Заручені Майданом. Любовні історії з барикад

Говорячи про події Майдану, частіше згадують жертв – полеглих, поранених, зниклих безвісти. Безперечно, героїв важливо знати й шанувати. Однак не менш важливо пам’ятати, що Революція Гідності – це не тільки про втрати. Це також про перемоги, здобутки, енергію та любов. 

Майдан став не тільки простором боротьби й перемоги, він став також простором любові. Місцем зустрічі, завдяки якій народилася не одна нова родина. 

Згодом шведські кінорежисери навіть приїздили в Україну знімати художній фільм за справжніми подіями про шведсько-українське кохання, яке зав'язалося на Євромайдані. 

У Франції про кохання, що розвивається під час української революції, випустили двотомний комікс.


"Везу тобі чоловіка"

Ольга Кептанар познайомилася з майбутнім чоловіком у фейсбуці: "Історія нашої родини розпочалася в лютому 2014 року, за два тижні до розстрілів, – ділиться вона. – Того дня я зранку працювала на кухні в Українському домі. Добряче втомившись, разом із подругою сіла перепочити. Поруч грав свою мелодію піаніст Майдану, ми сиділи мовчки, слухали цю дивну музику та плакали чи то від утоми, чи від тривоги. Повз нас проходили сотні людей – молодих, старих, зовсім юних. Ми дивилися на них, і сльози котилися самі, бо таке було страшне передчуття, що з цими всіма людьми станеться щось погане... Саме в цей момент перед нами з’явилася незнайомка у довгому шарфі й попросила дозволу сфотографувати нас. А потім зникла..."

Уже за тиждень після розстрілів Ольга гортала стрічку фейсбуку. Увагу привернуло фото 28-річного хлопця з Кам’янця-Подільського: "Серед тисяч розповідей з Майдану мене найбільше зачепила його історія, а ще його очі... Погортавши сторінку авторки фото, я ще більше здивувалася, бо на одній із її фотографій я впізнала себе. Так, це була та сама незнайомка з довгим шарфом, яка побачила мене заплакану поруч із піаністом і зробила фото. "Може, це доля", – подумала тоді я. І не помилилася". 

Анатолій поїхав на Євромайдан у кінці листопада. Планував побути день, підтримати студентів і повернутися. Але стався розгін, і ранок він зустрів увесь у синцях зі зламаним носом і вибитими зубами. День розтягнувся на чотири місяці. Анатолій був активним учасником Революції Гідності у складі 31-ї сотні Самооборони. 

Ольга згадує: "Спершу ми з Толиком стали друзями у фейсбуці. Я вже була вдома, у Львові, а він досі жив на Майдані і спробував вступити у добробат, щоб поїхати на Схід... Кілька днів листувалися, а потім були довгі розмови по телефону. А за тиждень Толик розбудив мене о шостій ранку і сказав, що вже під’їжджає до Львова. Я не повірила, і він дав телефон далекобійнику, з яким їхав із Києва. "Везу тобі чоловіка" – сказав мені водій фури. І за два місяці в Новограді–Волинському ми одружилися. Я була у вишиванці та білому віночку, а Толик – у військовій формі. Наступного дня після весілля я поїхала додому, а чоловік – в АТО". 

 

"Цього року нашій донечці буде шість років, – розповіла активістка. – Вона знає свою історію й те, що тато з мамою знайшли одне одного на Майдані. Ми часто згадуємо з чоловіком про ці події й жодного разу не пожалкували, що зиму 2013–2014 провели, змінюючи свою країну. На долю нашої сім’ї випало чимало випробувань, однак ми з чоловіком упевнено кажемо, що Майдан і народження дитини – найкраще, що було у нашому житті". 

 


"Зовсім не мій типаж…" 

Ольга Михайлюк приїхала на Майдан зі Львова 22 січня. "Якраз починалися заворушення, це той день, коли загинув Нігоян, – згадує вона. – Я виїхала на Київ, нас поселили на вулиці Олеся Гончара, там був штаб Народного руху. У мене там були знайомі, я їхала до них".

Вона зізнається: "Описати одним словом, чим я займалася на Майдані, не можна, тому що займалася, напевно, всім!"

Приїхавши до столиці, дівчина долучилася до волонтерської діяльності. Координувала відправлення людей із Києва до Львова. Попри видиму простоту, це була виснажлива робота. Ольга виконувала її близько двох тижнів, аж поки не познайомилася з майбутнім чоловіком. 

"Ніколи в житті я би не припустила, що я з тою людиною буду проживати от уже сім років! – зі сміхом згадує вона. – Тому що це не мій типаж чоловіків, які мені подобаються в принципі! Я дуже висока – 185 см, і він мого зросту, такий пухкенький, 120 кг… він до мене вийшов у розтягнутих домашніх штанах, гумових шльопках… На вулиці за звичайних обставин я би просто з ним не познайомилася!" 

Назара було прикомандировано до Дев'ятої сотні Самооборони, і Ольга невдовзі також долучилася до неї.

Перший час навіть не могла запам’ятати імені хлопця – плутала з іншим. Одного разу, поки Ольга сиділа за своїм робочим столом, не в змозі відірватися, їй передали шматочок торта – "від Назара". Про торт вона відразу ж забула, як і про того, хто його передав, – надто багато роботи, надто багато людей. 

"Люди не могли розуміти, що мені теж треба перепочити, – каже активістка. – Дехто був просто туристом, що приїхав один день помахати прапорцем, подивитися, як та що. І вони всі хотіли їхати додому, комусь було незручно, хтось хотів їхати на двох кріслах, хтось хотів їхати в більш нормальних автобусах – це не завжди виходило. І я вже пам’ятаю – це був п’ятий чи шостий день, я з несвіжим волоссям, очі застуджені, закисали… ну така, "не першої свіжості"… А він прийшов – і далі в своїх шльопках, мороз жахливий… Каже: "Давай вийдемо на перекур". Я кажу: "Не можу! Бачиш, скільки в мене людей. Я навіть якби хотіла встати, вони мене заїдять зараз!" Він встав, такий здоровий, каже: "Так, п’ять хвилин чекаємо! Зараз прийде!" І ми пішли, розговорилися. І я, до речі, відколи приїхала, ще на самому Майдані толком і не була, взагалі не бачила, який він на вигляд. А в ту ніч, коли ми пішли на перекур, він каже: "А хочеш сходити подивитися на Майдан?" Я така: "Звісно, хочу!" І тоді з їхньою сотнею пішла на Майдан, і там залипла, і вже потім була з ними".

Хлопці із сотні почали допомагати Ользі з роботою. Назар їздив із нею на автостанцію "Житомирську", звідки відбувалося відправлення людей. А потім прийшли найстрашніші дні. У ніч на 18 лютого Ольга розхворілася. 

"У мене почалася ангіна, і температура була сорок, що стіни плавилися, – згадує вона. – Цього дня наша Дев'ята сотня була чергова по Майдану. Там позаду сцени був такий вагончик, де сидів хтось із головних, а решта ходили патрулювали Майдан. І мене залишили в тому вагончику, щоб я не ходила по морозу, тому що тоді було дуже холодно. І ми повернулися додому, і я пам’ятаю, щоб мене ніхто не будив, Назар залишив мене спати в окремій кімнаті, і я зранку прокинулася… А ми вже тоді, до речі, переїхали на квартиру, яка виходила вікнами прямо на Майдан. І я, пам’ятаю, прокинулася близько одинадцятої ранку. Перше, що побачила, – це те, що я зачинена в квартирі, а друге, це коли я ввімкнула телевізор, – що твориться на Майдані, я відчинила вікно – там така чорна кіптява, дим, було дуже страшно! А я не можу ніяк вибратися, ніхто слухавку не бере, я не знаю, де Назар, що з ними. І мене прибігла відкрила моя знайома". 

Ольга шукала свою сотню, щоб побачити, чи все з хлопцями гаразд. Тоді ж дізналася, що на Інститутській застрелили Ігоря Сердюка – прапороносця Дев'ятої сотні. 

"І мені було дуже-дуже страшно, – згадує дівчина. – Усе, що я робила, – це я шукала Назара, щоб дізнатися, чи він цілий, чи що з ним. Пам’ятаю, що перед Профспілками я знайшла його. На ньому була оце беркутівська каска, він її якось там відбив. І я пам’ятаю, що він казав: вона в нього на голові розкололася, осколок влучив над бровою, він був увесь у крові, потім ыще цілий рік ми ходили на голковколювання, щоб лице почало рухатися… І я рада була, що він просто живий. Я підбігла до нього, він мене обняв, весь у крові, чорний. І він казав, щоб я бігла додому, щоб тут не була. Це була така страшна ніч. Я його таки не послухалася, ми побігли на Профспілки з дівчатами – фасувати ліки медикам на Інститутську, на барикаду. Потім ми зривали бруківку, також носили на барикаду. А додому мене несли за шкибарки, тому що якийсь такий прихід адреналіну був… Він мене просто тягнув на квартиру, щоб я зайшла. Пам’ятаю, він мене просто закрив. Ще було багато поранених хлопців, які були з нами на квартирі. Ми тоді спали, як консерви, – 80 людей у двокімнатній квартирі, це був капець!" 

Раніше Назар уже був одружений і розлучився. Коли на Майдані хтось гуляв весілля, він казав, що ніколи в житті більше не одружиться – мовляв, один раз "там" був і вдруге йому шафа на голову не впаде! 

Після Майдану спробував піти до лав Національної гвардії, але через  травму на обличчі його комісували. 

У середині березня він сказав Ользі: "Ти їдеш зі мною, це факт!"

"Поїдемо, подивимося, що там!" – відказала вона. Повіз її на свою ба́тьківщину.

А 10 липня Ольга була в себе вдома. Назар зателефонував їй зі словами: "Я вирішив, що ми маємо одружитися! Я іду напишу заяву в міську раду, що ми будемо розписуватися". 

Нині у них спільна донька, спільні погляди на її виховання та спільні спогади про Майдан. Різне – вподобання в музиці, кіно, літературі.

"Ми були настільки інакші, настільки з різними поглядами! – згадує волонтерка. – Я читаю книжки, а він їх використовує, коли диван зламається, підставляє, щоб не прогинався… Не сказати, що він начитаний абощо, але дуже мудрий по життю. І багато рішень, де я літаю у хмарах, ухвалює він. Він мене повертає до дійсності. Він більш математик за складом розуму, а я – гуманітарій. І якось даємо цьому лад". 

Зараз родина живе у Польщі. Щороку 23 січня відзначає день знайомства. 


Не Пабло, але Пікассо

Юрія Яськіва на Майдані знали як Пікассо. Охоронець Третьої сотні отримав прізвисько за свої художні здібності – на Майдані багато малював. Розписував каски. Зокрема зображав на них ангелів.

"Це вже майже був кінець Майдану, сцена ще стояла, – згадує він знайомство з майбутньою дружиною. – Людмила туди приносила бутерброди. Забирала речі в прання. Людей підтримувати приходила. Також охороняла сцену, фактично останню барикаду. Для нас було дуже важливо, щоб Майдан продовжував діяти".

Як і більшість тих, хто знайшов на Майдані своїх супутників, Юрій не з першої зустрічі зрозумів, що це – його людина. 

"Ми просто познайомилися, у нас були спільні інтереси, – розповідає він. – Раз зустрілися, другий. Потім тижні два точно не бачились. А тоді приїхав я до неї додому, познайомився з батьками, і все закрутилося. Уже за пів року я запропонував їй одружитися".

Серед моментів, проведених разом на протестах, Пікассо згадує розбір ялинки. Тоді важливо було проконтролювати, щоб плакати з цього революційного об’єкта не розтягнули "на сувеніри". Саме тоді вони познайомилися з Ігорем Пошивайлом, який уже почав формувати колекцію майбутнього музею. Стежили, щоб цінні експонати вантажили в його авто. 

"Ми хотіли проконтролювати, щоб це все не пропало, щоб лишилося в музеї, щоб потім люди, які після нас, це все бачили, що відбувалося", – пояснює активіст-художник. 

Нині всі плакати з ялинки зберігаються у фондах Національного музею Революції Гідності, а Юрій і Людмила – сьомий рік разом.


Сонячна велопригода

Гійом Аламі, колишній французький військовий, веломандрівник, планував навколосвітню подорож, аж ніяк не революцію й тим паче не одруження. Юлія Сироїд, тепер уже Сироїд-Аламі, розповіла, що однією з цілей його пригоди було дослідити, чи працюватиме сонячна батарея, встановлена на причепі велосипеда, за екстремальних зимових умов, зокрема в Україні. 

Про Майдан іноземець дізнався в Луцьку. 

"Для нього було природно підтримати прагнення українців до волі та європейських цінностей, – розповідає Юлія. – Тому, коли прибув до Києва в грудні, відвідини Майдану стали обов'язковим пунктом програми. Його подорож, запланована як навколосвітня, розпочалася у жовтні 2013 року з Німеччини. Після Польщі й України мала продовжитися через Росію... Але після запиту наукової візи у Російському посольстві в Києві Гійому було відмовлено, незважаючи на попередню домовленість. Відмовлено через підтримку подій в Україні й зокрема через постійну присутність на велосипеді українського та європейського прапорів. До посольства він також прийшов з українським прапором на плечах". 

Юля на той час працювала у великій французькій компанії. Приходила на Майдан у вихідні та ввечері, як тільки закінчувала роботу. 

"Ми познайомилися ввечері 23 грудня 2013 року, – розповіла вона. – Гійом прибув на Майдан із велосипедом, причепом і з яскравим помаранчевим одягом. Пояснював людям довкола технічні деталі. Ми з подругами, як і щовечора, були на Майдані, відійшли від сцени, щоб погрітися та взяти кави, коли я почула у натовпі французьку мову. Вивчаючи її з дитинства, я відразу зрозуміла, що чоловікові потрібна допомога з перекладом, щоб пояснити деталі його сонячної велопригоди. Так ми й познайомилися, цілий вечір провівши разом у наметі з новими майданівськими друзями, які пригощали Гійома чаєм і борщем. Мене відразу ж вразили усмішка та безмежна відкритість цієї людини. Гійом цікавий співрозмовник, і мені було приємно допомогти йому з перекладом. Про кохання тоді зовсім не йшлося, бо перш за все я жила тоді Майданом і намагалася пояснити йому, чому люди вийшли на вулиці та здатні боротися за свої цінності, за гідність, за свободу, проти корупції. Ми навіть не були впевнені, що зустрінемося наступного дня, бо за кілька днів він мав іти у посольство Росії, щоб продовжити подорож". 

"Я хотів відкрити для себе Україну, зрозуміти цю революцію, і випадково зустрів когось, хто зміг узяти на себе ризик і присвятити свій час, щоб поділитися своїм патріотизмом, своєю мовою та захопленням власною державою, – розповів Гійом про свої перші враження від зустрічі з Юлією. – Мої думки на той момент були сповнені подорожжю, і я не уявляв, що можу продовжити подорож разом із кимось або ж що можу залишитися в Україні..."

Однак у візі мандрівникові відмовили, продовжувати подорож було неможливо. Гійом зостався на Майдані, підтримуючи український народ, беручи участь у майданівських активностях. У нього з'явилося багато друзів. Юля, як завше, приходила туди після роботи. 

"Ми заприятелювали, проводили разом багато часу, я пояснювала йому історію України, всі політичні та соціальні передумови революції, – ділиться Юлія. – День народження Гійома припав на 8 січня, і з цієї нагоди ми разом на один день вирвалися до різдвяного Львова, де також відвідали місцевий Майдан. Романтика святкового міста, безперечно, сприяла романтиці у наших стосунках. Але в умовах революції, нових яскравих вражень, емоцій, думок обом нам було дуже важко визначитися, чи це було романтичне почуття одне до одного, чи швидше любов до України, помножена на шалений драйв революції. Тому ми домовилися, що Гійом повернеться на якийсь час до Франції, щоб зрозуміти, чи ці почуття серйозні. Із перших годин розставання все відразу стало зрозуміло. До України Гійом повернувся досить швидко, вивчивши український гімн! Відтоді ми не розлучалися".

Пара лишалася на Майдані до останнього дня. У своєму військовому житті Гійом бачив багато революцій і міг досить легко передбачати певний перебіг подій. Він постійно давав стратегічні поради друзям і спочатку не розумів, як вони могли захищатися, не застосовуючи зброю. 

"Навіть перебуваючи у Франції та чекаючи, коли зможе повернутися до України відповідно до правил української митниці, він увесь час проводив перед вебкамерами, стежачи за перебігом подій на Майдані, і часто, бачив мене з подругами перед сценою, – каже Юлія. – Доки він не був в Україні, я наглядала за велосипедом, який увесь цей час залишався перед сценою. Він дуже вболівав за мене, коли знав, що пізно вночі я повертаюся додому, а київські спальні райони наповнені тітушками. Я ж уболівала за нього на роботі, знаючи, що він десь на барикадах, і знаючи його характер. Уночі, гуляючи вулицями довкола Майдану, ми разом стежили за тим, як пересувався "Беркут", і сповіщали барикади".

Дівчина згадує: "Для мене Майдан – це цілий калейдоскоп емоцій і подій, це місце та час самоствердження моєї ідентичності й повернення до витоків, – коли разом ми співали народні пісні, завчені ще зі слів батьків, дідусів і бабусь. Для мене визначальними у Майдані є його шалений позитив, креатив і щирість людей. Ми ніколи не почувалися настільки вільними, ніде ми не відчували такої безпеки, як у межах наших барикад. Саме на Майдані я вперше для себе зрозуміла значення слова "патріотизм". Протягом кількох місяців то були домівка, і початок нового світосприйняття, і точка неповернення до російської мови та прорадянського мислення. Звісно ж, лютневі трагічні події та самопожертва Небесної Сотні назавжди залишаться нашими найтяжчими спогадами. Із початком війни ми допомагали плести маскувальні сітки, Гійом багато разів здавав кров для військових. Для Гійома одним із найбільш приголомшливих спогадів є єднання всіх священників різних релігій в єдиній молитві за Україну, а також їхня готовність до самопожертви. А ще великим і визначальним спогадом революції є задимлений і прокопчений запах, який, як шлейф, постійно тримався на одязі та був розпізнавальним знаком, хоч би де ти був. У цьому ароматі все: і трави гарячого мальтійського чаю, і смачний щедрий борщ, і тепло бочок посеред зими, і піт від побудови барикад". 


Окремої розповіді варті листи майданівцям у День святого Валентина. У межах акції "Привітай майданівця листом" надійшло дві тисячі електронних і паперових вітань. У рубриці "Календар Майдану" за 14 лютого ми пропонуємо деякі з них.

 

І завершуємо цей матеріал кількома світлинами весілля на Майдані, яке зафіксував фотограф Богдан Пошивайло. Нині ці фото зберігаються в архіві Національного музею Революції Гідності.

 

Текст: Олена Максименко
Оформлення матеріалу: Северин Наливайко
Світлини: Богдан Пошивайло та отримані від героїв розповіді