Учасниця Революції Гідності Марія Золотова народилася у Москві. Закінчила факультет прикладного мистецтва Московського державного текстильного університету ім. О. М. Косигіна. У 2007 році переїхала до Києва. Плакати художниці прикрашали стіни Мистецького Барбакану – тимчасової споруди, що у час Майдану прихистила та об’єднала багатьох митців. У колекції Музею Майдану десять її робіт. П’ять із них – плакати із серії "Обличчя" ("Лица"), які стали своєрідною візитівкою Революції Гідності. Назву для них також придумали у Мистецькому Барбакані на Майдані. А Маріїну "Неваляйку" ("Неваляшку") навіть двічі цупили звідти. Інші п’ять робіт – колажі "Українські жінки" ("Украинские женщины"), створені 2015 року. Репродукції її плакатів друкувалися в українських та європейських ЗМІ, експонувалися на виставках і фестивалях.
Розмову з художницею ведуть наукова співробітниця музею Анастасія Сокирко та завідувачка відділу науково-дослідної роботи Катерина Романова.
Катерина Романова (К. Р.): Маріє, як виник задум цих робіт?
Марія Золотова (М. З.): Тоді багато хто писав мені з Москви: "Що там у вас відбувається? Розкажіть, що це за революція". Після Помаранчевої революції це було особливо цікаво. Не можу сказати, що ці роботи були для мене криком душі. Вони створювалися більше як допомога репортерам, журналістам – фіксувати події, що відбувалися в країні. Бо ж найкращі ілюстрації для заголовків про революційні події – революційні роботи художників. Це завжди так було. Тому своїми роботами я й посвідчила те, що відбувається вже й тепер, – що ніхто не жартує, що це все по-справжньому. Що люди готові стояти й мерзнути. Єдину "Неваляшку" створила, вже коли почали гинути люди. А всі інші роботи з’явилися ще до кривавих подій.
Анастасія Сокирко (А. С.): Тобто "Неваляшка" – це січень 2014-го?
М. З.: Ні, це після 19 лютого, коли вже почали масово розстрілювати. "Неваляшку" було вивішено на Майдані десь 20 лютого, майже одразу. Хлопці з Барбакану, Андрій AV (Андрій Гомонай – учасник Мистецького Барбакану, ультрас київського "Динамо", співробітник видавництва "Люта справа". – Ред.)… Його вже нема серед живих. Він помер не на Майдані, у нього була зупинка серця. Але цей хлопець із дредами до колін ночував там і жив. І, власне, це він розмістив там мої роботи. Зателефонував мені: "Треба вішати!" Хоча тоді Барбакан уже був абсолютно весь завішаний художніми роботами. Його ж архітектор спорудив. Коли побудували оцю конструкцію, переживали: "Та хто з художників до нас прийде?" Жодної ж роботи не було. А коли я прийшла, вже було все завішано-заклеєно. І тут дзвінок Андрія AV: "Потрібно, слухай… Потрібно вішати обов’язково!" Згодом Андрій застерігав: "Не приходь завтра на Майдан! Ні, не треба, не приходь!" А я: "Та ні, все одно прийду!" Ще до того, як почали стріляти, до 19 лютого, він мене просив не приходити, тому що неспокійно. Тобто Майдан уже знав, що 19-го будуть розстрілювати…
К. Р.: А коли ви вперше прийшли на Майдан? Коли студенти збиралися ще в листопаді, ви не виходили?
М. З.: Я приходила якось… Не розуміла взагалі, що відбувається, тому що під час Помаранчевої революції мене не було в Україні. Думала, так само буде… Але ні, виявилося страшніше.
А. С.: А з ким із барбаканівців ви вже були знайомі, коли прийшли до них уперше?
М. З.: Ні з ким. Я казала, що в мене є роботи та що хочу виставити їх на Майдані. А де – ну, буду думати… Я розмістила біля "йолки" дві роботи. Мені там порадили: "Іди в Барбакан. Там хлопці – художники всі й архітектори. Ти їх знайдеш. Одразу побачиш їхню будку". Я, звісно, знайшла. Коли прийшла, пам’ятаю, була з подругою. Та закурила цигарку, а Андрій: "Ой, тут у нас не курять!" І відвів нас подалі від території Барбакану, тому що там тоді вже робили "коктейлі Молотова" і це було небезпечно. Ось таке було знайомство. І потім Андрій мені розповідав, якими вулицями треба йти до Барбакану, щоб не навпростець через майдан, бо це небезпечно. Він був серцем Києва, серцем Барбакану. І навіть коли його не стало… Можете уявити собі, наскільки його любили. Він любив Київ. Команду "Динамо" дуже любив. Уболівальники вивісили на весь стадіон його світлину з написом "Андрій Av – з нами назавжди!" Він був трохи не від світу цього і справді такий добряк… І весь час там спав і жив у цьому Барбакані. Слава Богу, він помер не там…
К. Р.: А в Барбакані після того, як там розмістили ваші роботи, ви часто бували?
М. З.: Не щодня, звісно. Але пам’ятаю найкривавіші дні. Пам’ятаю, що в Михайлівському соборі, куди принесли перших жертв, питали: "А цих куди?" Тому що інші були живими, їх оперували в лівому крилі, в самому храмі. Коли спитали: "А цих куди?", то "цих" уже лежало біля Михайлівського восьмеро. А коли побігли в Софію, там сказали: "Ні, не треба сюди". Навпроти Михайлівський був відкритий. І, звісно, для мене це важливий собор. Тому що за будь-яких часів завжди відкривалися храми й там жили люди.
А. С.: Щодо Софії цю відмову можна зрозуміти: там світового значення заповідник. А Михайлівський монастир діяв і з перших днів дав прихисток майданівців… Маріє, а яка доля вашої "Неваляшки"?
М. З.: Ну, "Неваляшку" вкрали. Навіть двічі. Уперше – біля "йолки", а вдруге – коли Майдан скінчився й почалася війна. Коли ті, хто стояв на Майдані, були на війні. А їх замінили опудала. Просто виродки – інакше їх назвати не можу. Коли я прийшла забирати ці дві роботи ("Неваляшку" та "Без рота". – Ред.), там сиділи дев'ятеро чоловіків зі зброєю, поводилися по-хамськи. Було тепло, я приїхала на велосипеді в шортах. Це все було біля… Пам’ятаєте, будка така стояла біля "йолки"? Дивом наді мною там не поглумилися. Хоча могли б, і їм би за це нічого не було. Один із них казав: "Це моє тут усе, тут взагалі нічого твого немає". Я кажу: "В сенсі? Ми домовлялися, що я потім заберу ці роботи". – "Тут нічого твого немає. Поки ти там малюєш, ми тут помираємо за тебе". Я кажу: "Ні, от ви особисто – не помираєте". Усі оці розмови дуже дратували. І я їх дратувала, тому що казала правду. А страху в мене не було. Було просто неприємно. Уже потім я зрозуміла, що це було справді небезпечно. Тому що вони сказали: "Ти там сильно не нахиляйся, а то в нас давно жінок не було". Це звучало серйозно. Але одну роботу я все ж таки витягла. А ось "Неваляшку" один придурок лишив собі. Я пам’ятаю, що навіть публікувала: якщо, мовляв, десь побачите цю роботу, знайте, що її теперішній власник – мерзенний, огидний варвар і мародер... А тоді один хлопець у цій будці заходився мене виштовхувати, тому що ті почали підскакувати і справді хотіли зробити щось погане. А він сказав: "Маш, іди, йди! Потім коли-небудь приїдеш. Бачиш, яка обстановка…" Щось у цього одного з дев’ятьох увімкнулося адекватне. І він мене виштовхав.
А. С.: А коли це було? В якому місяці?
М. З.: Це був травень, і було тепло.
К. Р.: А інші ваші роботи були на Барбакані?
М. З.: На Барбакані – так, тому що він був стаціонарним. Деякі ми вішали біля "йолки".
К. Р.: А "Неваляйок" скільки було?
М. З.: Три. Першу я повісила, коли там уже все було в кіптяві, в диму, та її хтось украв. А друга – та, що біля "йолки".
К. Р.: А та, яку ви нам у музей передали?
М. З.: Ваша – з Барбакану. Це чисті роботи. Вони ж на банерній основі. Від початку продумано, щоб ніяка погода їх не пошкодила.
К. Р.: А інші чотири роботи були на Барбакані?
М. З.: Так, усі. А от "Без рота" – було дві. "Без рота" й "Неваляшка" були біля "йолки". Одну "Без рота" я забрала.
А. С.: З кимось із барбаканівців підтримуєте зв'язок?
М. З.: Із Жилою (мається на увазі Дмитро Жила – архітектор, один із засновників Мистецького Барбакану, автор його конструкції, учасник російсько-української війни. – Ред.). Вони робили виставки й завжди мене кликали. І я завжди приходила. Ці мої роботи вже теж були невід’ємною частиною Барбакану. І я інколи навіть не знала, де вони виставляються. Вони казали: "Маш, приїжджай, ось там-то виставка". За півтора року не було жодного дня, щоб вони не виставлялися.
А. С.: Тобто спершу серія "Обличчя" лишилася у барбаканівців, вони возили її по виставках, а тоді ви її забрали?
М. З.: Так, так. А потім була дуже цікава ситуація на "ГогольFestі". Привезла туди "Украинских женщин". Десь через два дві після того, як він почався, ми вирішили прогулятися, подивитися, що ще там є, інші якісь роботи, ознайомитися. І яким був мій подив, коли на "Артпікніку Слави Фролової" побачила свої роботи. Я навіть не знала, що тоді на "ГогольFestі" мої роботи виставлялися одразу в двох місцях. Було смішно. Потім я їх забрала.
К. Р.: А чому ви назвали серію "Лица"?
М. З.: Це не назва. Немає ніяких "Лиц". Це просто хтось назвав. Багато хто підписував так, коли брав інтерв’ю, хоча я її так не називала.
А. С.: В антології, у цьому барбаканівськом збірнику "Трикутник 92" теж знаходимо таку назву.
М. З.: Зараз подивлюся (бере з полиці антологію). І справді – "Лица" … То нехай будуть "Лица".
А. С.: Якщо це не ваша назва, то ми не будемо її використовувати. Навпаки, зазначимо, що вона не авторська.
М. З.: Хлопці з Барбакану приїжджали, і ми з ними дуже детально говорили про текст. Текст писала я… Серія "Лица". Ну, вони так захотіли. Я не проти. Ні, ну я рада, що вони це зробили. Не знала про це. Я не розуміла, чому серію називають "Лица", а виявилося…
На Майдані ж усі були рівні, і я не знала, з ким спілкуюся. А насправді це були дуже серйозні люди.
К. Р.: А як з’явилися "Українські жінки"?
М. З.: Вони з’явилися потім. Хотілося чогось такого… Було зрозуміло, що тепер почнеться якийсь бум у мистецтві. У моду ввійшли вишиванки. Пам’ятаєте, яке це було серйозне захоплення? Це були покази мод. Завжди історія повторюється. Після таких подій завжди шириться післяреволюційна символіка. Тому я вирішила, що буде правильно також показати ось цю красу українських жінок, але по-своєму. Вони ж не були такими популярними. Потім уже стали популярними зі своїми вишиванками, вже стало модним – ось ці "Оксани" з косами… Багато жінок утратили чоловіків. І я зрозуміла, що буде правильно зображати жінок, адже важче тим, хто лишається в живих. Тому це були жінки, мами. Я не уявляю, звісно, цих батьків, які втратили своїх дітей. Не уявляю. Ось вони, ці хлопці, лишилися на барикадах. І так прикро за те, що тепер відбувається. Якби вони це бачили… От просто соромно. Я навіть не змогла б дивитися їм у вічі – жінкам, батькам…
![Виставка серії картин Марії Золотової "Укра]нські жінки" на "ГогольFestі"](/sites/default/files/imce/1507180_953003548059163_3771937989638626225_n.jpg)
К. Р.: Знали когось із тих, хто загинув на Майдані?
М. З.: Так, от якраз біля будки… Хлопчика, якого вже немає.
Авторка втілила власне бачення краси українських жінок, які втратили своїх рідних: "Українська жінка наповнила свою красу болем, гордістю, терпимістю та змінилася зовні… Треба вставати й показувати своє обличчя".
К. Р.: Як його звали, не пам’ятаєте?
М. З.: Не пам’ятаю. Його не стало, і будку біля "йолки" зайняли оті-от "прекрасні" хлопці. Це з ним ми домовлялися про те, що я заберу роботи… Не пригадаю, як його звали, не буду брехати. Більше за всіх я, звісно, запам’ятала Андрія з Барбакану, якого всі барбаканівці знають. І, до речі, вони роблять вечори його пам’яті. Тому що він був серцем Барбакану. Ось такий він хлопець, серце Києва. І він був такою небайдужою людиною, застерігав мене: "Не приходь". Йому-бо що? А він прямо: "Ні, Машо, тебе тут не повинно бути". Ось такий чесний. Я вважаю, він мене рятував. Рятував багато хто насправді. Навіть коли було небезпечно. Були, скажімо, люди, про яких я просто не знала, чим вони займаються. На Майдані ж усі були рівні, і я не знала, з ким спілкуюся. А насправді це були дуже серйозні люди. М’яко кажучи, не бідні... Коли мені казали: "Та там бомжі й алкаші самі", відповідала: "Усім би бути такими бомжами й алкашами – я просто була б щаслива!" І ці хлопці дуже переживали, коли тут, у центральних районах, відімкнули опалення – спеціально для того, щоб залякати. Ці люди пропонували мені дах над головою, аби лиш я не мерзла. Люди з Майдану...
К. Р.: У такі небезпечні моменти жінок намагалися захистити від небезпеки. Справді, така підтримка й допомога були нормою. А стикатися з агресією доводилося?
М. З.: У мене яскраво виражений акцент. Інколи було страшно, коли відкривала рота. Відчувала певну агресивність, бо люди чули отой мій московський акцент. Атож, у такі моменти мені було некомфортно: бачила цю реакцію, розуміла, що це людям дуже не подобалося…
К. Р.: Ідеться про тих, хто був на Майдані?
М. З.: Ну, так.
К. Р.: Антимайданівці зустрічалися?
М. З.: Мені навіть писали через мої роботи, через ці плакати. Зараз згадала дівчину. Вона каже: "У мене хвора мама. Мені хочеться чимось допомогти, але я не знаю як. І я боюся, і мама. Ми боїмося йти на Майдан". І я пам’ятаю, що мої знайомі організували збір речей по Києву. Я кажу: "Та ви не хвилюйтеся. Не треба йти на Майдан, якщо боїтеся. Не дай Боже щось..." Пам’ятаю, тоді добре так почистила шафу. Їздила містом машина, збирала речі, ліки в ось таких людей, які хочуть, але не можуть із якихось причин вийти на Майдан. Переважно це були відпрасовані стерильні наволочки, рушники, які потім їхали до Михайлівського... Отак-от це відбувалося. Я оце згадала ту дівчину, яка через ці роботи знайшла мене у фейсбуці. Написала: "Ви мені скажіть! Якщо скажете, – я піду!". Я відписала: "Ні! Не йдіть, будь ласка! Але можна допомогти іншим чином".
Не знаю людей, які не допомагали. Навіть ті, хто був від початку скептично налаштований, змінювали ставлення… Вони не казали, але я знаю. Їхні дружини казали, що теж возили до Михайлівського якісь речі теплі чи ті ж таки ліки.
К. Р.: Тобто протягом цих подій змінювалося і ставлення людей.
М. З.: Авжеж. Дехто казав: "А що ти там робиш? Взагалі незрозуміло..." Я теж не розуміла, що я там роблю. Я не хотіла б іще раз у своєму житті стикнутися з такими подіями. Я не хотіла б бачити трупи. І навіть думаю, що це мої перші й останні революційні роботи. Коли я згадую цих батьків… Так, я зустріла хороших людей. Але знову ж таки, якщо це все ставити на ваги… Я не знаю. У мене немає виправдання тому, що нині відбувається в Україні. Мені дуже сумно.
К. Р.: Вас так засмутили події минулого року? Чи все, що відбувалося протягом останніх шести років?
М. З.: Напевне, засмутили всі ці роки. Це все накопичувалося. І те, що зараз, мені незрозуміло. Правду кажу, адже скільки ще може тривати ця страшна війна? Це все настільки прикро...
К. Р.: У нас просто по-іншому розглядають наші революції – власне, починаючи з Української революції 1917–1921 років, яка, вважають, залишилася незавершеною. А нині – це спроба України відстояти незалежність, яку виборювали тоді… По суті, це російсько-українська війна, що тягнеться відтоді стільки років.
М.З.: Так, я знаю людей, які теж воювали й розповідали те, що не хочеться говорити… Яка вона, нинішня війна, теж трохи знаю від тих, хто там був. Я бажаю Україні, щоб вона, звісно, встала. Я розумію, що мушу їхати звідси. Так треба, тому що мені потрібно піклуватися про дитину… А тут я вже не можу дати їй те, чого хотіла б.
К. Р.: Чому ви вирішили переїхати в Україну? Це ж було за кілька років до подій на Майдані.
М. З.: Просто вийшла заміж.
К. Р.: Тобто з особистих причин.
М. З.: Так, так… А тепер їду назад…
Світлини Богдана Пошивайла та з архіву Марії Золотової