"Він був за справедливість": у Києві відбувся вечір пам’яті медика-добровольця Миколи Іліна (Естонця), який рік тому загинув на Донбасі

13 липня, в річницю загибелі під Зайцевим у районі Горлівки медика-добровольця Миколи Іліна (Естонця), його друзі і побратими зібралися в Інформаційно-виставковому центрі Музею Майдану, щоб згадати його добрим словом і вшанувати його бойовий чин воїна. Організатором вечора пам’яті із символічною назвою "Серце воїна" виступили Білоруський інформаційний центр, Рух солідарності "Разам" та Національний меморіальний комплекс Героїв Небесної Сотні – Музей Революції Гідності, а також друзі і близькі Миколи.

Микола Ілін був білорусом, який у 2006 році, після подій у Мінську на площі Каліновського, змушений був залишити свою батьківщину і через Україну виїхати в Естонію, де він за деякий час отримав естонське громадянство. Але з початком російсько-української війни не зміг лишитися осторонь і добровольцем пішов захищати Україну, взявши позивний "Естонець". Біля його портрета на вечорі стояли прапори трьох держав: України, Білорусі та Естонії. І так само на вечорі були присутні представники Посольства Естонії, білоруської громади, бойові побратими із 35-ї бригади морських піхотинців, де служив Микола.

Технічні засоби дали можливість підключити онлайн маму Миколи, Ірину Фоміну, яка живе в Могильові, його подругу, волонтерку Валентину Бардакову з Нью-Йорка, та начальника медичної частини 35-ї бригади Олега Хмельовського, який перебував на полігоні.

Мама Миколи розповіла, що в дитинстві він був жвавим, веселим хлопчиком, ніколи не сумував, з кожної ситуації намагався знайти вихід, навколо нього завжди були його друзі, він умів об’єднати людей. Сам вивчив польську мову, пізніше, коли переїхав до Естонії – вивчив англійську, фінську й естонську, при чому останню – здав чотири рівні, зупинившись на п’ятому, який вимагався для викладачів університетів. Був дуже гарним екскурсоводом і його навіть замовляли групи з різних країн.

"Я не знала, що він їде на війну. Він тільки подзвонив мені і попросив благословити. Я лише спитала, куди він збирається їхати, а він мені: "Ой, мамо, не питай, потім колись скажу". Він завжди мені так казав. Мені здалося, що він сам був невпевнений у тому, що він робить. Але він не дозволив мені приїхати в Таллінн, поїхав сам", – згадувала Ірина Михайлівна. Вона подякувала всім за пам’ять про сина і благословила всіх, щоб повернулися до своїх рідних.

Микола Ілін у 15-річному віці захопився реконструкцією часів Великого Князівства Литовського, був членом могилівського лицарського клубу "Борисфен", свідомо перейшов на білоруську мову. Брав участь в акціях молодіжних організацій "Молодий фронт" та "Зубр". У 2006 році, після розгону Площі Каліновського, змушений був виїхати з Білорусі спочатку в Україну, потім – в Естонію. Про ті драматичні події нагадав один із організаторів Площі Каліновського, лідер Руху солідарності "Разам" В’ячеслав Сівчик.

"Микола Ілін був серед захисників Площі Калиновського в 2006 році. Це був білоруський національний чин – оборона площі Калиновського відбувалася тілами людей, бо іншої зброї в 2006 році білоруський народ не мав. Його тоді при розгоні страшно побили, розбили голову. Потім ми зі складнощами, але переправили Миколу в Україну, звідти в Естонію, де була державна програма захисту жертв політичних репресій. Але він приїхав героєм, бо всі захисники Площі Калиновського були героями. Тоді, п’ятнадцять років тому в Києві, він відчував те, що відчувають зараз мільйони білорусів: нам було страшно від того, що та банда, яка порушує всі закони, знову при владі, і що вона знову буде катувати білоруський народ. Микола був "калиновцем" і пам’ятав заповіт Кастуся Калиновського, який казав, що "тільки тоді, народ, заживеш щасливо, коли над тобою москаля вже не буде". І його життя було, фактично, подвигом: витіснений бандою з рідної землі, він не тільки не згубився, але продовжив боротися. Він  багато що пережив, але в будь-якій ситуації в нього вистачало сил і мужності лишатися людиною. Він дуже любив Білорусь, любив Естонію, любив Україну. І ця любов була взаємною", – зазначив В’ячеслав Сівчик.

Заступник Глави місії Естонської Республіки в Україні Марґус Сярґлепп наголосив, що Естонія завжди і в усьому підтримувала і Україну, і Білорусь на їхньому шляху до демократичних перетворень та в боротьбі проти зовнішнього агресора, застосовуючи санкції проти Росії. "В Україні досі триває війна, і варто чесно визнати, що ніхто не має точного і перевіреного рецепта, як зупинити цю війну. І попри це українці затято продовжують боротися за свою землю. Якщо чесно, я не знаю, що відчувають ті, хто постійно перебуває під обстрілами, хто втрачає друзів і близьких людей в результаті бойових дій. Але мені хочеться висловити повагу і солідарність всім військовим, українцям та іноземцям, які борються на незалежність України. Вшановуючи пам’ять Миколи та всіх, хто загинув на цій війні, хочу сказати, що ми тут, щоб продовжити їхню справу: кожен на своєму місці, в міру своїх сил і повноважень. І я вірю, що колись ми так само зберемося разом, щоб відсвяткувати перемогу у цій війні. І це буде велике свято для всієї Європи",  підкреслив Марґус Сярґлепп.

Валентина Бардакова з Нью-Йорка розповіла, як Микола врятував її з чоловіком від розлючених членів знімальної групи Станіслава Говорухіна, які напали на них у червні 2014 року за зауваження Говорухіну, як він міг підписати відомий лист, яким визнавалася анексія Криму. "Микола виявився єдиним, хто зреагував на ситуацію, викликав поліцію, став на наш захист. Фактично, він урятував нам життя, бо я не знаю, чим це все могло закінчитися. Ми потім довго спілкувалися, він мріяв після закінчення війни приїхати в Америку, побачити океан. Він мріяв побудувати будинок на березі океану, жити там з родиною, виховувати дітей, запрошував на майбутнє весілля. І часто повторював рядки Руперта Брука, які носив у солдатському жетоні: "Якщо мені судилося померти, то думайте про мене лиш оце: що десь є клаптик чужини, який назавжди залишатиметься домом", – згадувала Валентина Бардакова.

 Микола Ілін обрав на війні найбільш мирну спеціалізацію – військового медика. І до останнього лишився вірним цьому покликанню – рятувати людське життя. 

"Є люди, які проходять через наше життя і ми їх не помічаємо. Микола був не такий. Він з перших хвилин захоплював тебе своєю мужністю, вмотивованістю і бажанням вчитися і вчити інших – коли я його бачив, він завжди займався із своїми бійцями, навчав їх тактичної медицини. У нього була надзвичайна харизма, і найголовніша його чеснота – це людяність. Він завжди ставив чуже життя вище свого. Так сталося, що я був командиром тієї групи, яка вийшла на порятунок Ярослава Журавля, і я був останнім, хто бачив і чув Миколу живим. І останні його слова були зверненням до Бога – Микола просив сил і можливостей врятувати товариша",  розповів боєць 35 бригади, морпіх Андрій Підлісний, який також був поранений у тому бою при спробі надати допомогу Ярославу Журавлю та евакуювати тіло загиблого раніше Дмитра Красногрудя.

У вечорі також узяли участь заступник директора Музею Революції Гідності Ольга Сало, інструктор по тактичній медицині навчального центру "Десна" Анна Маліновська, американський побратим Миколи Джастін Ін, співголова Руху солідарності "Разам" Алена Талстая, барди Андрій Касмович та Юлія Зуброва, наречена Миколи Олександра Черченко та його друг, Максим Фірсов, разом з яким Олександра виконала останню волю Миколи.

"Микола не був воїном у класичному розумінні цього слова. Він не хотів убивати, він хотів рятувати життя. Він був романтиком. Він не був там за Україну, за Естонію, за Білорусь. Він був – за Справедливість. І це в ньому був ключовий момент", – каже Максим Фірсов.

Також на вечорі було порушене питання про увічнення імені Миколи Іліна на пам’ятнику білорусам, які загинули за Україну, який у 2016 році відкрили на будинку по вулиці Білоруській, 22. Волонтерка Ольга Гальченко повідомила, що уже ведуться переговори із автором пам’ятника Глібом Гржибовським про переробку частини пам’ятника із тим, щоб до імен та портретів Михайла Жизневського, Алеся Черкашина та Віталія Тіліженка додати портрет і дані Миколи Іліна. Орієнтовний кошторис робіт – 24 100 грн. Збір коштів розпочато на волонтерську картку Ольги Гальченко  5168 7422 1264 2775.

О 21.00 в центрі Києва на мосту через Алею Героїв Небесної Сотні активісти білоруської громади в Києві влаштували фаєр-шоу на честь Миколи Іліна. Міст прикрашав банер із зображенням військового медика.