормою ситуація, коли письменник обслуговує систему, і за це вона своїм коштом "возить" його по всьому світу по книжкових ярмарках, видає його твори, нагороджує преміями. У нас цього немає, у нас була повна незалежність мистецького середовища від державних установ.
Хоча завжди були письменники, які хотіли тертися біля влади. Таких можна назвати багато. Це і "митець", що написав художню біографію Януковича (у мене ця "чудова" книжка є, читаючи її, можна довго сміятися), і троє літераторів, які почали продукувати художню прозу на тему трипільської культури, щоби сподобатися Ющенку після Помаранчевої революції. Але це були маргінали.
Тепер у мейнстримі патріотична проза про Донбас. Про Крим іще немає, але про Донбас уже багато написано. І серед того є гарна проза, скажімо, така як "Іловайськ" Євгена Положія, є більш бульварна, популярна — як "Аеропорт" Сергія Лойка. Але є дуже, дуже багато поганих книжок, написаних нашвидкуруч, і їх автори хочуть писати далі. Потім вони будуть боротися з видавцями, якщо ті відмовляться їх видавати, бо, в принципі, література слабка. Вже є такі конфлікти, коли письменники звинувачують видавців — мовляв, ті не патріотичні, якщо не видають їхніх книжок.
У перший рік після Майдану було видано 72 книжки про ті події. Проте немає такої, яка б могла стати лідером серед них. Звичайно, є фотоальбоми — це документалістика, вона теж цікава. Але з художньої прози, в принципі, немає жодної книжки, яку б читали зараз масово.
І в мені після Майдану, звичайно, багато чого змінилося. Я втратив велику частину свого почуття гумору. Раніше у моїх романах гумор чи іронія завжди були такою ознакою… майже фірмовою. Події Майдану мене трішки повернули у стан напруження періоду кінця радянської влади, коли я писав більш серйозні романи, намагаючись осмислити історію Радянського Союзу. Тобто зараз поступово якось мене розвертає знову в більш складну, менш масову і менш смішну літературу.
Уривки зі "Щоденника Майдану"
21 ноября 2013 Сегодня ночью в самом начале суток, около половины первого на Севастополь упал метеорит. Почему он упал именно на Севастополь? Наверное, чистая случайность. Но все-таки выбрать для своего падения самый русский город Украины, в живописных бухтах которого базируется Черноморский военный флот России?! В принципе, я бы, наверное, не обратил внимания на этот сегодняшний метеорит, если бы сегодня не появилось заявление премьер-министра Николая Азарова о приостановлении подготовки к подписанию Договора об Ассоциации с Европейским Союзом. В моей трилогии "География одиночного выстрела" описан секретный завод по производству искусcтвенных метеоритов, спрятанный в Уральских горах. Там же, возле завода, в романе находится испытательная площадка по запуску этих метеоритов. Мечта советского военного командования: разбомбить США искусственными метеоритами, выдавая их за настоящие. Вот я и подумал: а не искусственный ли это был метеорит, с помощью которого Россия дала знать "самому русскому городу Украины" о том, что переговоры Януковича и Путина о прекращении европейской интеграции Украины успешно (для Путина) завершены. Евроинтеграция отменяется. Мы снова будем любить Россию. Европа, кажется, в шоке. Я тоже. Это надо было полгода Януковичу объявлять, что "мы идем в Европу", надо было ему в сентябре этого года собирать свою парламентскую фракцию в киевском штабе Партии регионов, традиционно располагающемся в кинотеатре "Зоряный", где он требовал от всех и каждого строем, в ногу, идти с ним в Европу, а тем, кто не хочет идти в Европу, предлагал выйти из фракции и партии?! Куда теперь погонят "строем" послушную президенту Партию Регионов?!
Кстати, режиссура момента очень традиционна: Азаров заявляет об отказе от подписания договора в день, когда Януковича нет в стране. Сам Янукович в Австрии, и уже оттуда успокаивает Европу, мол, мы еще всё с Европой подпишем, но потом. А заодно добавляет, что Тимошенко выпускать не собирается. Если бы Янукович был трехглавым дра- коном, то в этот момент каждая голова бы путешествовала отдельно, но выступала бы с другими головами синхронно. Только если бы одна из трех голов в этот момент оказалась в Москве, то эта, "московская" голова Януковича, произносила бы другой текст, и о Европе бы не сказала ни слова.
Андрій Курков
1961 року народження, письменник, кіносценарист, викладач
ПРИМІТКИ:
* Польський державний і політичний діяч, президент Польщі у 1995–2005 рр. Разом із Петом Коксом брав участь у моніторинговій місії Європейського парламенту зі спостереження за розглядом кримінальних справ Юлії Тимошенко та Юрія Луценка, яка діяла з червня 2012 до червня 2014 року. Часто місію називали за прізвищами її учасників: місія Кокса–Квасьневського. Очікувалося, що на Вільнюському саміті Східного партнерства, який пройшов 28–29 листопада 2013 року, рішення місії буде вирішальним при підписанні Угоди про асоціацію між Україною і Європейським Союзом.
** Юрій Михальчишин — політичний діяч, народний депутат України VII скликання (2012–2014), кандидат на посаду міського голови Львова на виборах 2010 року, член ВО "Свобода" до вересня 2014 року.
*** Мистецький Барбакан поставили на Хрещатику в грудні 2013 року. Його назвали за аналогією з фортифікаційними спорудами Середньовіччя, які слугували для захисту підступів до міських брам.
**** Мається на увазі період між революційними подіями 1917 р. в Російській імперії: Лютневою революцією, яка завершилася падінням монархії, та Жовтневим переворотом, здійсненим більшовиками на чолі з Володимиром Леніним.
***** Науково-популярний твір.